Газета «Новости медицины и фармации» 1(306) 2010

  Шановний Вікторе Андрійовичу, шановні учасники наради!

Кожен з нас не на словах, а на власному досвіді знає про реальний стан медичної галузі України. Цифри, які ви бачите, демонструють ситуацію в Україні та світі і говорять самі за себе.

Проте свій виступ я хотів би присвятити не критичним закидам, а запропонувати шлях, як вийти з нинішньої ситуації. Адже всім зрозуміло: важкі, в дечому непопулярні кроки реформи медичної галузі сьогодні — це здоров''я нашої нації завтра.

Провідною проблемою української системи охорони здоров''я є невідповідність сучасним реаліям діючої в Україні старої радянської моделі охорони здоров''я (моделі Семашка), яка функціонувала в умовах планової економіки. Давно вже немає тієї планової економіки, давно вся країна живе за законами ринку, і лише медична галузь залишилась на узбіччі. Звідси — хронічне недофінансування, розпорошення матеріальних та кадрових ресурсів, нераціональне використання навіть того, що виділяється.

На сьогодні, за найбільш скромними оцінками, для нормального функціонування системи охорони здоров''я потрібно не менше 56 млрд грн.

На жаль, існуючі ресурси, включаючи добровільне страхування та лікарняні каси, забезпечують галузь лише на 60 % від потреби.

Виникає дефіцит більше 22 млрд грн, який вимушені частково покривати наші пацієнти.

Як він може бути покритий? Де взяти додаткові кошти?

Зрозуміло, що необхідно збільшувати розмір бюджетних асигнувань в галузь, передбачати, аби доля охорони здоров''я у загальному ВВП була не менше 10 %, як це є у більшості країн світу.

Серед інших можливих джерел, що застосовуються в світовій практиці, в першу чергу треба розглядати відрахування від фондів оплати праці підприємств, що дозволить створити необхідні фонди для запровадження обов''язкового медичного страхування.

Проте це джерело також не дозволить покрити дефіцит у фінансуванні. Відрахування на рівні 5 % не забезпечують навіть додаткових 15 млрд грн надходжень. До того ж слід враховувати, що наш підприємець і так «задавлений» різними податками та зборами, і навряд чи витримає великий додатковий тягар.

У багатьох країнах фінансування охорони здоров''я має таке цільове джерело, як акцизи. Проте якщо навіть зараз ухвалити рішення щодо підвищення акцизів на 20 % (що є дуже суттєвим підняттям!), то це дасть менше ніж 6 млрд додаткових надходжень.

Тому щоб вирішити питання нормального забезпечення коштами української медицини, необхідно відмовитись від чисто механічного підходу збільшення різного роду асигнувань. Треба шукати шляхи раціонального використання коштів, забезпечення їх максимальної віддачі.

Тому серед можливих шляхів досягнення цієї мети можна виділити наступні:
1. Реформування структури галузі та системи фінансування.
2. Запровадження обов''­язкового державного медичного страхування.
3. Розширення сфери застосування платних медичних послуг.

В Україні за роки незалежності неодноразово започатковувалися різні реформи у сфері охорони здоров''я. Але загалом вони не доводились до кінця. Починаючи із 2005 року були зроблені певні кроки щодо запровадження системних реформ в охороні здоров''я.

Рік тому за ініціативою діючої команди Міністерства охорони здоров''я уряд ухвалив рішення щодо проведення інвентаризації всіх закладів охорони здоров''я, незалежно від їх відомчого підпорядкування. Результати виявились дуже цікавими.

Так, інвентаризація показала, що медицина існує в 14 різних відомствах. Це призводить до того, що при населенні в 46 млн державні кошти виділяються на 52 млн громадян. При цьому кошти виділяються вкрай нерівномірно, що створює нерівність і в медичному обслуговуванні населення.

Результати цієї великої роботи дали можливість побачити ті голов­ні моменти, на які треба звернути особливу увагу та які спонукали нас до підготовки необхідних проектів рішень.

В результаті були підготовлені і передані до Верховної Ради України:
— нова редакція Основ законодавства охорони здоров''я в Україні — Основні засади;
— Загальнодержавна програма розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини.

Підготовлено проекти законодавчих актів, які зараз розглядаються в уряді та міністерствах, а саме:
— про заклади охорони здо­ров''я;
— про систему обов''язкового медичного страхування;
— про загальнодержавну систему екстреної медичної допомоги та інші, в цілому — біля 10 проектів законів, постанов, розпоряджень, спрямованих на реформування галузі.

Що сьогодні потрібно, аби провести послідовні та глибокі інституційні та структурні перетворення?
По-перше, остаточно прийняти базові акти законодавства.
По-друге, відпрацювати ряд моделей на рівні пілотних проектів в кількох областях.
По-третє, затвердити алгоритм проведення необхідних заходів.
Дозвольте розглянути конкретні напрями реформування медичної галузі.

Система профілактики захворювань

В умовах реформування системи охорони здоров''я України особливого значення набуває запровадження якісно нових заходів щодо профілактики захворювань та діяльності з формування здорового способу життя.

Серед цих заходів найважливіше місце посідає проведення суцільної диспансеризації населення.

Диспансеризація має включати в себе наступні складові:

1. Розробка державного клінічного протоколу обстеження громадян під час диспансеризації. При цьому протокол має визначати особливості проведення обстеження залежно від статі, віку громадян, місця проживання, наявних та минулих захворювань, способу життя, особливостей професійної діяльності та іншої інформації.

2. Формування єдиної програмної інформаційної системи проведення диспансеризації населення, яка буде включати в себе:
— індивідуальні картки стану здоров''я громадян та обліку диспансеризації — так звані «медичні паспорти» або «електронні медичні паспорти»;
— єдиний реєстр проходження диспансеризації населення.

3. Створення порядку організації диспансеризації населення, ефективної системи динамічного спостереження за громадянами та прийняття нормативно-правових актів, що регламентують проведення профілактичних оглядів населення, затвердження необхідних державних програм.

Головною відповідальною особою в проведенні диспансеризації має стати сімейний лікар.

Саме сімейний лікар буде визначати для кожного із своїх пацієнтів індивідуальну програму проведення диспансеризації, базуючись на вищезазначеному протоколі.

Після проходження диспансеризації сімейний лікар повинен:
— призначити основні лікувально-оздоровчі заходи (застосування лікарських засобів, фізіотерапії, санаторно-курортного лікування);
— призначити індивідуальні програми профілактики захворювань;
— здійснювати моніторинг стану здоров''я кожного прикріпленого пацієнта;
— у разі необхідності направляти його для надання медичної допомоги на вторинний рівень.

Нами розробляються критерії оцінки ефективності роботи сімейного лікаря у частині проведення диспансеризації, його відповідальності за моніторинг здійснення всіх намічених профілактичних заходів, а також система матеріального стимулювання сімейного лікаря, напряму пов''язана із профілактичною діяльністю.

Інший захід — це створення у містах, районах державних та комунальних підприємств оздоровчих установ (тренажерні зали, басейни тощо за типовими проектами) для надання нашим громадянам послуг оздоровчого характеру.

На моє глибоке переконання, необхідно прийняти ряд законодавчих актів, які б, з одного боку, стимулювали громадян до проходження диспансеризації і дотримання здорового способу життя, а з іншого боку, — встановлювали більш жорсткі умови для громадян, які не турбуються про стан свого здоров''я (наприклад, законодавчо обмежити можливості таких осіб у страхуванні, кредитуванні, прийомі на роботу, навчанні тощо).

Окремо хотів би зупинитися на проведенні структурної реорганізації галузі на всіх рівнях — первинному, вторинному, третинному.

На первинному рівні
Йдеться про створення Центрів первинної медико-санітарної допомоги (ЦПМСД) як єдиного нового типу установи із надання цієї допомоги.

При цьому в сільській місцевості пропонується:
1. Створення Центрів первинної медико-санітарної допомоги в кожному районі або місті районного значення (залежно від чисельності населення), що включають в себе ФАПи, амбулаторії, а в ряді випадків і перепрофілювання в амбулаторії невеликих лікарень.
2. Перепрофілювання ФАПів, які обслуговують до 300 осіб, в медичні пункти, де будуть проводитись планові прийоми сімейних лікарів.
3. Основною ланкою зазначених Центрів стають амбулаторії сімейних лікарів, які планово обслуговуватимуть закріплене населення за нормативом 1200 осіб в селах, селищах, містах районного значення і які розташовуються по території району з урахуванням потреб населення у медичній допомозі.
4. На базі районного поліклінічного відділення створюється апарат управління центром, який бере на себе функцію організації підготовки та перепідготовки кадрів, забезпечення сімейних лікарів обладнанням, медичними та лікувальними засобами, координацію роботи сімейних лікарів, взаємодію із областю та системою швидкої допомоги та інші функції.

Наприклад, спочатку пацієнт звертається до ФАПу, де йому залежно від ступеня тяжкості захворювання можуть:
— надати допомогу;
— записати на плановий прийом до сімейного лікаря, який повинен приймати в селі за затвердженим графіком;
— або направити на прийом до сімейного лікаря в амбулаторію;
— чи терміново викликати швидку допомогу.

Тож сімейний лікар може або безпосередньо надати допомогу, або направити до вторинного рівня (на стаціо­нарне лікування).

Тепер щодо первинної ланки в містах.

Тут також створюються Центри первинної медико-санітарної допомоги, до функцій яких входить: укладання договорів на надання послуг із первинної допомоги, планування, координація діяльності закладів, забезпечення якості медичної допомоги, облік та звітність, фінансовий менеджмент, визначення і розподіл стимулюючих виплат.

В систему Центрів входять амбулаторії сімейних лікарів, які є підрозділами ЦПМСД (норматив навантаження на одного лікаря 1500 осіб), і які наближені до місця проживання населення. Амбулаторії розміщуються кущовим методом по території міста і в кожній працює 3–5 сімейних лікарів.

На початковому етапі Центри отримуватимуть статус юридичної особи — бюджетної організації, матимуть власний рахунок, право підписувати договори, матимуть автономність у кадрових та адміністративних питаннях. Поступово вони будуть перетворені у комунальні некомерційні підприємства.

Тепер щодо реформи вторинного рівня.

Сьогодні в Україні вторинна медична допомога надається переважно багатопрофільними спеціалізованими міськими та районними лікарнями. Чисельність таких стаціонарів більше ніж вдвічі перевищує аналогічний показник країн Європи, що призводить до розпорошення ресурсів та низької якості надання медичної допомоги. Частка малопотужних лікарень до 50 ліжок у загальній чисельності всіх лікарень становить 12 %. Близько половини лікарень не мають умов для надання інтенсивної медичної допомоги пацієнтам. Від 30 до 50 % пацієнтів госпіталізується необґрунтовано.

Тому назріла необхідність здійснення спеціалізації лікарень.

Нами пропонується створити госпітальні округи в межах обслуговування 150–200 тис. мешканців.

При цьому в закладах округу мають виконуватися не менш ніж 3000 оперативних втручань та прийматися не менш ніж 400 пологів на рік.

Виходячи із адміністративного устрою України, такий округ, як правило, буде складатися із міста обласного значення (їх в Україні близько 300) та кількох (двох–трьох) навколишніх сільських районів залежно від щільності та характеру розселення населення, з врахуванням стану транспортних комунікацій, матеріально-технічного та кадрового потенціалу стаціонарів, профілів їх діяльності та структури медичних послуг.

В межах кожного округу має бути здійснена диференціація лікарень, виходячи з інтенсивності медичної допомоги, що надається.

Так, кожен округ повинен мати:

1. Багатопрофільну лікарню інтенсивної допомоги хворим з гострими станами. Йдеться про надання цілодобової медичної допомоги хворим, лікування хворих з гострими станами, що потребують високої інтенсивності лікування та догляду.

2. Заклади для проведення планового лікування: для проведення повторних курсів протирецедивної терапії або доліковування з використанням стандартних схем лікування, проведення планових операцій у порядку черги (катаракт, аденома простати, грижі тощо).

3. Заклади для реабілітаційного (відновлювального) лікування: для відновлення функцій, порушених в результаті захворювання чи травми, з метою або попередження інвалідності, або реабілітації інвалідів, лікування після інфарктів та інсультів тощо.

4. Заклади для надання паліативної допомоги та психологічної підтримки (хоспіси) безнадійно хворим, що потребують спеціального оснащення для надання допомоги і догляду, а також спеціально підготовленого, переважно сестринського персоналу та широке залучення волонтерів.

5. Заклади для медико-соціальної допомоги: забезпечення догляду та надання соціальної і паліативної допомоги хронічним хворим. Цей заклад потребує мінімального діагностичного та лікувального обладнання, обслуговування тут забезпечується переважно сестринським персоналом.

Для забезпечення діагностичних досліджень в кожному окрузі повинен функціонувати консультативно-діагностичний центр в якому буде надаватись планова амбулаторна спеціалізована допомога на базі поліклінічних відділень лікарень, які будуть мати статус філії зазначеного центру, і будуть розміщені в кожній адміністративній одиниці (район, місто), що входять до складу округу.

В цих відділеннях обов''язково вестимуть прийом вузькі спеціалісти за наступними спеціальностями: хірург, невропатолог, гінеколог, кардіолог, інфекціоніст, отоларинголог, окуліст. Можуть бути передбачені інші посади відповідно до потреби конкретного регіону.

Госпітальний округ, враховуючи особливості законодавства, може функціонувати як об''єднання закладів. При цьому по мірі готовності кожен окремий заклад може набувати статусу комунального некомерційного підприємства.

Реформа швидкої медичної допомоги.

В рамках запланованих перетворень передбачається:
1. Розділити функції швидкої та невідкладної допомоги і передати невідкладну допомогу як функцію на первинний рівень.
2. Звільнити служби швидкої допомоги від функції щодо проведення знеболювання онкологічним хворим вдома і передати це завдання на первинний рівень.
3. Ввести станції швидкої допомоги до складу госпітального округу.
4. Сформувати підстанції, потужність та кількість яких визначати таким чином, щоб забезпечити дотримання ключового критерію діяльності служби — тобто часу доїзду до хворого/постраждалого в межах 10 хвилин в місті, 20 хвилин в сільській місцевості.
5. Забезпечити надання швидкої допомоги, де це виправдано, переважно фельдшерськими бригадами, оснащеними та навченими до використання відповідних клінічних протоколів.

Реформа третинного рівня

Як відомо, на третинному рівні надається високоспеціалізована, високотехнологічна медична допомога обласними лікарнями та клініками НДІ.

З метою підвищення якості медичної допомоги та ефективності використання потенціалу обласних лікарень та вищих медичних навчальних закладів ІV рівня акредитації пропонується створення університетських лікарень — об''єднання цих закладів у формі корпорації.

В основі такої корпорації є обласна клінічна лікарня. Університети та наукові установи передають частину коштів та ресурсів на виконання спільної діяльності. Також частину ресурсів, зокрема ліжковий фонд, передають інші спеціалізовані медичні заклади обласного рівня — дитячі, диспансери тощо. Саме університетські лікарні повинні стати локомотивами наших перетворень на третинному рівні. До речі, в Тернополі вже діє така університетська лікарня.

Дуже важливим питанням є визначення гарантованого державою (тобто безплатного для громадян) рівня допомоги, надання послуг на основі договорів та обсяг платних послуг.

В межах бюджетних асигнувань медична допомога буде надаватись:
1. Відповідно до переліку видів допомоги, що гарантується державою, при зверненні хворого;
2. Відповідно до договорів, що будуть укладатись між закладами охорони здоров''я та установами, що здійснюють фінансування (органами влади або в разі запровадження страхової медицини — фондами медичного страхування).

Тепер більш детально...

1. Обсяги медичної допомоги, що віднесені до гарантованого рівня при зверненні хворого:
— екстрена та невідкладна допомога;
— первинна медична допомога;
— стаціонарна — у разі гострого захворювання та в невідкладних випадках, коли необхідне інтенсивне лікування, цілодобовий медичний нагляд та госпіталізація;
— невідкладна стоматологічна допомога;
— долікарська медична допомога населенню, що проживає в сільській місцевості;
— санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих та дитячих закладах оздоровлення;
— дітям, що утримуються у будинках дитини;
— контингенту хворих, що отримують медичну допомогу в рамках виконання державних програм;
— пільговим категоріям населення, які визначені законодавством;
— медико-соціальна експертиза втрати працездатності.

2. Обсяги медичної допомоги, що надаються на основі договорів про державні закупівлі медичних послуг:
— допомога хворим, лікування яких здійснюється за направленням на стаціонарне лікування: а) лікаря первинного рівня, б) головного позаштатного спеціаліста регіонального органу охорони здоров''я для хронічних хворих, при умові, що таке лікування не потребує ургентності та здійснюється у порядку черговості.

До платних послуг віднесено наступну допомогу:
1. В разі відсутності фактору ургентності та невідкладності, а також у випадках відсутності направлення лікаря первинного рівня або головного позаштатного спеціаліста регіонального органу охорони здоров''я.
2. Так звані «готельні послуги» — посилене харчування, покращені побутові умови (крім тих видів допомоги, які входять до гарантованого рівня при зверненні хворого).
3. Послуги, що за бажанням хворого виконуються на дому.
4. Консультації в разі, якщо це не передбачено протоколом.

Крім того, певна частина медичних послуг буде надаватись за договорами по добровільному медичному страхуванню, за рахунок благодійних внесків, через лікарняні каси, фонди тощо.

Дозвольте перейти до теми фінансування галузі охорони здоров''я.

Головне завдання сьогодні — це перехід до фінансування конкретних послуг, наданих закладом охорони здоров''я. Тобто перехід від кошторисного фінансування, основою якого є об''ємні показники (кількість населення, розміри закладів, тощо) до оплати державного замовлення на підставі договорів між замовником та акредитованим постачальником медичних послуг, виходячи з потреб населення у певних видах медичної допомоги.

На первинному рівні нами пропонується:
1. Всі кошти (бюджети сіл, селищ, міст районного значення) сконцентрувати на районному рівні, тобто розпорядником коштів стають центри первинної медико-санітарної допомоги
2. Запровадити подушну оплату, що передбачає встановлення нормативів коштів на одного жителя, та встановлення стимулюючих надбавок за пріоритетні види діяльності (наприклад, конкретні показники, пов''язані із проведенням профілактики населення, % охоплення вакцинацією та скринінговими програмами тощо).

На вторинному рівні

Нами пропонується здійснювати концентрацію коштів (крім витрат на первинну медико-санітарну допомогу) на рівні області, тобто розпорядником витрат на надання спеціалізованої допомоги стає область.

Саме область у подальшому здійснює фінансування всіх закладів вторинного рівня на основі підписаних із ними договорів.

Крім того, майно зазначених закладів передається в оперативне управління області на основі договорів та відповідних рішень рад.

Запроваджується наступна процедура:
а) встановлюється прогнозна кількість хворих, що потребуватимуть лікування в умовах стаціонару за певною нозологією упродовж одного року (за матеріалами статистики останніх років).
б) відповідно до затверджених протоколів діагностики та лікування встановлюється вартість лікування за всіма захворюваннями відповідного профілю, що потребують лікування в стаціонарних умовах в розрізі груп за ступенем ускладнення (шляхом розрахунку нормативу кількості ліжко-днів, а по кожному профілю та показників вартості одного ліжко-дня).
в) визначається загальна вартість витрат на лікування хворих по кожному закладу.
г) проводяться переговори із розпорядниками бюджетних коштів (як було зазначено вище, на обласному рівні) щодо розмірів та порядку виділення коштів згідно з розрахунками та укладаються договори про фінансування закладів за узгоджений на переговорах перелік медичних послуг.
д) здійснюється фінансування закладів за методом «глобального бюджету», тобто фінансування без розбивки по кодам бюджетної класифікації.

На третинному рівні — застосовується метод «глобального бюджету» залежно від структури та обсягів наданої допомоги.

Частина коштів із бюджетів університету та інших закладів, що входять в об''єднання, по трансферу передаються на обласну лікарню, яка виступає як центральна ланка корпорації. Витрати здійснюються відповідно до затвердженого порядку.

Наступну частину виступу хотів би присвятити запровадженню обов''язкового медичного страхування, яке дехто вважає панацеєю.

На моє глибоке переконання, обов''язкове медичне страхування може бути запроваджене за умови підйому економіки країни, політичної волі керівництва держави та обов''язкового реформування медичної галузі шляхом структурної перебудови та зміни системи фінансування. За інших умов, скільки б коштів ми не вливали в медичну галузь, вони будуть марними.

Саме тому необхідно, щоб:
1. Медична установа стала повноцінною юридичною особою.
2. Запрацював метод «глобального бюджету».
3. Запроваджені договірні відносини між закладами та фінансуючи ми установами.
4. Була завершена робота по затвердженню стандартів та протоколів лікування із зазначенням вартості цього лікування.
5. Було розмежовано надання послуг між первинним, вторинним та третинним рівнями.
6. Завершена спеціалізація закладів.

В той же час необхідно поступово запроваджувати обов''язкове страхування в ряді секторів та за певними видами відшкодування.

Найбільш ефективно було б розпочати впровадження обов''язкового страхування на вторинному рівні при наданні планових послуг (відповідно до укладених договорів) і в першу чергу для компенсації витрат на ліки.

В подальшому цю сферу можна було б розширити на третинний рівень.

На сьогодні розглядаються чотири можливі підходи до запровадження в Україні обов''язкового страхування:
1. Створення окремого фонду медичного страхування, що знаходиться в сфері державного управління (за аналогією із Пенсійним фондом).
2. Створення фонду соціального медичного страхування на зразок інших соціальних фондів (тристороннє управління державою, профспілками та роботодавцями).
3. Надання функцій медичного страхування існуючому Фонду тимчасової втрати працездатності.
4. Страховиками можуть стати комерційні страхові компанії.

Кожний із підходів має свої переваги та недоліки. Крім того, кожен із цих підходів має практику застосування в тих чи інших країнах.

На нашу думку, варто було б розпочати із створення фонду як державної установи, а в подальшому, після певного досвіду роботи, можливо проводити ту чи іншу реорганізацію.

Після завершення структурної перебудови галузі доцільно буде розглянути питання щодо зміни господарського статусу медичних закладів з надання їм більшої самостійності (автономізація медичних закладів та перетворення їх на державні/комунальні некомерційні підприємства).

Кілька слів про приватну та відомчу медицину…

Нами пропонується урівняти в правах державний та приватний сектор при виконанні державного замовлення за умови надання ними медичних послуг відповідно до визначених державою медичних стандартів та цінової політики.

В Україні, крім системи охорони здоров''я, що знаходиться у віданні МОЗ України, існує низка паралельних систем міністерств та відомств (14), які здебільшого дублюють функції територіальних медичних закладів та поглинають значну частину видатків на охорону здоров''я з державного бюджету.

Для ліквідації дублювання і створення єдиного медичного простору передбачається:
— сконцентрувати всі кошти з державного бюджету на рівні Міністерства охорони здоров''я України, прийнявши відповідну державну Програму;
— передати заклади, що знаходяться у відомчому підпорядкуванні на територіальний рівень, за виключенням медичної служби Міністерства оборони, СБУ та структур промислової медицини.

Такі кроки ні в якому разі не спрямовані на так звану «монополізацію влади» міністерством, як це дехто закидає, а спрямовані виключно на наведення ладу в галузі.

Реформування санітарно-епідемічної служби

Реформування системи державного санепіднагляду має ґрунтуватись на розмежуванні державних наглядових повноважень посадових осіб державної санепідслужби та будь-якої іншої діяльності, що дозволяє отримувати кошти за надання послуг.

Взаємовідносини між установами і закладами державної санепідслужби, що здійснюють державний санепіднагляд, і рештою установ у цій сфері мають будуватися за принципом державного замовлення, обсяги якого будуть визначатися залежно від санепідситуації кожного конкретного регіону.

Реформування профілактичної гілки в системі охорони здоров''я та ефективність запропонованих заходів має проводитись одночасно з відновленням довіри населення, представників органів влади до всіх профілактичних заходів, і в першу чергу до імунопрофілактики як найефективнішого засобу попередження та боротьби з інфекційними хворобами, впровадження дієвих механізмів державної протидії інспірованим антивакцинальним рухам і кампаніям, застосування можливостей мас-медіа для пропаганди і просвітницької діяльності в цій галузі.

Шановні колеги!

Реформа медичної галузі не може бути повноцінною без кардинальних змін в системі соціального захисту медичного персоналу, оплати праці, вирішення кадрових питань та підняття престижу праці медичного працівника.

Міністерством пропонується внести зміни до Умов оплати праці медичних працівників шляхом виділення двох складових в оплаті праці:
— постійної, яка буде визначатися традиційно на основі єдиної тарифної сітки розрядів;
— змінної, яка буде базуватися на чітких і прозорих критеріях обсягу та якості виконаної роботи.

Відновлення системи пільг та забезпечення належним житлом і умовами праці медичних працівників, особливо у сільській місцевості.

Сьогодні наша галузь працює в умовах кадрової кризи. Надлишок лікарів, про який так багато говориться, спостерігається у великих містах та за вузькими спеціальностями. А реальний дефіцит медиків зростає перш за все у первинній ланці, і особливо в сільській місцевості.

Серед медичного персоналу більше 20 % — це фахівці пенсійного віку, і ще 20 % — передпенсійного. Має місце розпорошення медичного персоналу по відомчих закладах, де при мінімальному навантаженні поступово втрачається їх кваліфікація.

Спостерігається наростаюча та некерована міграція медичного персоналу до сусідніх країн та Євросоюзу. Україна стала донором медичних працівників для розвинутих країн світу.

Тож в кадровій політиці передбачається:
1. Забезпечити якнайшвидше підготовку і перепідготовку достатньої кількості лікарів загальної практики/сімейної медицини, сімейних медичних сестер, середнього медичного персоналу з вищою освітою;
2. Ефективне управління кадровими ресурсами охорони здоров''я шляхом використання МОЗ автоматизованого реєстру медичних кадрів та закладів охорони здоров''я, який повинен включати весь перелік медичних закладів та медиків України.
3. Підвищити відповідальність місцевих органів влади за створення належних умов праці та життя медичних працівників, особливо у сільській місцевості (йдеться про отримання медиком належного житла, земельної ділянки та транспортного засобу).
4. Підвищити роль середнього медичного персоналу системи охорони здоров''я, передавши йому низку функцій, що не виходять за межі його компетенції. Зокрема, медичне обслуговування у лікарнях сестринського догляду, хоспісах, надання швидкої допомоги фельдшерськими бригадами, виокремлення самостійних розділів роботи для працівників ФАПів.
5. Реалізація створеної міністерством системи безперервного професійного розвитку медичного персоналу з їх ліцензуванням.
6. Прийняття усіма лікарями України затвердженого Етичного кодексу лікаря України.

З метою підготовки та підвищення кваліфікації нового покоління менеджерів охорони здоров''я спільно з Європейським Союзом Міністерством вже створено сучасну програму підготовки управлінців охорони здоров''я.

За цією програмою ми протягом трьох років проведемо переатестацію усього керівного складу медичної галузі.

Підсумовуючи коротко свій виступ, хочу ще раз акцентувати вашу увагу на головних завданнях, які необхідно виконати на шляху побудови якісної вітчизняної системи охорони здоров''я:
1. Прийняття парламентом нової редакції Основ законодавства про охорону здоров''я України.
2. Внесення змін до Бюджетного кодексу з метою об''єднання фінансових ресурсів для надання первинної медико-санітарної допомоги на районному/міському рівнях та об''єднання фінансових ресурсів для надання вторинної допомоги на обласному рівні.
3. Законодавче закріплення гарантованого рівня медичної допомоги за рахунок бюджетних коштів.
4. Реальне створення єдиного медичного простору в країні.
5. Розмежування первинного, вторинного та третинного рівнів допомоги, визначення переліків захворювань, які мають надаватись на кожному рівні.
6. Законодавче визначення переліку та сфери застосування платних послуг.
7. Завершення роботи по затвердженню стандартів та протоколів лікування, як передумови запровадження страхової медицини.
8. Проведення роз''яснювальної та методично-організаційної роботи із органами місцевої влади та місцевого самоврядування щодо необхідності прийняття на їх рівні рішень стосовно структурно-фінансової реформи.

Як видно з окреслених завдань, вирішити їх не можна лише силами профільного міністерства, силами якоїсь окремої політичної сили чи лідера, які б ідеали вони не сповідували б.

Зробити це можна виключно спільними зусиллями всіх гілок влади: кожного депутата, кожного голови обласної, сільської рад, кожного окремого лікаря та медсестрички, кожної людини, яка дбає про своє здоров''я та здоров''я дітей.