Газета «Новости медицины и фармации» 4 (354) 2011

Основними механізмами захисту проти інфікування вірусами ГРВІ та грипу є, по-перше, механічні бар’єри у вигляді цілісності слизової оболонки, фізіологічні рефлекси (чихання, кашель), неспецифічні (сурфактантна система, лізоцими, коліцини, секреторний IgA, цитолізини, інтерферони тощо) та специфічні клітинні й гуморальні фактори захисту дихальних шляхів. Відомо, що важливу роль у формуванні противірусного захисту відіграють не тільки секреторний, а й сироватковий IgA та система комплементу. Так, IgA спричиняє активацію компонентів комплементу альтернативним (пропердиновим) шляхом, а С3-конвертаза належить до одного з важливих факторів захисту легеневої тканини. Дефіцит цих двох факторів захисту сприяє розвитку частих інфекційних ускладнень, особливо на тлі вірусної інфекції. Другу лінію захисту забезпечують клітинні механізми, а саме моноцити/макрофаги, натуральні кілерні лімфоцити (NК-клітини, просто кілерні), специфічні Т-лімфоцити (Т-цитотоксичні лімфоцити) та гуморальні фактори захисту (антитіла  до вірусних білків), що сприяють нейтралізації вірусів. Ефективність набутого імунітету постійно посилюється наявною кооперацією з природженими факторами захисту (системою інтерферонів, фагоцитозом тощо) [3–5, 16, 21].

Загалом відома важлива роль цитокінів у формуванні противірусного імунітету. У першу чергу до них належать Th1-цитокіни, що сприяють формуванню клітинної імунної відповіді, зокрема IL-2, IFN-g, а також IL-1, IL-6, які відповідають за ремодуляцію дихальних шляхів; IL-8, що стимулює адгезивні та хемотаксичні властивості гранулоцитів, виконуючи роль індуктора гострої запальної реакції тощо [3–5, 17].

Дослідження останніх років показали, що на ендотеліальних та епітеліальних клітинах нижніх дихальних шляхів людини виявлена підвищена експресія мРНК, що кодує IL-17, що продукується Т-хелперами 17-го типу (Th17) [13–18]. Відомо, що Th17, синтезуючи ІЛ-17А, IL-17F, IL-6, TNF-a, IL-22, IL-26, INF, хемокін ССL-20 та транскрипційний фактор RORt, більш подібні за антигенною структурою до Th1, ніж до Th2, а диференційні маркери, які експресовані на Th17 і на Th1, відрізняються лише кількісно. До функцій Т-хелперів 17-го типу належить захист від позаклітинних патогенів, що не можуть ефективно елімінуватися Т-хелперами 1-го і 2-го типів. Окрім цього, ці лімфоцити часто асоціюються з різними автоімунними та алергічними хворобами/реакціями; беруть участь у регуляції противірусної/протипухлинної імунної відповіді; здатні здійснювати хелперну функцію для В-лімфоцитів, мають низьку цитотоксичність та слабку чутливість до регуляторних клітин [5, 7].

Існують такі мішені для факторів противірусного імунітету:

1) вільні віріони, що вперше потрапили в організм або вивільнилися з інфікованих клітин та знаходяться в сироватці крові;

2) інфіковані клітини, що експресують на своїй поверхні вірусні антигени.

Відомі такі противірусні фактори захисту організму: кілерні клітини (у першу чергу натуральні кілерні клітини), моноцити/макрофаги, нейтрофіли, Т-цито­токсичні лімфоцити, антитіла в асоціації з комплементом, інтерферони й інші цитокіни.

Науковими дослідженнями доведено, що активний синтез специфічних імуноглобулінів IgM припадає на кінець першого тижня, а IgG — на кінець третього тижня від моменту потрапляння збудника в організм. Специфічні антитіла в комплексі з компонентами комплементу ефективні у випадку довготривалої вірусемії (вітряна віспа, вірусний гепатит, кір, поліомієліт тощо). У цих випадках після перенесеної інфекції формується стійкий імунітет, а профілактичні щеплення сприяють розвитку інтенсивного поствакцинального імунітету. У випадку реплікації вірусу інфекційний процес набуває деструктивного характеру, а утворені нові віріони здатні нейтралізувати антитіла. При короткому інкубаційному періоді (наприклад, грип, ГРВІ) утворення специфічних антитіл не встигає за потужною реплікацією вірусів. У цьому випадку велике значення мають місцеві фактори захисту, у тому числі sIgA [3, 8, 21].

При формуванні противірусного захисту активно використовується цитотоксичний потенціал таких клітин-ефекторів, як моноцити/макрофаги і натуральні кілерні лімфоцити. Після презентації вірусних антигенів Т-хелперам 1-го типу посилюється синтез прозапальних цитокінів, у першу чергу TNF-a, IFN-a і -b, що знищують вірус і підвищують стійкість сусідніх клітин до вірусного інфікування. NК-клітини розпізнають неепітопні структури глікопротеїнів, що експресуються на мембрані вірусінфікованих клітин. Ці клітини здійснюють цитотоксичну реакцію завдяки перфоринам і гранзинам, що містяться у гранулах NК-клітин; продукують інтерферони та інші цитокіни. Більшість вірусів використовують моноцити/макрофаги як резервуар, у якому вони персистують і розмножуються. З метою запобігання реплікації вірусу та генералізації інфекції активно використовуються різні механізми апоптозу, скеровані на смерть вірусінфікованої клітини. Т-цитотоксичні лімфоцити знищують вірусінфіковані клітини шляхом цитолізу або ініціації процесів апоптозу. Руйнування власних, хоча й вірусінфікованих клітин, це не ідеальний варіант захисту. Організм-господар часто страждає не стільки від самого вірусу, скільки від деструктивних реакцій, які пов’язані з агресивною дією Т-лімфоцитів ефекторів, що може призвести до маніфестації автоімунних та алергічних хвороб. Більш раціональна елімінація внутрішньоклітинного вірусу можлива за участю інтерферонів. Так, IFN-g гальмують вірусну реплікацію, посилюють цитотоксичність моноцитів/макрофагів та NК-клітин, посилюють експресію молекул HLA ІІ класу на інфікованих клітинах, що стають мішенями для Т-хелперів. Однак синтез цього інтерферону відбувається з запізненням і починається вже тоді, коли інфіковані клітини експресують на своїй поверхні вірусні антигени, що можуть бути розпізнаними Т-цитотоксичними лімфоцитами. Натомість ІFN-a- і -b утворюються швидко (до 24-ї години після потрапляння вірусу в організм) і служать фактором експрес-захисту від вірусної інфекції. Ці інтерферони секретуються багатьма клітинами, у тому числі вірусінфікованими. ІFN-a- і ІFN-b через синтез ферментів ендонуклеази та протеїнкінази пригнічують синтез вірусних білків, сприяють деградації вірусної ДНК/РНК. Окрім цього, ці інтерферони стимулюють експресію молекул HLA І класу на вірус­інфікованих клітинах, посилюючи активність Т-цитотоксичних лімфоцитів [3, 16, 17, 19].

Вторинні/набуті імунодефіцити/імунодефіцитні порушення проявляються під впливом різних шкідливих факторів, у тому числі інфекційних агентів, медикаментів тощо. Їхня поширеність у країнах Європейського Cоюзу становить 5–12 %. У зв’язку з низьким рівнем інформованості практикуючих лікарів різного фаху щодо основних анамнестичних та клініко-лабораторних ознак первинних і вторинних імунодефіцитів діагностика цієї патології проводиться із запізненням або взагалі відсутня. Наявність імунного дефекту призводить до прогресуючих морфологічних змін у тканинах і органах, порушення їх функціональної активності, що надалі стає причиною швидкої інвалідизації хворого та ранніх смертельних випадків. У частини хворих у процесі онтогенезу через тривалий вплив імунозалежних пошкоджуючих чинників можливі мутації генів, що контролюють імунну відповідь. Такі мутаційні процеси в деяких хворих сприяють розвитку стійких клінічних й лабораторних проявів імунодефіциту, що призводить до формування хронічного часто рецидивуючого перебігу різних хвороб та неефективності їх лікування згідно з вимогами протоколів [1, 12, 19, 21–24].

Здатність ІFN пригнічувати продукцію білків вірусної оболонки, капсиду та ДНК вірусу дозволяє використовувати не тільки препарати ІFN, а й їхні індуктори в лікуванні вірусної інфекції. Дослідники стверджують, що великі дози екзогенних IFN, які вводять постійно, блокують за принципом негативного зворотного зв’язку синтез власних ендогенних ІFN, сприяють утворенню до них антитіл в організмі хворого, швидко виводяться з організму. Натомість індуктори ІFN викликають пролонговану продукцію автологічного ІFN у фізіологічних дозах, достатніх для досягнення терапевтичного ефекту. Індуктори ІFN мають не тільки противірусний, а й імунокоригуючий ефект, що дозволяє зарахувати їх до препаратів універсального широкого спектра дії. Без сумніву, при лікуванні інфекцій вірусного генезу необхідно віддавати перевагу препаратам, що мають комплексний вплив: імуномодулюючий і прямий противірусний. До таких препаратів належить Гропринозин (інозин пранобекс) [2, 8–11].

Гропринозин посилює диференціацію пре-Т-лімфоцитів, стимулює міо­ген-індуковану проліферацію Т- і В-лімфо­цитів, підвищує функціональну активність Т-лімфоцитів, у тому числі їхню здатність до утворення цитокінів. Препарат стимулює також активність природних кілерних клітин, стимулює активність фагоцитозу, у першу чергу процесинг і презентацію антигенів, у зв’язку з чим підвищується кількість антитілопродукуючих клітин; стимулює синтез ІL-2, експресію мембранних рецепторів, здатність реагувати на цитокіни й хемотаксичні фактори. Препарат Гропринозин здатен попередити післявірусне ослаблення імунітету, що дозволяє використовувати його у хворих з імунодефіцитними порушеннями. Сучасні роботи переконливо показують, що Гропринозин має не тільки імуностимулюючу, а й безпосередню противірусну дію. Препарат сприяє руйнуванню вірусної ДНК/РНК, пригнічує синтез вірусної ДНК/РНК, запобігає використанню клітинної рибосомальної РНК для розмноження вірусів. У Британському національному формулярі (British National Formulary), виданому в березні 2008 року, інозин пранобекс (активна речовина Гропринозину) включений у групу противірусних препаратів та рекомендується для лікування герпесвірусних інфекцій. Окрім цього, Гропринозин здатний потенціювати противірусну дію антибактерійних, протигрибкових та противірусних препаратів. Препарат має низьку токсичність [15, 17, 18, 20].

Метою даного дослідження була оцінка ефективності й переносимості імунотропного препарату Гропринозин при лікуванні хворих із частими рецидивуючими гострими респіраторними інфекціями верхніх дихальних шляхів на тлі імунодефіцитних порушень.

Методи дослідження

Оцінку імунного стану хворих проводили на основі результатів визначення показників природженого та набутого імунітету. Для оцінки природженого імунітету визначали захоплювальну та метаболічну активність нейтрофілів та моноцитів за допомогою методу проточної цитофлюориметрії та тест-систем фірми Orgentic (Німеччина). Для оцінки специфічних показників імунної системи визначали популяційний та субпопуляційний склад лiмфоцитiв, у тому числі активованих лімфоцитів із використанням моноклональниx антитiл до антигенів CD3+ (Т-лімфоцити), CD4+ (Т-хелпери), CD8+ (Т-цитотоксичні лімфоцити), CD19+, CD3-/HLA-DR+ (В-лімфоцити), CD16++56+ (NK-клітини) та активізаційних маркерів — CD3+/HLA-DR+, CD4+/CD25+. Підрахунок кількості клітин проводили як у відносних, так і в абсолютних значеннях з використанням методу проточної цитофлюориметрії на тест-системі фірми Bekton Dickenson (США).

Визначення ІFN-a та ІFN-g в сироватці крові проводили за допомогою методу імуноферментного аналізу згідно з методичними рекомендаціями, що додаються до стандартних наборів реактивів «Альфа-інтерферон-ІФА-БЕСТ» та «Гамма-інтерферон-ІФА-БЕСТ» (виробництва «Вектор-Бест», Росія).

Статистичну обробку результатів проводили за допомогою статистичної програми Statistiсa for Windows 6.0 з використанням критерію Стьюдента.

У клінічних випробуваннях препарату Гропринозин брали участь 40 хворих обох статей віком від 18 до 50 років із частими рецидивуючими гострими респіраторними інфекціями верхніх дихальних шляхів у період загострення на тлі вторинних імунодефіцитних порушень. Усі хворі знаходилися на амбулаторному лікуванні у Львівському регіональному медичному центрі клінічної імунології та алергології, що є клінічною базою кафедри клінічної імунології та алергології ЛНМУ ім. Данила Галицького.

Дослідження проводилося у двох групах хворих:

— 1-ша (дослідна) група — 20 хворих із частими рецидивуючими гострими респіраторними інфекціями верхніх дихальних шляхів у період загострення на тлі імунодефіцитних порушень, які одержували препарат Гропринозин виробництва «Гедеон Ріхтер Польща»;

— 2-га (контрольна) група — 20 хворих із частими рецидивуючими гострими респіраторними інфекціями верхніх дихальних шляхів у період загострення на тлі імунодефіцитних порушень, які одержували тільки симптоматичну терапію.

Розподіл хворих на групи проводився шляхом випадкової вибірки.

Залежно від частоти рецидивів ГРВІ протягом року у всіх хворих контрольної та дослідної груп анамнестично встановлені імунодефіцитні порушення на основі таких даних: у 32 (80 %) хворих діагностований помірно рецидивуючий перебіг хвороби (частота рецидивів до 5 разів протягом року), у 8 (20 %) хворих — часто рецидивуючий (6 і більше рецидивів протягом року), у 4 (10 %) хворих 2 рази на рік спостерігалися бронхіт або пневмонія, у 4 (10 %) хворих — бактерійні синусити, у 10 (40 %) хворих — синдром підвищеної втомлюваності, у 12 (30 %) хворих — тривалий субфебрилітет, у 4 (10 %) хворих — хронічний тонзиліт, у 2 (5 %) хворих діагностована лімфаденопатія, у 6 (15%) хворих — у минулому тонзилектомія та аденектомія, у 4 (10 %) хворих — післявакцинальні події (гарячка, місцева алергічна реакція) на АКДП.

Хворі дослідної групи одержували досліджуваний препарат Гропринозин, виробництва «Гедеон Ріхтер Польща», по 500 мг (1 таблетка) на 10 кг маси тіла. Курс лікування становив 10 днів.

Хворі контрольної групи одержували симптоматичні препарати (протикашльові, місцеві судинозвужувальні при риніті). Курс лікування становив 7–10 днів залежно від стану хворого.

При проведенні дослідження інші імуномодулятори не призначалися.

Висновок про ефективність і переносимість препарату Гропринозин був зроблений на основі аналізу об’єктивних і суб’єктивних даних, отриманих під час дослідження, даних лабораторних досліджень, які були проведені в динаміці лікування та спостереження (перед лікуванням та через 14 днів від початку лікування).

Розподіл досліджуваних осіб за статтю та віком указаний у табл. 1, 2.

Аналіз табл. 1 показав, що за статевим розподілом порівнювані групи не відрізнялися.

Як видно з табл. 2, за віком хворі контрольної та дослідної груп були порівнянними.

Таким чином, за віковим та статевим складом дві досліджувані групи не мали вірогідних відмінностей.

У процесі дослідження проводилися об’єктивні обстеження хворих, оцінка суб’єктивних скарг (кашель, біль у горлі, закладеність носа та утруднення носового дихання, сухість і перхота в горлі, гарячка, гіперемія слизової горла, загальна слабкість), загальний клінічний огляд хворих з оцінкою стану шкіри, слизових, інших органів та систем із використанням пальпації, аускультації, інструментальних методів тощо.

Результати дослідження та обговорення

При лікуванні у пацієнтів дослідної і контрольної груп відмічалася різна динаміка щодо зменшення скарг та регресії клінічних ознак захворювання. Більша частина хворих (70 %), які становили дослідну групу, вже на 10-й день лікування не скаржилася на кашель. Половина (50 %) хворих конт­рольної групи на 10-й день скаржились на сухий кашель або кашель із відходженням невеликої кількості харкотиння. На день закінчення комплексного лікування скарги на біль та перхоту в горлі пред’являли 10 % хворих дослідної групи і 20 % хворих контрольної групи. Субфебрилітет, гіперемія слизової горла, періодичне утруднення носового дихання через набряк слизової утримувалися у 2 (10 %) хворих, які отримували Гропринозин, і в 6 (30 %) хворих контрольної групи. Що стосується скарг на загальну слабкість, то 70 % хворих, які отримували препарат Гропринозин, на 10-й день лікування її не відчували. Натомість 40 % хворих контрольної групи на 10-й день лікування відмічали в себе загальну слабкість.

Аускультативно патологічних змін з боку легень не виявлено. Частота серцевих скорочень, величина артеріального тиску в усіх хворих, які становили контрольну і дослідну групи, не перевищували середніх нормальних величин.

Таким чином, аналіз скарг та клінічних даних хворих до і після лікування показує, що досліджуваний препарат Гропринозин за своїми властивостями ви­явив більшу ефективність, ніж симптоматична терапія.

Важливими даними, що можуть вказувати на ефективність лікування імунотропним препаратом Гропринозин, є дані лабораторних аналізів, у першу чергу дослідження показників імунної системи.

Як видно з даних табл. 3, захоплювальна здатність нейтрофілів у хворих контрольної та дослідної груп до лікування була незначно нижчою, ніж у здорових осіб. Після проведеного лікування захоплювальна здатність цих клітин виявляла тенденцію до зростання, більш виражену у хворих, які отримували Гропринозин (Р > 0,05). Більш активно на вірусну інфекцію реагувала захоплювальна здатність моноцитів. Так, у хворих контрольної групи цей показник в абсолютних та відносних цифрах був вірогідно нижчим (46,24 ±  ± 1,84 %, 0,22 ± 0,03 Г/л), ніж у здорових осіб (79,45 ± 2,81 %, 0,39 ± 0,08 Г/л, Р < 0,05) і, на жаль, залишався майже незміненим після проведеного лікування (50,11 ± 2,04 %, 0,26 ± 0,02 Г/л, Р > > 0,05). Натомість у хворих, які отримували Гропринозин, після проведеного лікування захоплювальна здатність моноцитів вірогідно підвищувалася (71,12 ± ± 2,18 %, 0,37 ± 0,03 Г/л, Р < 0,05) і мало відрізнялась від показників здорових осіб. Причому застосування цього препарату сприяло вірогідній активації процесів поглинання патогену моноцитами порівняно з аналогічними показниками контрольної групи (Р < 0,05). Активність оксидативного вибуху або метаболічна активність нейтрофілів у хворих контрольної групи без стимуляції, на тлі специфічної (E.coli), слабої та сильної стимуляції до та після лікування мало відрізнялась (Р > 0,05). У хворих дослідної групи на тлі лікування Гропринозином метаболічна активність нейтрофілів мала чітку тенденцію до посилення, хоча вірогідної різниці не було виявлено (Р > 0,05). Однак була встановлена вірогідна різниця між показниками метаболічної активності нейтрофілів при їх сильній стимуляції у хворих дослідної групи до (2,91 ± 0,04 Г/л) та після (3,48 ± 0,05 Г/л, Р < 0,05) лікування цим препаратом.

Аналіз даних щодо метаболічної активності моноцитів показав, що її інтенсивність без стимуляції хоча й мала тенденцію до деякого посилення після лікування, однак вірогідно не відрізнялася як у хворих контрольної, так і хворих дослідної групи. При фізіологічній E.coli та сильній стимуляції моноцитів була отримана позитивна відповідь у вигляді вірогідного посилення цих показників у хворих, які отримували препарат Гропринозин. Навіть при слабкій стимуляції моноцитів ми отримали її посилення у хворих дослідної групи після лікування цим препаратом (до лікування — 6,31 ± ± 0,87 %, після лікування — 8,19 ± 0,94 %, Р < 0,05).

Проведені дослідження популяційного та субпопуляційного складу лімфоцитів у хворих дослідної групи (Гропринозин) та контрольної групи до і після лікування, що вказані в табл. 4.

Для оцінки Т-клітинного імунітету, що відіграє головну роль в елімінації вірусів при внутрішньоклітинній інфекції, визначали субпопуляційний склад Т-лімфоцитів та їх функціональний стан.

Як видно з даних табл. 4, число лейкоцитів у хворих контрольної та дослідної груп до та після лікування статистично не відрізнялось від показників здорових осіб. Кількість CD45+-, CD3+-лімфоцитів (у відносних та абсолютних цифрах) та CD4+- і CD8+-лімфоцитів (в абсолютних цифрах) у хворих конт­рольної групи до та після лікування та у хворих дослідної групи до лікування була вірогідно меншою, ніж у здорових осіб (Р < 0,05). Однак заслуговує на увагу той факт, що число цих клітин після лікування у хворих, які приймали препарат Гропринозин, мало чітку тенденцію до підвищення, однак без вірогідної різниці (Р > 0,05). Натомість число В-лімфоцитів (CD19+) було стабільним і не залежало від схеми лікування. Активність противірусного імунітету за показниками CD16+/56+-клітин до лікування у хворих обох груп була нижчою, ніж у здорових осіб до лікування, й вірогідно посилювалась у хворих, які приймали препарат Гропринозин (до лікування — 0,16 ± 0,03 Г/л, після лікування — 0,25 ± 0,04 Г/л, Р < 0,05). Таким чином, підтверджено, що досліджуваний препарат, навіть у хворих з імунодефіцитними порушеннями, виявив здатність активізувати природжені противірусні фактори, а саме кілерну здатність NK-клітин.

Оцінка функціонального стану Т-лімфоцитів здійснювалась за допомогою визначення активізаційних маркерів CD HLA-DR+ та CD25+. Відомо, що Т-регуляторні лімфоцити (CD4+/25+), що утворюються під впливом різних факторів на периферії в регіональних лімфатичних вузлах, пригнічують автоімунні реакції, допомагають організму протистояти повторному інфікуванню, захищають власну мікрофлору примушують антигенпрезентуючі клітини (через рецептор СD86 на дендритних клітинах за допомогою CTLA-4) пригнічувати активність інших клітин (у першу чергу Т-лімфоцитів), використовуючи для цього цитокіни з інгібуючими властивостями (TGF-b, IL-10, IFN-g, IL-35) [5, 6, 31, 32]. Ці клітини обмежують інтенсивність будь-яких імунних реакцій, запобігаючи у першу чергу формування автоагресії. Дослідники стверджують, що регуляторні Т-лімфоцити не перешкоджають формуванню адекватної імунної відповіді, однак можуть зменшити імунні реакції, скеровані на масивне пошкодження власних клітин. Власне, ці клітини формують високодозовану толерантність, блокуючи ефекторну ланку імунної системи [3, 5, 6]. У хворих із вторинними імунодефіцитними порушеннями, що становили дві групи обстеження, статистичної різниці числа CD4+/25+-лімфоцитів до та після лікування порівняно зі здоровими особами не було, хоча у хворих, які отримували досліджуваний препарат, відмічалась чітка тенденція до зниження кількості цих клітин (Р > 0,05).

Заслуговує на увагу факт збільшення абсолютного числа активованих Т-лімфоцитів (CD3+/HLA-DR+) тільки у хворих контрольної групи після лікування симптоматичними препаратами (до лікування — 0,04 ± 0,01 Г/л, після лікування — 0,060 ± 0,005 Г/л, Р < 0,05). Збільшення CD3+/HLA-DR+-Т-лімфоцитів у динаміці лікування може свідчити про посилення імунозапального компонента. Натомість стабільна кількість цих клітин у хворих дослідної групи (до лікування — 4,31 ± 0,72 %, 0,07 ± 0,01 Г/л, після лікування — 4,91 ± 0,91 %, 0,06 ± 0,01 Г/л, Р > 0,05), може вказувати на стабілізацію імунопатологічних процесів.

Функціональну активність В-лімфо­цитів та NK-клітин ми вивчали, аналізуючи кількість CD3–/HLA-DR+-лімфоцитів, що можуть продуктивно працювати в ефекторній ланці імунної відповіді як клітини з природною кілерною активністю. Такі активовані В-лімфоцити продукують не тільки різні типи цитотоксичних антитіл, а й широкий спектр медіаторів із цитототоксичними властивостями, що дозволяє цим клітинам здійснювати імунологічний нагляд, тобто виявляти цитотоксичну дію на клітини-мішені (клітини, інфіковані вірусами, іншими внутрішньоклітинними збудниками, чи пухлинні клітини) [9, 13]. Як видно з даних табл. 4, у хворих контрольної групи до лікування кількість цих клітин була вірогідно меншою, ніж у здорових осіб. Після проведеного лікування число активованих цитотоксичних В-лімфоцитів незначно збільшувалося у хворих контрольної групи (17,01 ± ± 2,24 %, 0,16 ± 0,02 Г/л, Р > 0,05) та вірогідно збільшувалося у хворих, у схему лікування яких входив Гропринозин (20,72 ± 0,94 %, 0,25 ± 0,04 Г/л, Р < 0,05).

Таким чином, застосування препарату Гропринозин сприяє активізації противірусного вродженого імунітету не тільки через підвищення активності NK-клітин, а й через стимуляцію CD3–/HLA-DR+-лімфоцитів, які можуть продуктивно працювати в ефекторній ланці імунної відповіді як клітини з природною кілерною активністю. На нашу думку, більш тривале застосування препарату Гропринозин у хворих з імунодефіцитними порушеннями сприяло б більш інтенсивному посиленню противірусного нагляду з боку Т- та В-лімфоцитів.

У табл. 5 наведені дані щодо динаміки рівня IFN-a та IFN-g до та після лікування у хворих дослідної та контрольної груп.

Як видно з даних табл. 5, концентрація IFN-a і IFN-g у хворих обох груп перед лікуванням була меншою, ніж у здорових осіб. Синтез противірусного ендогенного IFN-a у хворих після лікування Гропринозином наближався до нормальних величин, хоча статистично вірогідної різниці виявлено не було (Р > 0,05). У хворих контрольної групи рівень цього інтерферону практично не змінювався та залишався на низькому рівні. Концентрація центрального регулятора імунної відповіді IFN-g в крові всіх хворих до лікування також була меншою, ніж у здорових осіб. Після лікування у хворих контрольної групи його рівень залишився низьким, а в крові хворих дослідної групи рівень цього інтерферону вірогідно підвищився (до лікування — 67,88 ± 3,67 пг/мл, після лікування — 80,02 ± 7,04 пг/мл, Р < 0,05).

Призначення IFN-a і IFN-b має на меті захист організму, в основному від вірусів. Вірусінфіковані клітини синтезують ці інтерферони, які через рецептори неінфікованих клітин активують гени, відповідальні за синтез білків, що пригнічують транскрипцію вірусних нуклеїнових кислот; посилюють продукцію ендонуклеаз, що приводять до деградації вірусних РНК/ДНК. IFN-g активізує NK-клітини, цитотоксичні Т-лімфоцити і макрофаги, що беруть участь у руйнуванні вірусів та вірусінфікованих клітин [3, 21].

Висновки

Таким чином, застосування Гропринозину у хворих на часто рецидивуючі ГРВІ на тлі вторинних імунодефіцитних порушень сприяє розвитку таких імунозалежних процесів:

1. При фізіологічній та сильній стимуляції спостерігається посилення фагоцитуючої здатності клітин моноцитарно-макрофагальної системи з активним викидом радикалів кисню та окису азоту NO.

2. Ініціація та активація захисних противірусних реакцій природженого імунітету за участю кілерних NK-клітин та В-лімфоцитів (CD3–/HLA-DR+).

3. Посилення противірусних механізмів через активізацію системи інтерферонів.

4. Стабілізація числа регуляторних Т-лімфоцитів, що формують високодозовану толерантність, блокуючи ефекторну ланку імунної системи, запобігаючи розвиток автоімунних та алергічних реакцій.

5. Стабілізація імунозапальних процесів лімфоцитарного типу завдяки зниженню числа Т-лімфоцитів пізньої стадії активації.

6. Хворим на часто рецидивуючі ГРВІ на тлі супутніх вторинних імунодефіцитних порушень (D84.8 за МКХ-10) рекомендовано включати препарат Гропринозин, що має безпосередню противірусну та імунорегулюючу дію, не викликаючи токсичних побічних реакцій.

7. З метою формування більш стійкого імунотропного ефекту та для попере­дження розвитку післявірусних ускладнень, особливо у хворих на тлі вторинних імунодефіцитних порушень, ми рекомендуємо збільшити тривалість застосування препарату Гропринозин до 4 тижнів залежно від глибини імунологічних порушень.