Газета «Новости медицины и фармации» Нефрология (297) 2009 (тематический номер)

Статистичний облік поширеності патологічних станів, захворюваності з висвітленням їх спектра є джерелом пі­знання стану здоров''я населення, одним із показників прогнозування демографічного розвитку, а також підвалиною створення відповідних державних програм профілактики та медичної допомоги.

Статистичний облік показників медичної допомоги хворим нефрологічного профілю був започаткований 1971 року, на шостому році існування створеного у 1965 р. Київського НДІ хвороб нирок та сечовидільних шляхів (урології), надалі — Інститут урології та нефрології. Серед численних показників медичної допомоги, спектр яких у щорічних звітноброшурних виданнях інституту поступово поширювався, певне місце займали епідеміологічні показники.

Від 1971 до 2004 року статистична номенклатура патології нирок відповідала переважно (крім 1982–1991 рр.) принципові нозології, що надано в табл. 1.

Збільшення у 1971–1991 рр. показників поширеності гострого гломерулонефриту (ГГН) та хронічного гломерулонефриту (ХГН), включаючи й таке нозологічно невизначене поняття, як «нефрит, нефротичний синдром, нефроз», зумовлено підвищенням якості нефрологічної допомоги з удосконаленням виявлення хвороб нирок.

Це було досягнуто завдяки підвищенню кваліфікації лікарів-нефрологів, нефрологічної грамотності лікарів інших спеціальностей, стажуванню їх на базі відділу терапевтичної нефрології Інституту урології та нефрології, систематичному проведенню дводенних обласних семінарів, всеукраїнських науково-практичних конференцій з питань нефрології [1, 3].

Зниження цих показників за останнє десятиріччя невиправдано оцінювати позитивно [1]. Правдоподібніше це зумовлено зменшенням випадків виявлення патології, що у зв''язку з клінічною мало- й безсимптомністю потребує запрограмованої активності з боку медичних працівників з урахуванням факторів ризику виникнення уражень нирок. Значне й безупинне збільшення поширеності інфекцій нирок, хронічного пієлонефриту (ХПН), можливо зумовлено погіршенням соціально-побутових, економічних, екологічних умов. Це може бути й наслідком діагностично-помилкового «списування» під цю рубрику імунозапальних хвороб нирок, запальних хвороб сечовидільних шляхів, статевих органів. До речі, інфекції нирок значно частіше належать до компетенції урологів, що і враховано у 70-х роках, коли було віднесено цей показник до переліку показників урологічної допомоги з уточненням понять «пієлонефрит», «пієліт», «пієлоцистит», «абсцес нирки», «перинефрит».

Показники поширеності патології нирок у сільського населення, на жаль, постійно майже удвічі виявлялися нижчими, ніж у міського, що можна пояснити низьким рівнем медичної допомоги в сільській місцевості.

Значна залежність епідеміологічних показників патології нирок від ступеня їх виявлення, якості діагностики підтверджується розбіжністю в показниках окремих регіонів України. Це спостерігалося з початку запровадження статистичного обліку [4].

Із відкриттям у 2002 р. Інституту нефрології АМН України спочатку зберігалася попередня номенклатура статистичного обліку хвороб нирок із доповненнями деякими патологічними станами, що становлять ризик їх виникнення. Розбіжності в показниках в окремих областях ще збільшилися, сягаючи 2–3-кратної різниці (!).

З переходом на міжнародну класифікацію хвороб нирок (2006) на підставі їх функціонального стану з домінуючим у формулюванні діагнозу поняттям «хронічна хвороба нирок» (ХХН) у щорічному випуску Національного реєстру хворих на ХХН (АМН, МОЗ, Інститут нефрології), рубрикація якого й обсяг за останні три роки змінювалися, показники захворюваності на ГГН відсутні. Поширеність окремих патологічних станів нирок подається як причина ХХН за окремими її ступенями, а в 2008 р. — лише як причина ХХН V ступеня. У табл. 2 зроблена спроба порівняти питому вагу (з розрахунку на 100 тис. населення) окремих хвороб нирок як причин ХХН V ступеня. Довіру до них можна оцінити на підставі розбіжності між цими показниками у 2008 році в окремих областях на фоні загального показника ХХН V ступеня в Україні, що дорівнює 10,1 (Запоріжжя — 19,3; Дніпропетровськ — 5,7).

Лікарі на місцях явно були не готові до користування нововведеною класифікацією. У 2006 і 2007 роках поширеність окремих хвороб нирок як причина ХХН загалом по окремих областях відрізнялася в сотні разів. У 2006 році з наявних в Україні 1258/100 тис. (абсолютна кількість — 588 098) випадків ХХН у Вінниці зареєстровано 7235,9; у Львові — 39,5; у 2007 році із 937,2/100 тис. (абс. — 435 468) в Одесі зареєстровано 3039,8; у Херсоні — 43,1. У Національному реєстрі за 2008 рік відзначено тільки загальну суму (431 777) хворих на ХХН, а далі — лише кількість і відсоток хворих із ХХН V ступеня та структуру формування ХХН V ступеня (табл. 3).

Отже, затверджена на сьогодні в Україні статистична номенклатура патологічних станів нирок цілком запрограмована на організацію та реалізацію нирково-замісної терапії. Добре, якщо це допоможе вирішити цю проблему і в кількісному, і в якісному аспекті. Та не слід нехтувати суто нозологічним підходом до статистичної номенклатури, що допоможе конкретизувати підходи до профілактики, діагностики й лікування, до запобігання прогресуванню окремих хвороб нирок до ХХН V ступеня.

Уваги потребує стан нефрологічної ­допомоги в областях із крайніми епідеміо­логічними показниками з метою отримання, нарешті, вірогідних даних про поширеність хвороб нирок в Україні.