Газета «Новости медицины и фармации» Психиатрия (329) 2010 (тематический номер)

Нам хочеться думати, що всі жахливі факти минулого не можуть і не будуть мати жодного відношення ні до нас,
ні до нашого майбутнього, бо властивість людського
існування та виживання полягає у тому,
щоб забувати все погане та неприємне.
***
Забувати все те, що руйнує в нас
притаманне інстинктивному процесу еволюції
відчуття захищеності, радості, щастя,
чи все те, що загрожує
генетичному продовженню нашого роду.
***
Однак історичні факти пробують нам нагадати
про певну циклічність в існуванні різних цивілізацій,
критерієм розвинутості або занепаду яких було
відношення суспільства до неповносправних осіб
та психічно хворих громадян.
***
Сьогодні перед нами, homo sapiens ХХІ сторіччя,
стоять ті ж самі запитання,
відповіді на які були викликом для одних і конформізмом для інших
в історії нашого недалекого минулого
А саме: ким же насправді є для нас психічно хвора людина?
***
Чи не загрожує нам і надалі
моральна проблема,
що випливає з оспорювання права на життя людини з расових,
ідеологічних чи економічних мотивів?
***
Чи не загрожує нам і надалі
звичка ділити людей на таких,
які заслуговують чи не заслуговують
право на життя?
***
Наша відповідь на ці запитання повинна бути ясною і виразною,
бо від неї залежатиме наше майбутнє.

ХХ сторіччя

У страшній історії голокосту є розділ, про який часто забувають, — це вбивство під час Другої світової війни більше ніж 100 000 психічно хворих людей у нацистській Німеччині й в окупованих нацистами країнах.

На початку XX століття теорія расової гігієни значно поширювалася в Німеччині, як в університетському середовищі, так і поза ним. У період із 1914 по 1918 рік і без того уразлива група людей із психічними відхиленнями пережила справжню катастрофу. Більше 100 000 з них (майже 50 %) померли через недоїдання й інфекції.

У 1923 році в Мюнхенському університеті створюється кафедра расової гігієни. У 1927 році в Берліні заснований спеціальний Інститут антропології, генетики людини і євгеніки імені кайзера Вільгельма для пошуку наукових обгрунтувань ідей, подібних до ідеї расової гігієни. Із цим Інститутом було пов’язане ім’я Йозефа Менгеле — лікаря, під час своєї роботи в концтаборі Освенцім прозваного «янгол смерті».

Автори книги «Дозвіл на знищення життя, не вартого життя», професор Карл Біндинг і професор Альфред Хохе із Фрайбургського університету, у 1920 році стверджували, що «ідіоти не мають права на існування, їхнє вбивство — це праведний і корисний акт», що деякі люди — це баласт, який створює неприємності для інших й обумовлює економічні витрати, що держава повинна заснувати спеціальні комісії з евтаназії (безболісне вбивство) людей, не вартих жити.

У 1932 році Національна рада Німеччини з охорони здоров’я запропонувала закон про стерилізацію. Роком пізніше націонал-соціалістський уряд схвалив законопроект, після чого близько 400 000 людей було стерилізовано відповідно до цього закону. Частиною німецького міністерства внутрішніх справ стала Державна комісія з наукової реєстрації спадкових захворювань і подібних симптомів. Програма Комісії була названа «Акція з евтаназії».

Із кінця 1938 року комісії відбирали дітей, які підлягають знищенню, і переводили їх у спеціальні відділення (30 спеціально обраних лікарень), де дітей умертвляли за допомогою ін’єкцій люміналу або, у деяких випадках, просто морили голодом. Таким шляхом було вбито не менше 5000 дітей.

У 1939 році було прийнято політичне рішення про поширення цієї програми на дорослих пацієнтів психіатричних лікарень.

Були засновані три незалежні організації: одна займалася реєстрацією майбутніх жертв, інша — їхнім перевезенням, а третя відала фінансовими справами.

Координував операцію центральний бюрократичний орган, що складався приблизно зі 100 чоловік, 60 з яких були лікарями. Контора розташовувалася в особняку під номером 4 по вулиці Тіргартен у Берліні. За цією адресою всю акцію з евтаназії дорослих пацієнтів психіатричних лікарень стали називати «акція Т-4».

42 лікарі штаб-квартири «Т-4» вирішували, кого умертвити, а кого залишити в живих. Пацієнтам-євреям приділялася особлива увага, тому що було заздалегідь вирішено, що жоден із них не повинен вижити. Відібрані пацієнти перевозилися транспортною організацією «Т-4» у так звані клініки евтаназії. Ці клініки були обладнані газовими камерами, які виглядали як душові, і крематоріями, де спалювали мертві тіла. Майже така ж система використовувалася згодом у таборах смерті в Польщі.

До 21 серпня 1941 року в газових камерах «Т-4» загинули 70 273 особи.

Після смерті особливий відділ клініки евтаназії направляв співчутливий лист родині жертви, вказуючи вигадану причину смерті.

Такі функціонери «Т-4», як Франц Штангль і Крістіан Вірт, стали начальниками Треблінки й Белжеца, двох таборів смерті в Польщі, що стали зразком для інших.

Після того, як шеф СС Гімлер звернувся до Боулера із проханням допомогти позбутися хворих і непрацездатних у різних концтаборах, близько 2500 так званих асоціальних елементів були переведені в клініки евтаназії.

Відповідальними за виконання програми були:

— Філіп Боулер, керівник канцелярії Гітлера, рейхсляйтер й обергрупенфюрер СС, що мав досвід роботи з дитячої евтаназії;

— Карл Брандт, особистий лікар Гітлера;

— Вернер Хайде (він же Фріц Саваде), гауптштурмфюрер медичної служби СС, доктор психіатрії, безпосередній виконавець і керівник програми «Т-4»;

— доктор Пауль Ніче, його заступник;

— Вільгельм Фрік, рейхсміністр внутрішніх справ, забезпечував законо­творчу частину даної програми.

Багато хто з німецьких психіатрів брав дуже активну участь в «актах евтаназії» та медичних експериментах, починаючи від виявлення та складання списків осіб із психічними розладами до фактичного здійснення їхнього знищення, тому що були переконаними прихильниками втілення в життя «терапевтичних методів євгеніки». Вони впливали на офіційне узаконювання масових убивств, відбирали й рекомендували катів. Деякі з психіатрів, які діяли в рамках програми «евтаназії», продовжували свою лікарську діяльність протягом багатьох років після закінчення нацистського періоду.

Критерії відбору «неповноцінних» людей:

— шизофренія;

— епілепсія;

— енцефаліт;

— слабоумство;

— старече слабоумство;

— паралізовані хворі;

— пацієнти з діагнозом хвороби Гентінгтона;

— психічно хворі люди, не здатні виконувати фізичну працю;

— пацієнти, які перебувають на лікуванні понад 5 років;

— психічно хворі з кримінальним минулим;

— люди, що не є громадянами Німеччини, або пацієнти неарійського походження.

Справжнім мотивом злочинів нацистської Німеччини було не тільки проведення расової гігієни для знищення осіб, хвороби яких можуть передаватися генетично, але й суто економічні причини.

До 1 вересня 1941 року було проведено «дезінфекцію» 70 273 осіб, за рахунок чого нібито було зекономлено 885 439 800 німецьких марок.

Львів

Від липня 1941 р. у Львові та Кракові (Польща) німці розпочали опосередковане знищення хворих шляхом моріння їх голодом. Були створені «жидівські» відділення, де хворі, яких спеціально недогодовували, масово гинули від голоду.

У жовтні 1942 р. адміністративним директором Кульпаркової лікарні (психіатрична лікарня у Львові) став Алекс Кролль (член НСДАП із 1933 р.), який у жовтні 1940 р. прославився голодомором та участю у знищенні пацієнтів психіатричній лікарні в Кобєжині (м. Краків, Польща).

Смертність із причин голоду набула в той час у Кульпаркові загрозливих розмірів.

У період від липня 1941 р. до травня 1942 р. у Кульпаркові померло 1179 хворих, а 15 січня 1943 р. у закладі залишилось лише 260 хворих!
Алекс Кролль віддав наказ про обмеження продовольчого пайка в середньому до 1000 калорій на день (наприклад, хліба щоденно 75–150 г, для євреїв — лише 50 г).

Систематичні зменшення продовольчого пайка (1200 калорій на день) привели до поступового вимирання голодуючих хворих, кількість яких із 1000 зменшилась наполовину.

Після цього приступили до вивільнення лікарні для потреб Гітлерюгенду. Тоді ж було розстріляно ще 566 хворих.

Відомо, що у психіатричних лікарнях Вільнюса і Львова загинуло на той час близько 2600 хворих.

Тепер важко оцінити, скільки пацієнтів психіатричних лікарень різних національностей померли внаслідок різкого зменшення продовольчих пайків.

Історія психіатричної лікарні у Львові — це жива історія польської, української та німецької психіатрії, історія людей, які її творили, історія пацієнтів, які в ній жили, історія правди та обману, історія злочинів і високої моралі, історія великого милосердя та самопожертви.

Жахливий досвід минулого вчить нас, якщо йдеться про життя людини, то немає зла меншого чи більшого, між добром і злом — тут дуже різка границя.

Згадаймо про всіх тих, хто присвятив своє життя людям та правді, про тих, хто у час великих випробувань, віддаючи власне життя, залишається для нас прикладом честі та професійного обов’язку.

Доктор Юзеф Беднаж — директор психіатричної лікарні в Свєчі-над-Віслою, директор Кульпаркової лікарні в 1927–1929 рр., який відмовився використати надану йому можливість втекти і, не бажаючи полишити своїх пацієнтів, був разом з ними розстріляний у листопаді 1939 р.

Доктор Владислав Сохацький перед II Світовою війною був директором Кульпаркової лікарні. Його загибель у 1939 р. пов’язують із захопленням цих територій після 17 вересня радянськими військами.

Доктор Стефан Міллер — відомий психіатр, директор єврейської психіатричної лікарні Софіївка в Отвоцьку біля Варшави, вчинив самогубство (лікарня була ліквідована 19 серпня 1942 р., приблизно 110 пацієнтів та працівників страчено на місці, решту вивезено до Треблінки).

Доктор Юліуш Дретлер — лікар, заві­дуючий відділенням, загинув під час Варшавського повстання після втечі з Кульпаркова на початку ІІ Світової війни.

Доктор Якуб Ерліх — лікар єврейського походження, працював у лікарні у Кульпаркові (Львів) протягом багатьох років.

Доктор Артур Ерб — лікар «єврейського» відділення у Кульпаркові, у жовтні 1941 р. втік до Варшави, де був вбитий німцями.

Випадки опору й відмови від співробітництва з боку психіатрів були дуже рідкими; так, висловили протест Карл Бонхеффер, Мартін Хохль, Ганс Крейтцфельдт, Готфрид Евальд.

Сьогодення

Зараз у незалежній Україні права психічно хворих і тих, кого можуть оголосити такими, теоретично захищені Законом «Про психіатричну допомогу».

Психіатричні служби після їх лібералізації та демократизації вийшли з ізоляції і стали активно використовувати досвід закордонних країн, зокрема, у сфері захисту прав хворих, що становить один із важливих аспектів психіатрії.

Теоретично Закон відповідає всім міжнародним нормам і конвенціям, а одна з перших його статей свідчить, що «основними принципами при наданні психіатричної допомоги є принципи законності, гуманності і дотримання прав людини». Але між теорією і практикою, між законом і реальним життям — велика дистанція.

Демократизм і гуманність суспільства, які і створюють найбільш сприятливі умови для підвищення якості життя громадян будь-якої держави, не можуть за визначенням існувати тільки для вибраних, у даному випадку — здорових членів суспільства. Інакше вони перероджуються у щось протилежне, коли горезвісні національні, медичні або соціальні характеристики стають причиною явного чи неявного ущемлення прав, звідки недалеко й до геноциду, тоталітаризму і т.п.

Психічно хворі не мають вини перед суспільством за свою хворобу. Ніхто з них особисто не винен ні в обставинах, що склалися, ні в поганому генотипі.

Однак і сьогодні в нашому суспільстві домінуючим почуттям стосовно проблем психічного здоров’я надалі залишається переляк та безпорадність або ж байдужість.

Історія «Т-4» примітна тим, що зайвий раз демонструє нам злочин системи, що порушує навіть свої власні закони. З іншого боку, вона показує, що ідеї нацистів страхітливо близькі до нашої повсякденної реальності. Лише кілька років тому одна голландська медсестра була визнана ­винною у вбивстві більше ніж 90 психічно хворих людей.

Нам залишається лише висловити своє застереження щодо дискусій, що надалі тривають, із питань життя й смерті психічно хворих людей або інвалідів, які «мають меншу цінність».

Нам залишається лише висловити своє застереження нашим ученим, чиновникам, лікарям, політикам і всім тим, хто є відповідальним за життя людей та їх майбутнє.

Застереження про те, що не можна нехтувати етикою, забувати про історію або бути байдужим до того, що відбувається навколо. Для нас не має бути нічого важливішого від нашої власної відповідальності, професійності, совісті та діянь.