Газета «Новости медицины и фармации» 4 (354) 2011

Фалеристика (від латинського «фалере» — металеві прикраси, що служили відмітним знаком античних воїнів та римських легіонерів, і від грецького «фалара» — металеві бляхи, брязкальця) є допоміжною історичною дисципліною, що вивчає ордени і медалі, а в широкому значенні має на увазі колекціонування нагородних, службових, членських, академічних, ювілейних, пам’ятних (комеморіальних), сувенірних тощо нагрудних знаків (значків) та жетонів (від французького «жетер» — кидати). Останні іноді були заміною платіжного засобу, випускали їх з нагоди значних подій у житті історії держави, у тому числі коронації, військової перемоги тощо. Існували особливі жетони тесери (від латинського «тесера» — відмітний знак), які виготовлювали з бронзи, свинцю, слонової кістки й теракоту (надавали їх власнику певні права). У VI–III століттях до Р.Х. в Афінах тесери видавали присутнім на народному зібранні, судовому засіданні та театральній виставі, а в Стародавньому Римі жетони служили підставою для отримання зерна, відвідування громадських їдалень й лазень (терм). Римський письменник і вчений Пліній Старший (~23–79) у своїй праці «Природнича історія» описує факт вручення фалери вершнику за особисту мужність в бою з ворогами. Фалери були круглої або овальної форми (див. рис.), кріпилися на обладунку воїна. Легіони і когорти, що відзначалися в бойових діях, отримували від верховної влади фалери на вексилумах — прапорах або великих металевих бляхах різної форми, які на довгій жердині виносили перед строєм.

Необхідно відзначити, що поняття «фалеристика» вперше вжив тільки в 1937 р. чеський вчений-колекціонер Олдрджих Пільц. Згодом цей термін набув поширення у спеціальних виданнях Німеччини та Франції. Вектори вивчення фалеристики багатогранні. Вона одночасно має справу з багатьма складовими — всесвітньою історією, юриспруденцією, мистецтвознавством і ще з цілим комплексом суміжних дисциплін, таких як геральдика, сфрагістика, уніформологія, символіка, емблематика.

Як вид колекціонування фалеристика стала дуже популярною вже в першій половині ХХ століття з розширенням міжнародних зв’язків і масовим випуском як загальнодержавними, так і місцевими підприємствами різних фалеристичних матеріалів. Фалеристика не спирається на сувору систему, оскільки не піддається каталогізації. Є зв’язок, що історично склався, між фалеристикою і геральдикою, внаслідок чого на орденах, жетонах та знаках часто-густо використовуються гербові символи. Знаки й жетони виготовляють (виготовляли) із золота, срібла, латуні, міді, алюмінію, дерева, пластмаси, кістки, напівкоштовних мінералів тощо. Для прикраси використовуються фарба, гаряча й холодна емаль, позолота, сріблення, чорніння тощо. Багато фалеристичних матеріалів мають не тільки історичну, але й неабияку художню (ювелірну) цінність.

Фалеристика в першу чергу асоціюється з нагородами (до XVIII сторіччя так званими «подарунками»). Слід зазначити, що вже в XI столітті у Київській Русі існував звичай нагоро­джувати за ратні подвиги спеціальною відзнакою — золотою, срібною і бронзовою шийною гривною. Вперше такий браслет як нагорода в нашій країні відзначається в літописі 1100 р. за часів Володимира Мономаха (1053–1125). У давньоруській державі нагорода гривнами супроводжувалась наданням земельних наділів, обладунком, грішми, золотим і срібним посудом, коштовною зброєю тощо. Про нагородні функції шийної гривни в Київській Русі згадується у зв’язку з трагічними подіями 1051 р., коли Святополк (?–1113) заподіяв смерть отроку Георгію. Не змігши зняти з забитого гривну, бояри змушені були відсікти йому голову і «тако сняша гривну». Свідчення літописних джерел (про київське повстання 1147 р.) дають підстави для висновку, що тоді гривна вважалася за знак нагороди.

Найстародавнішим з нагородних знаків вважається англійський орден Підв’язки (1348 р.), встановлений королем із династії Плантагенетів Едуардом III (1312–1377) як благородне братерство, що складається з короля і 25 лицарів-компаньйонів. Злагоджена система нагородження виникла в тій же Англії після перемоги військ О. Кромвеля (1599–1658) над шотландцями при Дунбарі, хоча реєстр кавалерів ордена Слона в Данії ведеться ще з 1559 року.

 Для фалеристики важливими вважаються вивчення й аналіз аспектів функціонування нагороди, тобто її «обертання» в державі.

Частиною нагородного орденського комплекту часто є зірка, батьківщиною якої вважається Німеччина. Безліч німецьких удільних князівств нібито змагалися між собою в кількості відроджених або знов встановлених орденів, а задля виготовлення вищих орденських комплектів не шкодували дорогоцінних металів і каменів. У переважній більшості випадків орденський знак повторюється на зірці, займаючи центр променів, що розходяться. Зірки орденів є покажчиками високого класу нагороди.

Нагородні й пам’ятні медалі з’явилися вперше в Російській імперії наприкінці XVII сторіччя, хоча ще в 1654 р. 42 тисячі козаків (за деякими даними, понад 70 тисяч) гетьмана України Богдана (Зіновія) Михайловича Хмельницького (1595–1657) удостоєні золотих знаків у чверть червонця, для самого гетьмана виготовлено медаль у 10 червонців (34 грами), для його помічника Івана Остаповича Виговського (?–1664) — у 6, а для сина Юрія Богдановича Хмельницького (1641–1682?) — у 4 (штемпелі карбував Федір Байков). За часів Козацької держави XVI–XVII століть в Україні не було власних нагрудних нагородних знаків. З літопису випливає, що роздачу цих золотих проведено в таборі під Фастовом. Натомість роль нагород виконували печі бойового призначення (зброя й кінська упряж, які воєначальник надавав козакам за виявлену особисту хоробрість, спритність та відвагу). Водночас козацьке військо мало власну оригінальну систему відзнак — клейноди (клейноти), що були загальновійськовими й посадовими (гетьманська булава, бунчук, печатка, хоругви, бубни, литаври, сурми).

У 60-х рр. XVIII століття запорожці разом з іншими козаками отримували медалі, як правило, іменні. Їх вручали лише козацькій верхівці. Першим серед запорожців «подаровану» бронзову медаль одержав 1763 року кошовий отаман Григорій Федорів. За мужність і стійкість у російсько-турецькій війні 1763–1774 рр. Катерина ІІ нагородила запорозьку козацьку старшину персональними іменними медалями. Царські нагороди козаки називали «цяцьками».

Військові медалі медикам дарувались безкоштовно, а якщо стосувалися службових відмінностей, то за них потрібно було платити (окрім медалі «За порятунок тих, хто гинув»). У випадках нагородження срібною медаллю держава отримувала 7 карбованців 50 копійок, золотою — від 30 до 60 карбованців, причому гроші спрямовували на користь калічних й хворих вояків. Нагородження медаллю звільняло від тілесних покарань солдатів і давало їм ще низку переваг. Пам’ятні медалі на честь найважливіших подій (частіше за все баталій) майстри-гравери відображали з можливою максимальною точністю, оскільки фалеристичні матеріали у той час були одними з найважливіших способів демонстрації державної потужності та своєрідним «засобом масової інформації». Медалі першої чверті XVIII століття карбували ще без вушка, тому пристосовувати нагороду для носіння на стрічці повинен був сам дотримувач.

Катерина II (1729–1796) вперше в Російській імперії почала надавати «цивільні нагородні медалі», відзначаючи невійськові заслуги перед державою. У 1768 р. засновано золоту, срібну та бронзову медалі «За прищеплювання віспи». Імператор Олександр I (1777–1825) затвердив медалі «За прищеплювання віспи» (1826 р. і 1830 р. для фінів) на зеленій стрічці, Олександр II (1818–1881) — додатково «Для сестер-жалібниць в Криму» (1856 р.) і «Для сестер Хрестовоздвиженської общини у Фінляндії» (1856 р.), «За службу на Кавказі» для медиків (1864 р.), «Знак Червоного Хреста за Російсько-турецьку війну» (1879 р.). Відзначимо, що точна назва останнього звучить як «Знак Червоного Хреста особам, що брали участь в діяльності товариства піклування про поранених й хворих воїнів в кампанію 1877–1878 рр.» (носився на шпильці і гвинті, видавався як нагородний).

Медаль «За оборону Севастополя» призначалася для нагородження жінок, «які несли службу в госпіталях або під час оборони Севастополя і надали особливі послуги». Сестри милосердя одержували срібні медалі з написом: «Крим 1854–1855–1856». Однієї з них, виконаної із золота, була удостоєна знаменита Даша Севастопольська (див. останній розділ книги). Існувала також спеціальна медаль Червоного Хреста в пам’ять Російсько-японської війни (1906 р.), якою нагороджували лікарів, фармацевтів, сестер милосердя, студентів, санітарів, шпитальну обслугу, осіб, які служили в санітарних потягах (носилася медаль на червоній «олександрійській» стрічці).

«Орденом святого великомученика Георгія» вперше посмертно удостоєна сестра милосердя Р.М. Іванова (1916 р.) за героїчний вчинок: коли під час німецької атаки всіх офіцерів було вбито, вона прийняла командування ротою, але незабаром померла від отриманих у бою ран. Відзнакою Військового ордена 4-го ступеня (солдатський хрест) у 1877 р. нагороджений фельдшер Г. Махвеладзе, який, будучи пораненим у бою з турками при Кизил-Тапу, продовжував надавати медичну допомогу солдатам під потужним вогнем супротивника. Видатний хірург М.І. Пирогов (1810–1881) отримав орден Володимира 2-го ступеня за організацію військово-медичної служби і госпіталів в обложеному Севастополі за часів Кримської війни, а військовий лікар та письменник В.І. Даль (1801–1872), автор відомого тлумачного словника, був кавалером орденів Володимира, Анни і Станіслава (про М.І. Пирогова та В.І. Даля детально — в останньому розділі книги).

Усередині XIX сторіччя в армії зародилася традиція відзначати урочисті події полків із врученням пам’ятних жетонів для носіння в петельці, як медалі. Ці знаки, підвішені на годинниковий ланцюжок, відрізнялися високою якістю ювелірного мистецтва. У той час уже існувала безліч зменшених копій нагородних медалей («фрачних»), що виготовлювали приватні фірми і майстерні, що призначалися для носіння на лацкані цивільного костюма. До кінця XIX століття з’явилися пам’ятні жетони, які відігравали роль сувенірних значків, вільно продавались у крамницях. Частіше за все такі фалеристичні матеріали карбували на тонких пластинах з маленьким вушком для носіння. Зображення на них, як правило, не відрізнялися виразністю і високим художнім виконанням, проводили їх граверно-штампувальні підприємства, фабрики з виробництва гудзиків й металевих виробів, а також деякі ювелірні майстерні як побічну продукцію.

До другої половини XIX століття, доки не було орденських фабрик, нагороди і знаки виготовляли ювеліри, причому кожний фалеристичний матеріал був неповторним витвором мистецтва, а вищі нагороди прикрашалися навіть діамантами. Хрести виготовлялись із золота, зверху вкривалися емаллю, під шаром якої можна було розглянути спеціальний малюнок («грати»). Зображення гербів і вензелів виконували завжди за допомогою фініфті, причому їх відрізняли соковитість і яскравість фарб, а завдяки спеціальній обробці вони нібито світилися зсередини.

Власним фалеристичним матеріалам України передували прості за формою нагрудні знаки, запроваджені з ініціативи Українських січових стрільців у роки І світової війни. Перші відзнаки, видані в 1916 р., носили або з лівого боку кашкета, або на грудях. Були вони круглі чи щитоподібні за формою і мали зображення галицького лева, що спинається на гору, Архістратига Михайла, якого стрільці вважали за небесного покровителя українства, тризуба та відповідні написи. Виготовляли ці відзнаки здебільшого у Відні або нашвидкуруч у польових умовах з олова, цинку, бронзи. Дотепер відомо понад 50 аналогічних відзнак вояків-усусів. Знак хреста Легіону Українських січових стрільців створено в 1918 р. (напередодні розпаду Австро-Угорської імперії), який став першою ластівкою на нагородній ниві України.

Перші українські нагрудні знаки започатковано в кінці ХІХ — на початку ХХ століття у громадських організаціях Західної України. Як військові відзнаки значного поширення нагрудні знаки набули серед Українських січових стрільців у складі австро-угорської армії під час І світової війни 1914–1918 рр. та у військових формуваннях Української Народної Республіки (зокрема, І Запорізького полку імені Т.Г. Шевченка, Інструкторської школи старшин, Корпусу січових стрільців). Перші радянські нагрудні знаки в Україні з’явилися в 1917 р. як відмітні відзнаки для бійців Червоної гвардії міста Одеси. В УРСР існувало 55 відзнак, у тому числі 37 нагрудних знаків, 3 нагрудні медалі й 15 нагрудних значків. У 1919 р. Рада Міністрів Української Народної Республіки постановила запровадити відзнаки Республіки та «Слава Україні». Директорія прийняла відповідний закон, який став першим державним правовим документом, започаткувавши власні нагороди незалежної України.

Подані в книзі фалеристичні матеріали оцінено неупереджено й без політичної декларації, вони несуть величезне змістовне навантаження і складають цілу картину медичного життя України, якої вже немає, але яка ще недавно була життям наших попередників. Незважаючи на невелике число існуючих спеціальних публікацій, що з’явилися за останній час, історія фалеристики ще й сьогодні налічує чималу кількість білих плям, що потребують свого дослідження. Ми повністю згодні з українським академіком, колекціонером Л.А. Пирогом, що Музей медицини України, Товариство істориків медицини, інші науково-медичні товариства, комітети, створювані для відзначення відповідних ювілеїв, та громадські лікарські організації повинні пам’ятати про такі способи малих форм зображального мистецтва, як філателія, нумізматика й фалеристика, для увічнення пам’яті видатних діячів та подій з історії української медицини, пропаганду її досягнень і підходити до цієї справи планомірно та цілеспрямовано. На жаль, слід підкреслити стихійність і епізодичність цієї справи.

На закінчення відзначимо, що історія розвитку української медицини — це шлях героїчної боротьби за життя і здоров’я людей, невтомного до самопожертвування пошуку істини, завзятості й стійкості перед лицем невдач та розчарувань. Своєрідними «автографами» стали пов’язані з лікуванням численні зображення на фалеристичних матеріалах. Художнє втілення фалеристичної продукції, технологія її виготовлення й невловимі відмінності в деяких знаках — предмет особливого захоплення багатотисячної громади колекціонерів-фалеристів. Безумовно, фалеристика несе в собі поєднання лаконічності певної ідеї й оригінальності її відбиття. З появою масових видів колекціювання (у тому числі фалеристики) чільне місце займає тематичне збирання, що припускає підбір різних матеріалів за медичною тематикою. Проте з тематичного фалеристичного колекціювання в галузі медицини написано дуже мало, а в рамках історії медицини України такі роботи відсутні. Саме це стало основною метою даної книги.

Цією книгою автори завершили практично 40-річну працю, коли ще за декілька років до того почали збирати фалеристичні матеріали, присвячені медицині України. Нагрудні знаки — важливий вимір пройденого Україною історичного та державотворчого шляху. По них як по своєрідних віхах пам’яті можна прочитати біографію країни в цілому. Слід зазначити, що книга, яку зараз тримає в руках високоповажний читач, все-таки не стільки про українську медичну фалеристику, хоча і вона викликає певний інтерес у колег-колекціонерів, а про славетну історію медицини нашої країни, про її яскравий шлях і розвиток на тлі світової медичної науки, про величезний внесок у побудову охорони здоров’я неперевершених синів України, про тих, чиє життя було щільно пов’язане з нашою державою. Це, звичайно, книга-каталог, хоча повністю подати всі фалеристичні матеріали практично було неможливо. Тому автори висловлюють подяку за надання деяких знаків, що знайшли своє відображення у книзі, доктору медичних наук, відомому російському колекціонерові Р.О. Толмачову з Москви. Все кане в небуття, але пам’ять про минуле української медицини збережеться у фалеристичних матеріалах. Звернення до них дозволяє нам побачити минуле в новому своєрідному ракурсі.

Цілком ознайомитися з матеріалами можна у книзі «Історія медицини України в дзеркалі фалеристики. Каталог медичних знаків».