Газета «Новости медицины и фармации» Психиатрия (303) 2009 (тематический номер)

Вступ

Протягом останніх майже трьох десятиріч у суспільстві та професійних колах жваво обговорюється питання стигми стосовно осіб, які страждають від психічних розладів. Різноманітні дослідження, що проводилися в різних країнах, ставили за мету вивчити це явище. Здебільшого визначалися певні аспекти самого поняття стигми, а саме — дискримінації осіб, які страждають від психічних розладів, удома, на роботі, в соціальних стосунках (M.J. Himelein, C.E. Mann, 2004; P.W. Corrigan et al., 2005). Висловлювалося занепокоєння тим, що стигматизація психічно хворих осіб пов''язана з поганою самооцінкою (Mental Health: A Report of the Surgeon General, 1999), припиненням приймання лікарських засобів (O.F. Wahl, 2002) та соціальним приниженням (P.W. Corrigan et al., 2000).

Стигма, що пов''язана з психічним розладом, часто досліджується шляхом соціологічних опитувань, що вивчають ставлення суспільства до «психічно хворих», «осіб, які страждають від психічного розладу», тобто з використанням термінів, що в уяві викликають образи хронічної психопатології. Внаслідок цього поняття стигми вказує або на упереджене ставлення до всіх психічних захворювань, або тільки до тяжких форм психічних розладів. Хоча є також дослідження, що вивчали ставлення до певних розладів, але деякі дослідники здебільшого продовжують користуватися такими невизначеними термінами (P.W. Corrigan et al., 2001; B.G. Link, 1999). Ще однією особливістю досліджень стигми є те, що в багатьох опитуваннях, що проводилися серед психічно хворих осіб, цим особам часто ставилися розпливчасті та неконкретні питання щодо дискримінації і робилися висновки про серйозний вплив стигми, що зазнають такі особи (P.L. Morselli et al., 2004; J. Alonso et al., 2008).

Стосовно поширеності стигми в українському суспільстві, з одного боку, висловлювалася думка про те, що психічно хворі є значно стигматизованою (маргінальною) групою суспільства, і це пояснюється посттоталітарною ситуацією у країні, а з іншого — масштабні кампанії, що були б спрямовані на подолання стигми, не проводилися. Серед публікацій про окремі дослідження стигми психічних розладів в Україні у мережі MEDLINE ми виявили лише матеріали, підготовлені до публікації J. Alonso et al., 2008. Згідно з ними про негативне ставлення до себе повідомляли 37,5 % респондентів, стан яких відповідав критеріям психічного розладу.

Понад 10 років тому в Україні було вперше проведене опитування компанією «Соціс-Геллап» (вказівки на репрезентативність вибірки відсутні), що вивчала ставлення населення до психічно хворих осіб. За його результатами 43 % опитаних вважали, що психічно хворі потребують особливого ставлення, а 28 % повідомляли, що ставляться до них із жалістю. 43 % опитаних вважали, що хворі на шизофренію становлять загрозу для оточуючих і суспільства, і лише 9 % зазначали, що такі хворі не становлять загрози.

Ряд непрямих даних свідчить, що стигматизація є доволі поширеним явищем в українському суспільстві. Це свідчить про низький рівень звернення до існуючих в Україні закладів охорони психічного здоров''я, їх відокремленість від мережі інших медичних установ, наявність великих психіатричних лікарень, основним контингентом яких є хворі з психотичними розладами, а серед психіатричних послуг переважає надання стаціонарної психіатричної допомоги (WHO World Mental Health Consortium, 2004; Bromet et al., 2005; S. Gluzman, S. Kostyuchenko, 2006).

Запропоноване повідомлення не має на меті охопити всі аспекти, що пов''язані зі стигмою психічних захворювань, але висвітлює результати опитування громадської думки про ставлення до психічно хворих осіб та агресії з боку таких осіб і коротко аналізує отримані результати.

Методи та вибірка

Дослідження проводили співробітники Київського міжнародного інституту соціології у рамках регулярних опитувань громадської думки з 31 січня по 22 лютого 2008 року. Польовий етап тривав з 8 по 17 лютого 2008 року. Опитування проводилося у 110 населених пунктах (PSU) усіх областей України та Автономної Республіки Крим. У результаті польового етапу зібрано 2046 анкет. Вибірка була національно репрезентативною (вік опитаних — понад 18 років), виваженою за статтю та віком відповідно до розподілу за переписом населення 2001 року.

Дане опитування вивчало ставлення населення України до свого здоров''я. До переліку запитань на замовлення відділу з методичного забезпечення реабілітації осіб із розумовою відсталістю та психічними розладами Міністерства праці та соціальної політики України було включено також низку запитань, що стосувалися психічного здоров''я та ставлення до психічно хворих осіб. Останні запитання звучали так: 1. Які почуття ви переживаєте, зустрічаючи людину з явними психічними відхиленнями? 2. Чи стикалися ви коли-небудь із проявом агресії щодо себе з боку психічно хворої людини?

Під час аналізу результатів були вилучені відмови від відповідей та відповіді: «Не знаю». Загальне число респондентів, які відповіли на запитання, склало 1909 осіб, або 93,3 %.

При аналізі групи респондентів порівнювалися за статтю, віком (18–29, 30–45, 45–59 і понад 60 років), регіоном мешкання (західний, центральний, південний, східний), освітою (нижче середньої, середня, середня спеціальна та вища), урбанізацією (місто або село та місто за числом мешканців: селище міського типу, маленьке місто, середнє місто, велике місто, дуже велике місто та місто-мільйонник) шляхом мультиномінальної регресії.

Аналіз було виконано за допомогою програмного забезпечення SPSS13.0 (SPSS13.0, AlexSoft, 2007) з визначенням достеменної різниці у групах, що порівнювалися, на межі p < 0,05 та довірчого інтервалу (ДІ) у 95%. Нерівні співвідношення (odds ratio — OR) розраховувалися згідно зі вказівками M.J. Bland і D.G. Altman (2000).

Результати

Почуття при зустрічі з психічно хворою особою

У табл. 1 наведено дані про почуття стосовно осіб із явними ознаками психічного захворювання. Як свідчать результати, про співчуття повідомлялося найчастіше в усіх вікових групах, у всіх регіонах, серед респондентів із різним рівнем освіти, причому чоловіки повідомляли про співчуття частіше, ніж жінки, — 84,7 % проти 82,2 % (OR = 1,19; 95% ДІ — 0,93–1,52; p < 0,001).

Другим почуттям за частотою повідомлення був страх, про нього частіше повідомляли жінки, ніж чоловіки, — 13,2 % проти 5,9 % (OR = 2,40; 95% ДІ — 1,75–3,46; p < 0,001). Частота повідомлень про страх була майже однаковою залежно від віку, регіону проживання та здобутої освіти і становила приблизно 10 %.

Про такі почуття, як інтерес, байдужість та огида, респонденти повідомляли набагато рідше. Про байдужість частіше повідомляли чоловіки — 5,0 %, ніж жінки, — 1,8 % (OR = 2,75; 95% ДІ — 1,61–4,73; p < 0,001); про це почуття значно частіше повідомляли особи з вищою освітою. Також частіше про почуття огиди повідомляли чоловіки, ніж жінки, — 2,2 % проти 1,0 % (OR = 2,10; 95% ДІ — 0,99–4,48; p < 0,001). Про почуття огиди частіше говорили респонденти молодшого віку, ніж респонденти віком понад 60 років (3,7 % проти 0,8 %; OR = 5,06; 95% ДІ — 1,68–15,26; p < 0,01).

Почуття цікавості при зустрічі з психічно хворою особою частіше виявляли мешканці західного та центрального регіонів порівняно з мешканцями східного регіону — 2,7 % (OR = 5,62; 95% ДІ — 1,25–25,67; p < 0,05) та 3,5 % (OR = 7,20; 95% ДІ — 1,68–31,01; p < 0,005) проти 0,8 %. Про зацікавленість значно рідше повідомляли респонденти з середньою освітою, ніж із вищою, — 1,0 % проти 3,1 % (OR = 0,32; 95% ДІ — 0,12–0,82; p < 0,001).

Агресія з боку психічно хворих осіб

Про агресію з боку психічно хворих осіб повідомило 20,0 % респондентів. Чоловіки та жінки приблизно з однаковою частотою повідомляли про агресію (табл. 2). Частіше, ніж респонденти старшої вікової групи (13,9 %), про агресію повідомляли респонденти всіх інших вікових груп. Так, респонденти віком 18–29 років про агресію повідомляли у 23,6 % випадків (OR = 1,91; 95% ДІ — 1,37–2,67; p < 0,001), віком 30–44 років — 23,5 % (OR = 1,90; 95% ДІ — 1,37–2,62; p < 0,001), а віком 44–59 років — у 19,6 % (OR = 1,51; 95% ДІ — 1,07–2,11; p < 0,05) (рис. 1).

Значимо рідше від респондентів із вищою освітою (25,2 %) про агресію повідомляли респонденти з освітою ниж­че середньої — 13,6 % (OR = 0,47; 95% ДІ — 0,31–0,71; p < 0,001) та середньою — 17,6 % (OR = 0,63; 95% ДІ — 0,47–0,85; p < 0,005). Можна стверджувати про певну тенденцію: чим вище рівень освіти, тим частіше респонденти повідомляли про агресію з боку психічно хворих осіб (рис. 1).

Набагато частіше про агресію з боку психічно хворих повідомляли мешканці центрального — 20,8 % (OR = 1,90; 95% ДІ — 1,37–2,62; p < 0,001) та південного регіонів — 24,0 % (OR = 1,74; 95% ДІ — 1,24–2,45; p < 0,005) порівняно з мешканцями східного регіону.

Згідно з аналізом почуттів при зустрічі з психічно хворою особою, нами не було помічено статистично значущої різниці між сільськими та міськими мешканцями. Але значимо рідше сільські мешканці повідомляли про агресію з боку психічно хворих осіб — 14,8 % проти 22,4 % (OR = 0,60; 95% ДІ — 0,46–0,78; p < 0,001). Аналізуючи повідомлення про агресію з боку психічно хворих осіб, ми помітили певну тенденцію: мешканці населених пунктів із більшою кількістю населення частіше повідомляли про агресію (рис. 2).

Дискусія

Проведене дослідження було спробою визначити по всій Україні ставлення з боку суспільства до осіб із психічними розладами. Перевагами дослідження можна назвати те, що, по-перше, воно визначило ставлення до таких осіб у національно-репрезентативній вибірці. По-друге, ми намагалися з''ясувати не думку самих хворих щодо неприхильного ставлення до них суспільства, а скоріше навпаки.

Порівняно з опитуванням громадської думки, що проводилося понад 10 років тому, можна зазначити: ставлення до психічно хворих змінилося на краще, хоча прямо ці результати навряд чи можна порівняти.

Певним чином наші дані дисонують із результатами опитувань самих хворих про негативне ставлення до них із боку суспільства. Можливо, що соціальна невлаштованість та безпорадність перед вимогами суспільства внаслідок психічного захворювання є серйозною перепоною у повсякденному житті цих людей, але, з іншого боку, можна констатувати: за нашими результатами, про негативні почуття до психічно хворих осіб повідомляла значна меншість респондентів.

Наше дослідження мало ряд певних обмежень.

По-перше, запитання, що були поставлені у даному опитуванні, стосувалися лише одного з аспектів того феномену, що заведено називати стигмою, а саме загальне ставлення до осіб, які страждають від психічного розладу, без деталізації певних розладів, наприклад депресія, шизофренія, зловживання алкоголем або наркотиками та ін. По-друге, у нашому дослідженні мова йшла про ставлення до психічно хворих узагалі, запитання про агресію з боку психічно хворих не давало змогу уточнити, чи стикалися респонденти з агресією з боку психічно хворих. Ми можемо лише зробити припущення, що респонденти під терміном «особа, яка страждає від психічного захворювання» могли мати на увазі осіб із явними тяжкими хронічними психічними порушеннями. По-третє, ми не з''ясовували інших аспектів стигматизуючого ставлення до психічно хворих осіб, таких як здатність до працевлаштування, шанси на одужання, можливості лікування, прийняття рішень та ін., а запитання стосувалося лише агресії з боку психічно хворих осіб, що є одним із найбільш стигматизуючих у ставленні до таких осіб.

Висновки

Результати нашого дослідження свідчать про значний дисонанс у ставленні суспільства до психічно хворих, які повідомляють про вкрай негативне ставлення до них в Україні. Незважаючи на відсутність широкомасштабних освітніх програм та акцій щодо психічних розладів, їх виявлення та можливості лікування, архаїчну структуру надання психіатричної допомоги, що сама по собі викликає негативне враження, суспільство доволі прихильно ставиться до осіб, які страждають від психічних розладів.

Можна припустити, що в країні існують передумови для підготовки та проведення широких просвітницьких кампаній щодо формування позитивного ставлення до психічно хворих громадян, і спроби реформ у галузі охорони психічного здоров''я й лікування психічно хворих в умовах громади також можуть бути сприйняті з прихильністю.