Газета «Новости медицины и фармации» Психиатрия (303) 2009 (тематический номер)

Учасники:
1. Василь Князевич — міністр охорони здоров''я України
2. Людмила Денисова — міністр праці і соціальної політики України
3. Руслан Імерелі — президент Всеукраїнської громадської організації інвалідів — користувачів психіатричної допомоги «Юзер»
4. Юрій Закаль — головний психіатр Львівської області
5. Ірина Лубяницька — завідувачка відділу з методичного забезпечення реабілітації осіб з розумовою відсталістю та психічними розладами Міністерства праці та соціальної політики України
6. Віктор Шумлянський — президент Асоціації психіатрів України
7. Семен Глузман — голова Експертної ради при Міністерстві праці та соціальної політики
8. Ігор Марценковський — представник з психіатрії від України у ВООЗ
9. Тетяна Яблонська — юрист Українсько-американського бюро захисту прав людини
10. Юлія Пієвська — соціолог відділу з методичного забезпечення реабілітації осіб з розумовою відсталістю та психічними розладами Міністерства праці та соціальної політики

Запрошені:
— журналісти
— дипломати (США, Нідерланди, Шве­ція, Германія, Великобританія, Канада)
— представники міжнародних організацій (ООН, ЮНІСЕФ, ВООЗ, Світовий банк, Єврокомісія, Інформаційний центр Ради Європи, ОБСЄ)
— представники національних фондів і організацій (USAID, Британська Рада, Інститут Гете, «Євразія», «Відродження»)

Вступне слово Василя Князевича

Сьогоднішня наша зустріч має формальний привід — Всесвітній день психічного здоров''я. У такі дні прийнято проводити прес-конференції, звітувати про успіхи та давати обіцянки зробити ще більше корисних справ…

Але я і моя колега Людмила Леонтіївна Денисова вирішили порушити таку стійку радянську традицію. Користуючись, без сумніву, важливим приводом — Всесвітнім днем психічного здоров''я, ми хочемо не лише говорити, а ще й слухати експертів, чия думка для нас є дуже важливою.

Вважаю, що сьогодні ми можемо назвати нашу зустріч безпрецедентною. Оскільки міністр охорони здоров''я і міністр праці та соціальної політики ніколи не проводили спільних засідань з даного приводу. Хоча, якщо оцінити всю серйозність проблеми, психічно хвора людина завжди була клієнтом обох міністерств. Але між нами ніколи не було подібного діалогу.

Останнім часом на проблеми української психіатрії все частіше звертають увагу ЗМІ, науковці і просто люди, яких торкнулася ця біда. Ми й самі знаємо, яка складна ситуація у даній сфері, тим не менше ми щиро вдячні й нашим іноземним колегам, і спостерігачам, які фіксували порушення прав людини у такій відповідальній справі. Йдеться і про Звіт державного департаменту США, і про Декларацію європейської інспекційної групи.

Ми маємо дуже складну спадщину, про це не варто забувати. Не так давно, 30 років тому, радянська психіатрія була шляхом і методом репресій інакомислячих. І досі у суспільстві живе той тоталітарний страх. Наша психіатрична система і сьогодні відрізняється від подібних систем в інших країнах. За умов слаборозвинутої позалікарняної ланки системи ми, як і раніше, маємо велику кількість психіатричних лікарень з багатотисячним ліжковим фондом. Від СРСР нам дісталися особливі — невідомі у цивілізованому світі — методи лікування. Наша психіатрична система була абсолютно закритою і не знала контролю з боку суспільства.

За останні роки відбуваються суттєві зміни:

1. Система психіатричних закладів стає відкритою, часті гості у них — представники громадських організацій і журналісти.

2. Закон про надання психіатричної допомоги створив у цій дуже специфічній сфері правові процедури і гарантії. Впроваджуються цивілізовані стандарти лікування найсучаснішими препаратами і техніками. Наша психіатрія стає частиною так званої доказової медицини. Реальна статистика дозволяє нам краще бачити свої проблеми, а також шукати реалістичні й ефективні шляхи для їх вирішення.

Скорочуючи ліжковий фонд психіатричних стаціонарів, ми переслідуємо мету максимального покращання соціальних навичок і якості життя у наших пацієнтів. Але без допомоги Міністерства праці і соціальної політики ми з таким завданням не впораємося. Тому від сьогодні ми з Людмилою Леонтіївною працюватимемо над цим питанням разом. Думаю, нам слід створити спеціальну міжвідомчу групу, до складу якої увійдуть експерти з громадських організацій.

Міноздоров України згідно з рекомендаціями ВООЗ визнає охорону психічного здоров''я одним зі своїх пріоритетів. Гельсінкська декларація ВООЗ, до якої приєдналась Україна, окреслила для нас чіткі напрями реформ у галузі психіатрії та медичній практиці. Меранська декларація ВООЗ, яка підписана Україною у 2008 році, деталізувала ці реформи для нових незалежних держав. Ми цілком приймаємо та поділяємо ідеологію цих структурних, соціальних і медичних змін.

Та є один аспект, який мене сьогодні дуже турбує. Не так давно було завершено дослідження, під час якого психіатри Західної Європи та країн колишнього СРСР розглянули одні й ті самі 20 історій хвороб. Я не встиг глибоко ознайомитися з цією публікацією, але її поверхневий перегляд мене насторожив: якщо західні психіатри оцінюють можливість одужання до 80 %, то наші пострадянські спеціалісти, у тому числі й українські — тільки до 20 %. І це при тому, що у всіх одні й ті самі критерії діагностики, при тому, що у нас однакові стандарти лікування (принаймні, мені так звітували). Це дуже серйозне питання для мене як для міністра.

У чому ж причина таких суттєвих розбіжностей у перспективах лікування? Можливо, наші стандарти лікування — гола декларація, яка суттєво відрізняється від практики.

У даному питанні дуже важлива для нас допомога мас-медіа. Саме журналісти мають стати медіатором між суспільством і нами, посадовцями. На превеликий жаль, журналісти частково не розуміють нашої мети. А іноді свідомо залякують населення країни нашими започаткованими реформами. Можу навести лише два дуже сумних приклади: публікація у «Дзеркалі тижня» і телепрограма на телеканалі «Інтер». Весь цивілізований світ знає: психічно хворі люди значно рідше скоюють насильницькі злочини, аніж так звані здорові. Залякувати людей погрозою насилля з боку психічно хворих — це аморально і недостойно. Вибачте, але я змушений це сказати.

Людмило Леонтіївно, Вам слово…

Вступне слово Л.Л. Денисової

Я цілком солідарна з думкою Василя Михайловича. Сьогодні ми є свідками історичної події. Більше того, ми всі разом є її основою і суттю. Це початок реального продуктивного діалогу та співпраці.

Перше і головне: наш спадок, який ми отримали від СРСР, — відсутність у країні соціальної психіатрії як такої. У нас є лише інтернати, тобто гуртожитки для людей, які через психічні хронічні хвороби не мають навичок самостійного соціального життя. Фактично на сьогодні у нас наявна європейська система XIX століття.

Ми бачимо, ми знаємо: інтернати переповнені людьми, яким насправді там не місце. Багато хто з них в інших соціальних умовах цілком міг би залишатися інтегрованим в українське суспільство, працювати, любити. Але так працює система: вчителі і, пробачте за гірку правду, дитячі психіатри формують клієнтів для довічного утримання в інтернатах. Присутній тут лікар Глузман розповів мені про емоційне враження англійського дитячого психіатра від побаченого в київській психіатричній лікарні: «Не розумію, невже у вас епідемія шизофренії? У нас в усьому Королівстві дитячих психіатричних ліжко-місць менше, ніж у вас лише в одній столиці!..» Вона, англійський психіатр, не знала, що в Києві є ще дві психіатричні лікарні, і в кожній — своє відділення для дітей… Я нікого не засуджую, так склалося у нас у минулому. Я свідомо назвала саме цю проблему, тому що вважаю: саме на це повинні звернути максимум уваги та докласти максимум зусиль, ми повинні припинити формування своїми ж руками майбутніх жителів інтернатів.

Сьогодні в країні фактично відсутня система соціальних гуртожитків для психічно хворих людей, будинків «напівдороги», сестринських домівок як елементів соціальної психіатрії. Я це розумію, і саме через це 2 місяці тому написала резолюцію на одному із внутрішніх документів міністерства, яка відчиняє двері до реформування та модернізації нашої соціальної системи.

У країні немає також спеціалізованих територіальних центрів для обслуговування психічно хворих громадян. Ми тільки-но розпочинаємо цю роботу, і обов''язково продовжимо це. Але успіх можливий лише за умови координації цієї роботи з Міноздоровом і профільними експертними громадськими організаціями.

Системи соціально-психологічної реабілітації пацієнтів, які страждають від психічних розладів, не існує ні в системі Міноздорову, ні в нас. Це правда, гірка правда. Я знаю лише про один прецедент відкриття такого реабілітаційного центру тут, у Києві. Але сьогодні, як мені відомо від лікаря Глузмана, він фактично змінив профіль, перетворився на банальний комерційний центр дослідження психотропних медикаментів. Це гірко. Я так сподівалася на допомогу й досвід цього центру для затвердження подібних програм реабілітації у нашій соціальній системі. Ну що ж, будемо вчитися у поляків або болгар.

Я пам''ятаю, що в червні 2008 року виповнилось 170 років з дня прийняття у Франції першого у світі законодавчого акту про гуманне поводження з психіатричними пацієнтами. Його автором був знаменитий французький лікар Ескіроль. І сьогодні, через 170 років, положення цього закону є актуальними:
1) психічно хвора людина потребує захисту та турботи;
2) особисту свободу психічно хворого притісняти чи обмежувати неприпустимо;
3) небезпечні для суспільства психіатричні пацієнти мають бути ізольовані в спеціальні лікувальні установи;
4) власність психічно хворої людини, як і її особистість, слід вважати недоторканними, і вони мають знаходитися під захистом закону.

Погодьтеся, на диво сучасні слова. А пройшло 170 років! Ми готові до змін у системі. Не до революційних, а до спокійних та продуманих змін.

Дякую всім присутнім за згоду взяти участь у «круглому столі». Дякую за увагу!

Ірина Лубяницька — завідувачка відділу з методичного забезпечення реабілітації осіб з розумовою відсталістю та психічними розладами Міністерства праці та соціальної політики

На сьогоднішній день в Україні існує багато документів, які регламентують надання допомоги людям з проблемами психічного здоров''я в спільноті (це закони «Про психіатричну допомогу», «Про реабілітацію інвалідів в Україні», Концепція цільової комплексної програми розвитку охорони психічного здоров''я в Україні на 2008–2012 роки). Але, на жаль, не існує одного важливого міжвідомчого практичного документа — плану дій, спрямованого на реалізацію цих законів, тобто створення в Україні системи психосоціальної допомоги за межами психіатричних лікарень — реабілітаційних установ, спеціальних гуртожитків, захищених робочих місць.

Створення міжвідомчої робочої групи є нині дуже актуальним і може вирішити багато проблем, які існують і в системі Міноздорову, і в системі Мінпраці та соціальної політики.

Юлія Пієвська — соціолог відділу з методичного забезпечення реабілітації осіб з розумовою відсталістю та психічними розладами Міністерства праці та соціальної політики

В феврале 2008 года Киевский международный институт социологии проводил исследование, которое называлось «Мнения и взгляды населения Украины». Сотрудники отдела методического обеспечения реабилитации лиц с умственной отсталостью и психическими расстройствами договорились с руководителями данного проекта о том, чтобы включить в это исследование несколько вопросов, касающихся отношения населения к психически больным людям.

Опрос проводился в 110 населенных пунктах во всех областях Украины и в Автономной Республике Крым. Было собрано 2046 анкет, и результаты получились крайне интересными и даже неожиданными! Оказалось, что почти 78 % наших сограждан относятся с явным сочувствием и терпимостью к психически больным людям. Это свидетельствует о том, что в стране существуют предпосылки для подготовки и проведения широких просветительских кампаний, направленных на формирование позитивного отношения к психически больным согражданам и уменьшение стигматизации данной категории людей. И на проведение изменения в системе оказания психиатрической помощи в целом, поскольку 78 % украинцев с пониманием поддержат такую необходимую стране реформу психиатрической системы.