Газета «Новости медицины и фармации» 8(212) 2007

У літературі недостатньо висвітлена роль Миколи Васильовича Скліфосовського в розвитку військово-польової хірургії. Проте він був найдосвідченішим військово-польовим хірургом другої половини ХІХ сторіччя, послідовником і учнем М.І. Пирогова.

М.В. Скліфосовський брав участь у чотирьох великих війнах у Європі як хірург і консультант шпиталів. Під час австро-прусської війни 1866 р., ще молодим лікарем, він з дозволу російського уряду вступив до лав діючої прусської армії та працював на перев'язувальних пунктах і у військовому лазареті до закінчення кампанії. Набутий досвід з військово-польової хірургії та свої міркування з приводу роботи перев'язувальних пунктів і лазаретів Германії він виклав у великій статті, що була надрукована в журналі «Медицинский вестник» за 1867 р., під назвою «Заметки по поводу наблюдений во время последней Германской войны 1866 г.».

У цій роботі Микола Васильович навів цікаві спостереження за перебігом і результатами вогнепальних поранень і відзначив пряму залежність загибелі більшості хворих від скупченості й антисанітарного стану лазаретів: «Атмосфера в таких лазаретах заражалась в течение первых же дней; гнойное заражение и потом холера производили страшные опустошения». Він зауважив, що з переводом поранених з переповнених лазаретів у госпітальні палатки кількість гнійних ускладнень при пораненнях стала швидко зменшуватися.

Далі Скліфосовський відзначав переваги гіпсової пов'язки при вогнепальних переломах кінцівок, що накладали одразу після поранення: «Мне казалось, что рано наложенная гипсовая повязка предохраняла более или менее от развития распадающихся тромбов в венах: по крайней мере случаи выздоровления после раздробления бедра относились преимущественно к числу тех, в которых гипсовая повязка была наложена немедленно после сражения». Гіпсова пов'язка розглядалась як єдина і надійна міра, що попереджує важкі ускладнення при транспортуванні поранених. Гіпсова пов'язка накладалася на ушкоджену кінцівку без будь-якої обробки останньої.

За тяжкістю поранень кінцівок Микола Васильович на перше місце ставив випадки пошкодження колінного суглоба з порушенням цілості кістки. Проникні поранення колінного суглоба були найбільш небезпечними для життя пораненого. Сприятливих результатів при цих пораненнях тоді було дуже небагато. «За исключением одного случая, мне не пришлось видеть выздоровления после проникающих ран колена, осложненных раздроблением суставных концов костей... Во всяком случае подобное поражение так сильно потрясает организм, что больной обыкновенно погибает под тяжестью его». Великий відсоток летальності залежить від швидкого розповсюдження сепсису на тлі емпієми ушкодженого суглоба. Операцією, що призвела б до одужання, була резекція суглобу. Ця операція в германських шпиталях була широко розповсюдженою і значно зменшила кількість летальних випадків.

Резекцію виконували, як правило, у лазаретах через кілька днів після поранення. На перев'язувальному пункті накладали гіпсову пов'язку, що надавала можливість покращити транспортування пораненого.

Особливо високою була летальність поранених після ампутацій стегна. «Опасность возрастала по мере того, чем ближе к туловищу производилась операция». Високу летальність при ампутаціях стегна відзначав і Пирогов у таблицях, що наведені в другому томі «Начал военно-полевой хирургии». Зіставляючи результати ампутацій і резекцій у різних війнах, він вказував, що летальність при ампутаціях стегна була від 60 до 94 %, а при екзартикуляції стегна доходила до 100 %.

Незадовільні результати ампутацій стегна призвели до того, що хірурги стали значно звужувати показання до виконання таких операцій. У цих випадках виконували операцію Грітті або резекцію колінного суглобу. У своїй роботі Микола Васильович навів слова одного старого лікаря, який загубив віру в успіх хірургічного лікування поранень стегна: «И к чему трудимся, зачем мучаем больного? Ведь он все равно умрет». Висока післяопераційна летальність доводила до відчаю, як відомо, навіть Пирогова.

М.В. Скліфосовський глибоко і вдумливо підходив до вивчення досвіду військової хірургії. Відвідуючи лазарети, де працювали видатні спеціалісти-хірурги Лангенбек, Буш, Микола Васильович усе, що бачив, сприймав критично, він не міг погодитися з прийнятою у Германії системою концентрації поранених в одному місці, що призводило до виникнення внутрішньошпитальної інфекції. Це він не тільки бачив, але й пережив сам. Ось чому Микола Васильович став гарячим прибічником «системы рассеивания раненых», яку розробив і застосував у руській армії Пирогов.

Скліфосовський переконливо довів користь гіпсової пов'язки при іммобілізації вогнепальних переломів кінцівок. Він бачив, що гіпсова пов'язка, яку запропонував Пирогов, швидко знайшла своє місце в роботі перев'язувальних пунктів і лазаретів Германії й урятувала не одну сотню поранених від смерті.

Досвід і знання з військово-польової хірургії Микола Васильович успішно використовував у інших війнах, в яких йому довелося брати участь як професору-консультанту. Під час франко-прусської війни 1879 р. він був командирований на місце військових дій для ознайомлення з діяльністю військових шпиталів. У 1876 р. Скліфосовський був призначений консультантом з хірургії в один з лазаретів Червоного хреста в Чорногорії, де він перебував упродовж 4 місяців.

Спогади про свою хірургічну роботу під час слов'янської війни у Чорногорії він виклав у великій статті, що була надрукована в «Военно-медицинском журнале» за 1876 р. під назвою «Из наблюдений во время Славянской войны 1876 года». Ця робота складається з трьох частин: «Транспорт поранених», «Лікування вогнепальних пошкоджень», «Питання допомоги на війні».

У першій частині праці йдеться про надання допомоги пораненим на полі бою й існуючі способи доставки їх у лазарет. Говорячи про різні методи фіксуючих пов'язок, Микола Васильович надавав перевагу гіпсовим і з просоченого лаком волокна; останні були кращими, ніж гіпсові, завдяки своїй легкості й міцності.

У другій частині праці говориться, що лікування поранених у Чорногорії було консервативним. Лістеровська пов'язка не використовувалася внаслідок її складності й важкості виконання в цих умовах. Рану накривали гігроскопічною ватою або корпією, що змочували слабким розчином карболової кислоти або камфорним спиртом.

Відмічаючи переваги гігроскопічної вати перед іншими перев'язувальними матеріалами, Микола Васильович був змушений визнати, що в силу існуючих традицій більшість вогнепальних ран накривали на перев'язках корпією. Чому вона використовувалася частіше за все? Він сам дає відповідь: «Потому, что нелегко расстаться с рутинными приемами».

Добре знаючи, що корпія виготовляється зі старого, погано очищеного ганчір'я, що має велику кількість «заразных начал», хірурги все одно користувалися нею при перев'язках. Скліфосовському довелося докласти багато зусиль, щоб переконати практичних лікарів замінити корпію гігроскопічною ватою. У цей час Микола Васильович уже твердо стояв на позиціях нового антисептичного методу й у числі перших використав його у військових діях.

Скліфосовський був вимушений констатувати: «Мы окружены заражающими вредными началами, раны стараемся очищать и покрывать обеззараживающими веществами, дошли до применения герметически обеззараживающей листеровской повязки при лечении ран — и все-таки не можем расстаться с корпией».

Представляє великий інтерес спостереження Миколи Васильовича за перебігом вогнепальних поранень органів грудної і черевної порожнини, а також ушкоджень кінцівок. Він досконально вивчив розвиток ускладнень, що зустрічаються після проникних поранень грудної клітки. Ним зауважений важливий факт, що не всі вогнепальні поранення грудей небезпечні для життя. Наскрізні кульові поранення з крапельними вхідними отворами, без значної кровотечі в порожнину плеври, можуть не ускладнюватися інфекцією. «Опасны ранения грудной клетки навылет в тех случаях, когда во входном отверстии раздробляется кость и осколки ее увлекаются в пулевой канал». У цих випадках осколки ребер з силою занурюються в легеневу тканину, руйнують її і обумовлюють в подальшому розвиток нагноєння — емпієми. Наявність у плевральній порожнині крові ускладнює перебіг ранового процесу та прискорює формування запальних явищ. Микола Васильович у своїй роботі так описує появу піотораксу: «Непосредственно за ранением грудной клетки навылет обнаруживается кровохаркание и наступает картина излияния крови в грудную полость. Спустя несколько дней показывается лихорадочное состояние и развивается картина гнойного скопления в грудной клетке (pyothorax)».

Описуючи картину розвитку піотораксу, Микола Васильович вказував, що іноді гнійне накопичення у плевральній порожнині розвивається і без попереднього виливу крові. Отже, наявність гною в плевральній порожнині пов'язують у цьому випадку з характером вогнепальної травми й тими ускладненнями, що обумовлюють розвиток інфекції. Нагноєння гемотораксу рекомендується лікувати хірургічним шляхом: «Широкие разрезы в грудной стенке и свободное излияние гноя очень помогали благоприятному исходу».

Велике значення для одужання при пораненнях грудної клітки Микола Васильович надавав створенню спокою пораненим. Ця думка склалася в нього ще під час франко-прусської війни 1870–1871 рр. Він відзначав, що проникні поранення грудної клітки добре перебігали тоді, «когда раненые или вовсе не транспортировались, или переносили только небольшой транспорт... При строго выжидательном лечении самое существенное требование должно состоять в том, чтобы эти раненые не транспортировались». Немає потреби доводити усю важливість і виключну цінність висновків і зауважень, що зробив Микола Васильович щодо лікування поранень грудної клітки. Багато з них не втратили свого значення і зараз.

Більшість хірургів того часу вважали правильним консервативний метод лікування поранень грудної клітки. Ушивати відкритий пневмоторакс у перші години після поранення стали набагато пізніше.

Очікувальна тактика лікування рекомендувалася також при проникних пораненнях черевної порожнини. У своїй роботі Скліфосовський прямо вказував: «Выжидательный способ лечения и наивозможно меньшее активное вмешательство со стороны врача в первые дни после ранения больше всего могут способствовать благоприятному исходу». Такої тактики при проникних пораненнях живота притримувалися більшість хірургів. Консервативний метод лікування поранень живота використовувався в хірургії до другої половини Першої світової війни (1914–1918).

Оперативне втручання при цих пораненнях вперше широко почало використовуватися тільки під час війни з Фінляндією.

Основи черевної хірургії на війні були закладені Пироговим. Додержуючись в основному очікувальної тактики при проникних пораненнях живота, він висловлювався за оперативне втручання на кишечнику у випадках його випадіння. М.І. Пирогов описав техніку самої операції на кишечнику: «Если рана кишки найдена, то, какая бы она ни была, я тот час же ее зашиваю... Когда же выпавшая петля прострелена насквозь в четырех и более местах... я предлагаю вырезать простреленную петлю и сшить верхний конец кишки с нижним». Більш радикальні втручання тоді не виконувалися.

У третьому розділі своєї праці Микола Васильович зупиняється на організаційних питаннях санітарної справи. Він говорить про велику користь окремої допомоги пораненим у військовий час, одночасно відзначає невідповідність організації керування Червоного хреста. Ним були висловлені критичні зауваження з приводу існуючих недоліків в організації санітарної справи, особливо в Сербії. Ці недоліки він пов'язує з поганою роботою уповноважених Російського товариства Червоного хреста, які відбиралися царським урядом з людей, що були некомпетентними у питаннях військової медицини. «Я глубоко убежден, — пише М.В. Скліфосовський, — что все недоразумения, пререкания и неурядицы легко могли бы быть избегнуты, если бы в качестве уполномоченного от общества Красного креста стояло компетентное лицо». Такою людиною може бути тільки високоосвічений лікар, якій має великий досвід адміністратора й організатора. «Не представительность, не высокий чин и не видное общественное положение нужны, а знание дела».

У цьому ж розділі говориться про значну роль на війні професора-хірурга, якій повинен працювати безпосередньо за своєю спеціальністю. Він принесе набагато більше користі там, де йому буде надана можливість застосувати свої знання. «Возложить на профессора-хирурга обязанности консультанта, отдать в непосредственное его заведование военный госпиталь, лазарет: здесь, руководя врачами, помогая и словом и делом менее опытным врачам и хирургам, он принесет пользу несравненно высшую, чем та польза, которой ожидают от него, как от администратора». Думка, яку висловив Микола Васильович про правильне використання спеціалістів, отримала свій розвиток пізніше, коли при санітарних відділах і управліннях були введені посади консультантів-спеціалістів.

Після закінчення військових дій в Чорногорії Микола Васильович був у короткочасній поїздці по шпиталях Сербії, після чого повернувся до Петербургу. Він почав активно виступати з доповідями перед лікарями та знайомити їх з особливостями вогнепальних поранень, що отримали солдати під час слов'янської війни.

Його багаті знання і набутий досвід з військово-польової хірургії знайшли широке застосування під час російсько-турецької війни 1877 р., в якій М.В. Скліфосовський брав безпосередню участь. У цій війні з особливою силою і блиском проявилися його здібності як крупного вченого-хірурга і талановитого організатора військово-санітарної справи. На самому початку війни Скліфосовський з двома своїми асистентами відбув на театр військових дій в Дунайську армію. Одночасно отримали призначення консультантами в Дунайську армію професор Дерпського університету Бергман, професор Медико-хірургічної академії Коржевський і доцент Насілов.

За численними відгуками лікарів, які працювали під керівництвом названих професорів-хірургів, «это была такая школа, в которой при желании можно было запастись массой практических и теоретических сведений для будущей хирургической деятельности».

10 червня 1877 р. Микола Васильович з невеликою групою лікарів військового шпиталю прийняв після кровопролитного бою на Буджанських висотах першу партію важкопоранених. Завдяки організаторським здібностям Скліфосовського поранені швидко отримали першу допомогу і були зручно розміщені в госпітальних палатках на березі Дунаю. Миколу Васильовича часто відправляли на найбільш відповідальні ділянки військових дій, де більш за все була потрібна швидка і вміла організація надання допомоги пораненим. Він самовіддано працював на перев'язувальних пунктах у Зимниці при взятті Систова, у Трун-Магурелі при взятті Нікополя, у Гривіце при взятті Плевни й інших пунктах.

Після третього плевенського бою він був направлений у Габрово на перев'язувальний пункт, що був розгорнутий біля підніжжя Шипки. Ця поїздка мало не коштувала життя Миколі Васильовичу, тому що необхідно було їхати верхи під сильним обстрілом турків.

При лікуванні поранених Микола Васильович завжди радив мати перед очима увесь організм людини, а не тільки рану й операційне поле. А.С. Таубер, який працював під його керівництвом на війні, пише: «Кто проникся основными принципами этого учителя-хирурга и сохранил их в своей памяти путеводными идеями на операционном поприще, тот спасал многих раненых от угрожающей смерти…»

Скліфосовський надихав оточуючих своєю працездатністю, вселяв бадьорість і був взірцем того, як необхідно переносити тяжкі умови фронтового життя. Очевидці переказували, як цей зовнішньо елегантний генерал у бездоганно чистому мундирі був спроможний залишатися впродовж декількох діб без їжі й сну, знаходячись без перерви за операційним столом у перев'язувальній або в сортувальних відділеннях головного шпиталю.

Микола Васильович високо цінував мужність і безстрашність російських жінок, які працювали на перев'язувальних пунктах під вогнем ворога, надаючи невідкладну допомогу і доглядаючи за пораненими. Він писав: «Женщины принесли много пользы на главном перевязочном пункте, и несмотря на то что пришлось им пережить самые трудные испытания… они вынесли все невзгоды мужественно и работали неустрашимо до конца».

У 1877 р. на театр військових подій за власним бажанням прибули перші жінки-лікарі, які закінчили Жіночі лікарські курси. Про те, як високо зарекомендували себе у бойовій діях жінки-лікарі, говорить доповідна записка начальнику штаба діючої армії від польового військово-медичного інспектора, який пропонував нагородити цих жінок. «Самоотверженная работа женских ординаторов среди опасностей и лишений, среди тифозной болезненности, жертвой которой была не одна из них, обратили на себя общее внимание и, как первый пример применения женского труда в военном деле, заслуживает отличия и поощрения».

Суворий гігієнічний режим, що був у його клініці, Скліфосовський переносив в організацію шпитальної справи на війні. Підвищені вимоги давали добрі результати: у його відділеннях бешиха, дизентерія, тиф та інші інфекції зустрічалися поодиноко, у той час як в інших шпиталях Болгарії було багато хворих з газовою гангреною, бешихою. Микола Васильович тоді не міг запобігти тільки розвитку гнійних ускладнень ран. Тут не могли допомогти ні суворий санітарний режим, ні запропонований новий антисептичний метод. Причини нагноєння були набагато глибше, вони залежали від характеру вогнепальної травми і від консервативного методу лікування ран. Активна хірургічна обробка ввійшла до арсеналу хірургів набагато пізніше.

Микола Васильович пробув на війні з першого до останнього дня, через його руки пройшло більше 10 000 поранених. Найбільше число операцій, як свідчить головний хірург Дунайської армії М.М. Кабацький, зробив М.В. Скліфосовський. Його діяльність як військово-польового хірурга високо оцінив М.І. Пирогов, який інспектував стан шпиталів у російсько-турецьку кампанію.

М.І. Пирогов вважав Миколу Васильовича найвіртуознішим хірургом того часу: аналізуючи звіт Скліфосовського про хірургічну роботу 3 шпиталів у період найбільшого скупчення поранених, він відзначив незадовільні умови для надання хірургічної допомоги пораненим, що не могло не сказатися на результатах лікування. Констатуючи загальний високий процент летальності після великих битв, Пирогов підкреслював значне зниження летальності у Скліфосовського: «Так, мы находим в следующем отчете, сообщенном одним из самых искусных наших хирургов — проф. Склифосовским, действовавшим в 3 госпиталях в первые дни после больших битв под Плевною и на Шипке, процент смертности от ампутаций и резекций, который нельзя не назвать невысоким».

У звіті про діяльність військових шпиталів у 1877–1878 рр. Пирогов писав: «Медицинский персонал по предложению проф. Склифосовского разделялся на три группы: а) сортировочную, б) операционную, в) гипсовую… Госпиталь довольно хорошо справился со своей медицинской работой, рассортировав в несколько дней до 9000 раненых. Главный врач его Аменитский с консультантом проф. Склифосовским со всеми врачами, которые с примерной энергией и с необыкновенным напряжением сил несли свои тяжелые обязанности, заслуживают общей признательности… всех друзей человечества».

Після закінчення кампанії М.В. Скліфосовський виступив у печаті з низкою цікавих наукових праць, які висвітлювали організаційну і хірургічну діяльність під час російсько-турецької війни. Найбільш цінними з них є: «В госпиталях и на перевязочных пунктах во время турецкой войны», «Наше госпитальное дело на войне», «Перевозка раненых по железным дорогам», «Тарантасный станок в вагоне для перевязки раненых». У цих статтях розкриваються недоліки в організації санітарної служби і вказуються шляхи їх усунення.

Скліфосовський постійно рекомендував користуватися палатками для розміщення шпиталю. Він писав: «Наши госпитальные палатки нашли самое широкое применение в последние войны на западе Европы, их восхваляют, совершенствуют; а мы, забыв свое собственное изобретение, размещаем своих раненых и больных в старых больницах и зараженных казармах, в которых быстро развивается тиф».

Консерватизм адміністрації в питаннях санітарної тактики призводив до того, що одні шпиталі були переповнені пораненими, інші залишалися нерозгорнутими. Незважаючи на достатню кількість шпитальних ліжок у російській армії на Дунаї (25 000 ліжок), розмістити 12 000 поранених було майже неможливо. «Очевидно, что явление это стоит в прямой зависимости от несостоятельности администрации». Існуючий паралелізм у керівництві шпиталями і відсутність єдиного керівництва на війні ускладнювали й без того важкий стан медичної служби. Об'єднати усі шпиталі під єдиним керівництвом не було можливості, тому що на театрі військових дій поряд зі шпиталями військового відомства існували лазарети Червоного хреста й інших благодійних організацій.

Особливо неприємно було спостерігати те, що при неповній комплектації лікарів і сестер у військових шпиталях медичний персонал лазаретів Червоного хреста сидів без роботи і чекав надходження поранених. «Не численный недостаток врачей, а нецелесообразное распределение их было причиной прискорбного явления, ради которого терпели раненые, не получая подчас своевременного пособия». Лікарі Червоного хреста складали на війні окрему корпорацію та підпорядковувалися тільки уповноваженим товариства. Обслуговування поранених у військових шпиталях і лазаретах Червоного хреста не було однаковим. Товариство Червоного хреста мало великі кошти і використовувало їх нераціонально — на придбання предметів розкоші, вишуканих страв. Скліфосовський виступав за підпорядкування Червоного хреста військовому відомству.

У статті «В госпиталях и на перевязочных пунктах» Скліфосовський висловлює цікаву думку про створення «подвижных санитарных команд, которые могли бы являться по востребованию в тех местах, где чувствуется в них нужда — эти отряды должны быть приготовлены и обучены заранее, дисциплинированы более или менее и должны входить в состав санитарного персонала военно-временных госпитальных учреждений». Ідея створення цих загонів для надання допомоги пораненим у місцях найбільшого їх скупчення не отримала тоді визнання. Ця ідея знайшла своє відображення в працях генерал-полковника Є.І. Смирнова, який створив в армії окремі роти медичного підсилення, що під час бойових дій направлялися у шпиталі і медсанбати для надання хірургічної і спеціалізованої допомоги.

Першу допомогу пораненим на війні надавали передові перев'язувальні пункти, що розгорталися часто під вогнем супротивника. Вони не були штатними формуваннями, а створювалися безпосередньо перед початком бою. Жодного положення про роботу перев'язувальних пунктів тоді не існувало. З передових пунктів поранені на підводах або носилках доставлялися у головний перев'язувальний пункт. Останній розгортався на базі дивізіонного лазарету на місці, яке вказував командир дивізії або корпусу, без будь-якої участі лікарів. Командир бажав максимально наблизити їх до передової, у результаті чого вони часто знаходилися під обстрілом супротивника і були недієспроможні. Головні перев'язувальні пункти розгорталися в палатках і могли прийняти не більше 85 осіб, але практично кількість поранених під час боїв доходила до 1000. Таке спостерігалося під час боїв під Нікополем, Плевною.

Суворого розподілу функцій між передовим і головним пунктом не було. Обсяг медичної допомоги визначався військово-тактичною обстановкою. Відзначаючи недоліки в роботі перев'язувальних пунктів, М.І. Пирогов у той же час ставив їх діяльність набагато вище німецьких: «Учреждения наших главных перевязочных пунктов из дивизионных лазаретов у нас организованы рациональнее и практичнее, чем в Пруссии». Евакуація поранених відбувалася без будь-якого плану та керівництва. Це призводило до переповнювання пунктів і затримки хірургічної допомоги пораненим.

Поряд з існуючим примітивним вивозом поранених у російсько-турецьку війну вперше в російській історії був використаний для евакуації залізничний транспорт. Поранені з Фратешти евакуювалися потягами на кінцеву станцію Яси, звідки вивозилися в різні пункти Росії. Евакуацією поранених залізницею керували евакуаційні комісії, що складалися з представників міжвідомчих органів. Санітарні потяги відправлялися нерегулярно, як наслідок — на пристанційних пунктах збиралася велика кількість поранених і хворих. Але залізничний транспорт відігравав велику роль в евакуації поранених і дозволяв швидко розвозити їх по віддалених місцях Росії. Ця система евакуації поранених зародилася у нашій державі під час Кримської війни, уперше була запропонована М.І. Пироговим. Від нас ця система широко розповсюдилася у західних державах під час російсько-прусської війни 1866 р. і франко-прусської війни 1870–1871 рр.

Скліфосовського не могла задовольнити загальноприйнята тоді система розподілу на тяжко- і легкопоранених. Він рекомендував розподіляти їх на чотири категорії: 1) ті, які залишаються у шпиталі; 2) яким необхідна гіпсування; 3) яким роблять просту перев'язку; 4) які через день-два повертаються у діючу армію. До першої категорії (нетранспортабельних) він зараховував усіх поранених з ампутаціями, з проникними пораненнями черепа, живота і грудної клітки, зі складними вогнепальними переломами кінцівок і ушкодженнями великих суглобів. Евакуювати їх у такому стані небезпечно для життя. Досвід наступних війн підтвердив правильність цих положень.

На передовому і головному перев'язувальних пунктах, куди безпосередньо надходили поранені, лікування було очікувальним, зберігаючим. Основним видом допомоги пораненим з ушкодженням кінцівок було накладання гіпсових пов'язок. М.І. Пирогов писав: «Число наложенных на наших перевязочных пунктах гипсовых повязок совсем затмило цифру первичных операций, и в этом я вижу главный прогресс нашей полевой хирургии. Во всех 16 сражениях правого фланга было сделано на 32 953 раненых 292 больших операции и наложено 1245 гипсовых повязок». Гіпсова пов'язка, яку накладали на ушкоджену кінцівку у військовому районі, надійно захищала її від травми під час евакуації поганими дорогами. У цьому було головне призначення глухої гіпсової пов'язки.

Суворо очікувальний метод лікування був головним при проникних пораненнях грудної клітки, черевної порожнини і черепа. У статті «В госпиталях и на перевязочных пунктах» Скліфосовський писав: «Если таких раненых оставлять на некоторое время на месте, не подвергать перевозке, то при благоприятных условиях закупоривается входное и выходное отверстие, происходит спайка между обоими серозными листками и воспалительные явления локализуются».

М.І. Пирогов, інспектуючи лікувальні заклади під час російсько-турецької війни, позитивно оцінив діяльність хірургів, які працювали на передових і головних перев'язувальних пунктах: «В нынешнюю войну на перевязочные пункты явились опытные, весьма дельные хирурги и учителя хирургии…» Говорячи про вчителів хірургії, які знаходилися на війні, М.І. Пирогов у першу чергу мав на увазі М.В. Скліфосовського — у той час він був найвидатнішим військово-польовим хірургом. Він зробів чимало для розвитку військово-польової хірургії. Наукові праці М.В. Скліфосовського з питань військово-польової хірургії є цінним внеском у світову науку.