Журнал «Внутренняя медицина» 4(16)-2009

Микола Васильович Гоголь (народився 20 березня (1 квітня) 1809 року в містечку Великі Сорочинці Полтавської губернії, помер 21 лютого (4 березня) 1852 року в Москві) — видатний письменник українського походження, драматург, поет, критик, публіцист.

Біографія

Дитинство та юність

Микола Гоголь народився 20 березня (1 квітня) 1809 року в містечку Великі Сорочинці, що на кордоні Полтавського та Миргородського повітів (Полтавська губернія). Він походив із стародавнього українського козацького роду. Василь Панасович Гоголь-Яновський, батько Миколи Гоголя, був незаможним дворянином, володів понад 1000 десятин землі та близько 400 кріпосних. Василь Панасович навчався в Полтаві в духовній семінарії при Хрестовоздвиженському монастирі, де отримав серйозну для того часу освіту. Розповідають, що народився Гоголь на підводі по дорозі з Василівки до Великих Сорочинців: Марія Іванівна Гоголь, мати майбутнього письменника, їхала до лікаря Трофимівського у зв’язку з майбутніми пологами. У родині було ще п’ятеро дітей. Шість тижнів немовля перебувало в Сорочинцях, потім його перевезли до села, історія якого почалася ще за часів Панаса Дем’яновича — діда письменника. Колись на цьому місці був хутір Купчинський, що з часом розрісся до розмірів села, його почали називати Яновщина (за прізвищем роду Яновських — власників села). Пізніше село отримало назву Василівка (на честь Василя Панасовича). За тривожних часів української історії деякі з предків Гоголя приставали до шляхетства. Панас Дем’янович Гоголь (1738–1803), дід письменника, писав в офіційному папері, що «його предки з прізвищем Гоголь польської нації». Марія Іванівна, мати Миколи, походила з роду дрібних поміщиків Косяровських, власністю яких було село Яреськи.

Батько Гоголя служив чиновником на Полтавському поштамті, а також управляючим у сусіда — Дмитра Прокоповича Трощинського (родича Марії Іванівни), маєток якого Кибінці знаходився неподалік від Василівки. Трощинський був пристрасним театралом і створив у маєтку дворовий театр, на сцені якого ставили як твори попередніх епох, так і сучасні п’єси. Василь Панасович Гоголь писав для театру Трощинського комедійні п’єси українською мовою, які часто ставили й інші любителі, оскільки тоді нагальною проблемою був український репертуар. Батько Гоголя помер у 1825 році, коли сину було 15 років. Вважають, що сценічна діяльність батька, який був людиною веселої вдачі й чудовим оповідачем, визначила інтереси майбутнього письменника, у якого рано виявилася схильність до театру.

У 1808 році брати Іван та Микола Гоголі вступають до Полтавського повітового училища, але після смерті Івана подальше навчання Миколи проходить під материнським крилом: приватний учитель Гаврило Сорочинський готував його до вступу до Ніжинської гімназії вищих наук, що відкрилася в 1820 році. Навчання, розраховане на дев’ять років, було фундаментальним та різнобічним. Плата становила тисячу рублів на рік, але завдяки клопотанню сімейного благодійника Трощинського опікун гімназії зарахував Гоголя на державний рахунок.

Збудована на кошти князів Безбородьків на землі, що була подарована імператрицею Катериною ІІ, Ніжинська гімназія носила ім’я одного з представників цього славного роду — князя Безбородька. Опікуном був граф Кушельов-Безбородько, який яскраво описав появу в гімназії Миколи Гоголя в 1821 році: «Його поява в ліцеї запам’яталась однокласникам як комічне видовище. Новачок був закутаний у шуби, ковдри, їх довго розв’язували, а коли врешті-решт розв’язали, то перед очима присутніх постав непоказний хлопчик із довгим носом, боязко озираючись. Із його вух виглядала вата. Він відразу забився за останню парту, за якою просидів декілька років, ні з ким не входячи в близькі відносини, нікому не довіряючи своїх сердечних таємниць».

Гоголь не був гарним учнем, але мав чудову пам’ять, за декілька днів готувався до іспитів та переходив із класу в клас, він був дуже слабким у мовах, але робив успіхи в малюванні та російській словесності.

Недоліки школи заповнювалися самоосвітою в колі друзів, серед яких знайшлися люди, які розділяли з Гоголем літературні інтереси. Товариші виписували журнали, створили свій рукописний журнал, у якому Гоголь розміщував багато віршованих творів. З літературними інтересами розвинулася любов до театру. Гоголь уже тоді вирізнявся незвичним комізмом. У гімназії він пробує писати вірші, п’єси, сатиричні твори. Коли в гімназії був започаткований театр, Гоголь із задоволенням брав участь у виставах, малював декорації, сам грав, у тому числі комічні ролі, зокрема людей похилого віку, але він мріяв про славу не артиста, а письменника. Найдорожчим місцем для Гоголя в гімназії була бібліотека, що нараховувала близько семи тисяч томів. У ній він добровільно був бібліотекарем, саме тут буде зібрана перша колекція гоголівських рукописів.

Смерть батька була тяжким ударом для всієї сім’ї. Турботи про справи лягають і на Гоголя, він дає поради, заспокоює матір, повинен думати про особисті справи. До кінця перебування в гімназії він мріє про широку суспільну діяльність, мріє зробити кар’єру та приносити користь суспільству на службі.

У грудні 1828 року Гоголь переїхав до Петербурга. Тут юнака вперше чекало жорстоке розчарування: скромні кошти у великому місті виявилися зовсім незначними, а блискучі надії не справджувалися так швидко, як він чекав. У нього були сильний характер та заповзятливість: він пробував грати на сцені, стати чиновником, зайнятися літературою.

В артисти Гоголя не прийняли; служба була беззмістовною й обтяжувала його, тому Гоголя все більше приваблює література. У Петербурзі він спочатку тримався товариства земляків, до якого входили й колишні друзі. Гоголь зрозумів, що Малоросія збуджує живий інтерес не тільки серед українців, а й серед росіян. Невдачі, яких він зазнав, спрямували його поетичні мрії до рідної України, у зв’язку з цим виникли перші плани «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки».

Але до цього він видав своїм коштом під псевдонімом В. Алов романтичну ідилію «Ганц Кюхельгартен» (1829), що була написана ще в Ніжині (він сам її позначив 1827 роком) і втілювала всі його ідеальні мрії та прагнення, якими він був сповнений в останні роки ніжинського періоду житття. У журналі «Московський телеграф» та газеті «Північна бджола» були опубліковані надзвичайно різкі відгуки про поему. Разом зі своїм слугою Якимом Німченком автор скупив усі екземпляри та спалив.

Шукаючи справу свого життя, Гоголь у цей час вирушив за кордон — морем до Любека, але через місяць повернувся знову до Петербурга (вересень 1829 р.). Лише в листопаді 1829 року Гоголь зміг стати чиновником у Департаменті державного господарства. Солідного прибутку посада урядовця не приносила, та й ходити на роботу в старому одязі було принизливо. «Помірніше за мене навряд чи хто живе в Петербурзі, — пише він 2 квітня 1830 року. — Я дещо звик до морозу та ходив цілу зиму в літній шинелі».

Однак він постійно відвідує Академію мистецтв, де займається живописом. У літературній діяльності переходить від романтичних поем до відтворення життя народу.

З юнацтва він дуже любив поезію Пушкіна, зберігав зошити з переписаними в гімназії розділами «Євгенія Онєгіна» та «Циган». Гоголь, наслідуючи пушкінську прозу, вирішує створити повісті про те, що знав та бачив із дитинства. «Тут так цікавить всіх все малоросійське…» — писав він матері ще у квітні 1829 року. Коли Гоголь працював над збіркою творів «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», просив матір написати «…декілька слів про колядки, Івана Купала, русалок… багато є між простим народом приказок, традицій, розповідей, різних анекдотів… Все це буде для мене надзвичайно цікаво». Перша повість збірки — «Басаврюк, або Вечір напередодні Івана Купала» була надрукована в лютневому та березневому випусках журналу «Вітчизняні записки» за 1830 рік. Правда, власник журналу П.П. Свиньїн виправив повість так, що Гоголь відмовився від її публікації під своїм ім’ям. В альманаху «Північні квіти» в 1831 р. з’явився розділ історичного роману «Гетьман», що залишився незакінченим. Гоголь привертає до себе увагу літературної спільноти столиці. Зав’язуються його перші літературні знайомства — із письменником та критиком Сомовим, співредактором «Літературної газети» Дельвигом, Жуковським, Плетньовим, які візьмуть найактивнішу участь у подальшому житті молодого письменника. Плетньов влаштував його вчителем історії до Патріотичного інституту для офіцерських дочок.

Гоголь переїжджає на нову квартиру — до будинку Звєрькова, де продовжує роботу над першою книгою «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». У кінці травня 1831 року відбулося знайомство Гоголя з О.С. Пушкіним, в особі якого молодий письменник знайшов старшого товариша та творчого наставника. Гоголь влаштовується на літо домашнім учителем у Павловську та майже щодня зустрічається з Пушкіним та Жуковським. У такій атмосфері Гоголь закінчує роботу над «Вечорами…».

Ліричний образ України, що створив Гоголь у «Вечорах…», назавжди увійшов у європейську літературу. Із захопленням зустрів їх появу й молодий, ще маловідомий критик В.Г. Бєлінський, який відіграв не останню роль у житті Миколи Гоголя. Він детально аналізував кожний новий твір, нав’язуючи суспільству свою точку зору, у той же час критик буде втручатися й у життя письменника, у його взаємини з друзями та суспільством, що ускладнювало й без того серйозну душевну кризу Гоголя.

Гоголь довго не наважувався підписувати свої твори власним ім’ям. Так, «Вечори…» підписані новим псевдонімом — пасічник Рудий Панько. На той час Гоголь увійшов до кола людей, які стояли на чолі російської художньої літератури: його давні поетичні прагнення могли розвинутися вповні. Особистість Пушкіна справила на нього надзвичайне враження й назавжди залишилися предметом поклоніння. Служіння мистецтву ставало для Гоголя високим та строгим моральним обов’язком, який він намагався свято виконувати.

Звідси, між іншим, і його повільна манера роботи, повільне визначення та вироблення плану й усіх його подробиць. Спілкування з людьми з широкою літературною освітою взагалі було корисним для юнака з мізерними шкільними знаннями: його спостережливість стає глибшою, і з кожним новим твором творчий рівень Гоголя сягає нових висот. У Жуковського Гоголь зустрічав обране коло, частково літературне, частково аристократичне, в останньому в нього швидко зав’язалися стосунки, які відіграли в майбутньому суттєву роль у його житті, наприклад, із Вієльгорськими, у Балабіних він зустрівся із фрейліною О. Росетті (за чоловіком — Смирнова).

Ця пора була найдіяльнішою епохою творчості Гоголя. Після невеликих творів його першою великою роботою, що поклала початок славі, були «Вечори на хуторі поблизу Диканьки. Повісті, які видані пасічником Рудим Паньком». Вони були опубліковані в Петербурзі в 1831 та 1832 роках, двома частинами (до першої входили «Сорочинський ярмарок», «Вечір напередодні Івана Купала», «Травнева ніч, або Утоплена», «Зникла грамота», до другої — «Ніч перед Різдвом», «Страшна помста, старовинна билиця», «Іван Федорович Шпонька та його тітонька», «Зачароване місце»).

Відомо, яке враження справили на Пушкіна ці твори, які відображали в небачений раніше спосіб картини українського побуту, що вирізнялися веселістю та тонким гумором. Наступними збірниками стали «Арабески», потім «Миргород», обидва були надруковані в 1835 році та зібрані частково зі статей, опублікованих у 1830–1834 роках, а частково з нових творів, надрукованих уперше. Ось коли літературна слава Гоголя стала беззаперечною.

Гоголь виріс і в очах свого найближчого кола, особливо молодого літературного покоління, воно розпізнало в ньому велику силу, яка в майбутньому має здійснити переворот в літературі. Тим часом в особистому житті Гоголя відбувалися події, які різними способами впливали на його внутрішній світ та його справи. У 1832 році він уперше був на батьківщині після закінчення курсу в Ніжині. Шлях пролягав через Москву, де він познайомився з людьми, які стали потім його більш чи менш близькими друзями: з Погодіним, Максимовичем, Щепкіним, Аксаковим.

Перебування вдома спочатку викликало приємні враження від рідної обстановки, спогади про минуле, але потім Гоголь зазнав тяжких розчарувань. Українське життя і в цей час давало матеріал для його фантазії, але настрій був іншим: в повістях «Миргорода» постійно звучить сумна пафосна нота. Коли Гоголь повернувся до Петербурга, він почав інтенсивно працювати над своїми творами: це була найактивніша пора творчої діяльності; він продовжував разом із тим будувати плани життя.

З кінця 1833 року Гоголь захопився думкою, що може виступити на науковій ниві. У той час готувалося відкриття Київського університету, і він мріяв очолити там кафедру історії, яку викладав в Патріотичному інституті. На жаль, виявилось, що кафедра історії була віддана іншій особі, але Гоголю завдяки впливу високих літературних друзів запропонували очолити таку ж кафедру в Петербурзькому університеті. Гоголь дійсно очолив цю кафедру, декілька разів йому вдалося прочитати ефектну лекцію, але потім задача виявилася йому не до снаги, і він сам відмовився від професури в 1835 році.

У 1832 році його роботи дещо призупинились через домашні та особисті клопоти, але вже в 1833 році він знову активно працює, і результатом цих років були два вищезгадані збірники. Спочатку вийшли «Арабески», у яких було розміщено декілька статей популярно-наукового змісту з історії та мистецтва («Скульптура, живопис та музика»; декілька слів про Пушкіна; про архітектуру; про викладання всесвітньої історії, погляд на стан України; про українські пісні та ін.) і нові повісті «Портрет», «Невський проспект» та «Записки божевільного».

Того ж року вийшов «Миргород. Повісті», що стали продовженням «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». До збірника ввійшов ряд творів, у яких розкрилися нові риси таланту Гоголя. У першій частині «Миргорода» з’явилися «Старосвітські поміщики» та «Тарас Бульба».

У 1842 році «Тарас Бульба» був повністю перероблений Гоголем. Будучи професіональним істориком, Гоголь використовував фактичні матеріали для побудови сюжету і розробки характерних персонажів роману. Письменник використав щоденники польського очевидця описуваних подій — військового капелана Симона Окольського.

До 1834 року відносять перший задум «Ревізора». Основний сюжет, як і сюжет «Мертвих душ», був підказаний Гоголю Пушкіним. Уперше комедія вийшла друком у 1836 році. Стара пристрасть до театру знову захопила Гоголя: комедія не йшла в нього з голови; він намагався, щоб п’єса була виконана відповідно до його власної ідеї про характери та дію; постановка зустрічала різноманітні перешкоди, у тому числі цензурні, та нарешті змогла відбутися з волі імператора Миколи.

«Ревізор» мав надзвичайний резонанс: нічого подібного не бачила російська сцена; дійсність російського життя була передана з такою силою та правдивістю, що хоча, як говорив сам Гоголь, ішлося тільки про шість провінційних чиновників, які виявились шахраями, проти автора піднялися всі ті, хто відчув, що йдеться про загальний порядок життя.

З іншого боку, комедію зустріли з надзвичайним ентузіазмом ті кращі представники суспільства, які усвідомлювали існування цих недоліків та необхідність їх подолання, особливо молоде літературне покоління, яке побачило тут ще раз, як у попередніх творах улюбленого письменника, одкровення, новий період у розвитку російської літератури і російського суспільства. Таким чином, «Ревізор» розколов суспільну думку.

Перші драматичні плани з’явилися у Гоголя ще раніше за «Ревізора». У 1833 році він працював над комедією «Володимир 3-го ступеня», вона не була ним закінчена, але матеріал її був використаний для декількох драматичних епізодів: «Ранок ділової людини», «Позов», «Лакейська» та «Уривок». Утомлений інтенсивною працею останніх років, Гоголь вирішив відпочити від цього.

За кордоном

У червні 1836 року Микола Васильович виїхав за кордон, де прожив близько десяти років. Спочатку перебування там начебто зміцнило та заспокоїло його, дало йому можливість закінчити найбільший твір — «Мертві души», але стало початком фатальних явищ.

За кордоном він жив у Німеччині, Швейцарії, зиму провів з О. Данилевським у Парижі, де зустрівся й особливо зблизився зі Смирновою та де він отримав звістку про смерть Пушкіна, що сильно його вразила.

У березні 1837 року Гоголь був у Римі, який надзвичайно йому сподобався та став для нього другою батьківщиною. Йому сподобалися природа та витвори мистецтва. Гоголь вивчав пам’ятки давнини, картинні галереї, відвідував майстерні художників, спостерігав за народним життям та любив показувати Рим своїм російським знайомим та приятелям.

Але в Римі він інтенсивно працював: головним предметом цієї роботи були «Мертві душі», задумані ще в Петербурзі в 1835 році.

Восени 1839 року Гоголь разом із Погодіним вирушив до Росії, до Москви, де його захоплено зустріли Аксакови. Потім він поїхав до Петербурга, де йому треба було забрати сестер з інституту, та знову повернувся до Москви; у Петербурзі й у Москві він читав найближчим друзям закінчені глави «Мертвих душ».

Високе уявлення про свій талант та обов’язок переконали Гоголя в тому, що він творить щось провіденціальне: для того щоб викривати людські вади й широко дивитися на життя, треба прагнути до внутрішнього вдосконалювання, що досягається тільки богомисленням. Кілька разів довелося йому перенести тяжкі хвороби, що посилило його релігійний настрій; у своєму колі він знаходив грунт для розвитку релігійної екзальтації: йому властивий пророчий тон, він самовпевнено робить настанови своїм друзям. Зрештою Гоголь дійшов переконання, що зроблене ним дотепер було негідним тієї високої мети, покликання до якої він відчував.

М.В. Гоголь із дитячих років не вирізнявся міцним здоров’ям. Смерть в отроцтві його молодшого брата Івана, передчасна смерть батька наклали відбиток на його душевний стан. Робота над продовженням «Мертвих душ» не йшла на лад, і письменник відчував болісні сумніви, що зможе довести задумане до кінця. Улітку 1845 року він пише заповіт, спалює рукопис другого тому «Мертвих душ», приносячи його в жертву Богові. На знак подяки за зцілення від хвороби Гоголь вирішує піти в монастир і стати ченцем, але цього не сталося. Зате перед ним постав новий задум книги, прояснений та очищений; йому здавалося, що він зрозумів, як треба писати, щоб «спрямувати все суспільство до прекрасного». Він вирішує служити Богові на ниві літератури. Почалася нова робота, а тим часом його захопила інша думка: йому швидше хотілося сказати суспільству те, що він уважав для нього корисним, і він вирішує зібрати в одну книгу все написане ним в останні роки до друзів відповідно до свого нового настрою й доручає видати цю книгу Плетньову. Це були «Обрані місця з листування із друзями».

Книга справила на літературних шанувальників Гоголя гнітюче враження. Гоголь болісно переживав провал своєї книги. Лише Смирнова й Плетньов змогли підтримати його в цю хвилину.

У листах Гоголя з 1847 року вже немає колишнього зарозумілого тону проповідництва й повчання. Гоголь вирішив, що не може продовжувати роботи, не реалізувавши давній намір вклонитися Святому Гробу. Наприкінці 1847 року він переїхав до Неаполя й на початку 1848 року вирушив до Палестини, звідки через Константинополь та Одесу повернувся до Росії, тепер уже остаточно.

Перебування в Єрусалимі не вплинуло так, як він на те очікував. «Ще ніколи не був я так мало задоволений станом серця свого, як у Єрусалимі й після Єрусалима, — говорить він. — Біля Гроба Господа я відчув, як багато в мені холоду сердечного, як багато себелюбства й самолюбства».

Свої враження від Палестини Гоголь називає сонними. Одного разу в Назареті його заскочив дощ, а Гоголь думав, що просто сидить у Росії на станції. Він жив з кінця весни й ціле літо в селі в матері, а 1 вересня переїхав до Москви; літо 1849 року проводив у Смирнової в селі й у Калузі, де чоловік Смирнової був губернатором; літо 1850 року провів знову зі своєю родиною; потім жив деякий час в Одесі, а з осені 1851 року оселився знову в Москві, де мешкав у будинку О. Толстого.

Він продовжував працювати над другим томом «Мертвих душ» і читав уривки з нього в Аксакових, але в душі все ще йшла боротьба між художником і християнином. Як звичайно, він багато разів переробляв написане, імовірно, через те, що в нього часто змінювався настрій. Тим часом стан здоров’я Гоголя усе більше погіршувався; у січні 1852 року його вразила смерть дружини Хом’якова — сестри його друга Язикова; ним опанував страх смерті; він припинив літературні заняття. Одного разу, коли Гоголь проводив ніч у молитві, йому почулися голоси, які говорили, що він незабаром помре.

Останні дні життя Миколи Васильовича Гоголя

У 1839 році в Римі Гоголь захворів на болотну гарячку (малярію). Він дивом уникнув смерті, але тяжка хвороба спричинила прогресуючий душевний і фізичний розлад здоров’я. Як зазначають деякі дослідники життя Гоголя, хвороба вразила мозок письменника. У нього почалися напади, він непритомнів, що характерно для малярійного енцефаліту. Але найстрашнішим для Гоголя були марення під час хвороби.

Лише ненадовго хвороба відступила. Восени 1850 року, опинившись в Одесі, Гоголь почувався краще, він знову став бадьорим і веселим, як і колись. У Москві він прочитав окремі глави другого тому «Мертвих душ» своїм друзям і, бачачи загальне схвалення й захват, почав працювати з подвоєною енергією.

Як тільки другий том «Мертвих душ» був дописаний, Гоголь відчув спустошеність. Усе більше ним опановував страх смерті, від якого колись мучився його батько.

З кінця січня 1852 року в будинку графа О. Толстого гостював ржевський протоієрей отець Матвій (Константинівський), із яким Гоголь був знайомий та чиї проповіді цінував. Відбулося кілька зустрічей Гоголя й Константинівського, Гоголь попросив його прочитати чистовик другої частини «Мертвих душ» і висловити свою думку, але священик відмовився. Гоголь наполягав, поки отець Матвій не взяв зошит із рукописом. Прочитавши, він порадив знищити рукопис. Між ними відбувалися складні, часом різкі бесіди, основним змістом яких були недостатні покірливість і благочестя Гоголя. Духівник вимагав, щоб Гоголь зрікся Пушкіна, перед талантом якого Микола Васильович схилявся.

Смерть Хом’якової, осуд Константинівського й, можливо, інші причини спонукають Гоголя відмовитися від творчості й почати говіти за тиждень до Великого посту. 5 лютого він проводжає Константинівського та з цього дня майже нічого не їсть. 10 лютого він вручає графу О. Толстому портфель із рукописами для передачі митрополитові Філаретові, але граф відмовився від цього доручення, щоб не посилити похмурий настрій Гоголя.

Гоголь не виїжджає з будинку. У ніч на 12 лютого 1852 року відбулася подія, обставини якої дотепер залишаються загадкою для біографів. Микола Гоголь молився до третьої години, після чого взяв портфель, витяг із нього кілька зошитів і наказав кинути їх у вогонь. Перехрестившись, він повернувся в ліжко і нестримно заплакав. Уранці він розповів графу Толстому, що хотів спалити тільки деякі заздалегідь приготовлені речі, а спалив усе під впливом злого духу. Гоголь, незважаючи на вмовляння друзів, продовжував строго дотримуватися посту, 18 лютого він зліг у ліжко і зовсім перестав їсти. Увесь цей час друзі й лікарі намагаються допомогти письменникові, але він відмовляється від цього, внутрішньо готуючись до смерті.

Вважається, що тієї ночі він спалив саме другий том «Мертвих душ». Однак пізніше рукопис другого тому знайшли серед його книг. Що було спалене в каміні, дотепер невідомо.

Після цієї ночі Гоголь ще більше заглибився у власні страхи. Він страждав від тафефобії — страху бути похованим заживо. Цей страх був настільки сильним, що письменник неодноразово віддавав письмові доручення ховати його тільки тоді, коли з’являться явні ознаки трупного розкладання.

У той час лікарі не могли розпізнати психічне захворювання Гоголя й лікували зіллям, що тільки ослаблювало його. Якби медики вчасно почали лікувати його від депресії, письменник прожив набагато довше.

20 лютого лікарський консиліум зважується на примусове лікування Гоголя, результатом якого стало остаточне виснаження й утрата сил, увечері він став безпам’ятним, а зранку 21 лютого помер.

За однією з версій Гоголь заснув летаргічним сном, тому що після досліджень його останків було видно, що тіло пересунулося з місця. Версію про летаргічний сон спростовують спогади скульптора Миколи Рамазанова, який робив посмертну маску Гоголя. За іншою версією смерть Гоголя була завуальованим самогубством, що інтерпретується церквою як єретичний подвиг спіритуалізму — перемога духу над тілом.

Підготувала Ю. ЗОЛОТУХІНА,
кафедра пропедевтики внутрішньої медицини № 1,
Національний медичний університет імені О.О. Богомольця