Газета «Новости медицины и фармации» 5 (356) 2011

1–7. Загальновизнана медична емблема України

В найпоширеніший емблемі сучасної української медицини, якою є чаша зі змією, тварина не тільки символізує здоров’я та лікування, а і виконує функцію залякування, захисника й охоронця цілющого вмісту посудини від проникнення злого начала, що несуть хвороби. Перші зображення чаші зі змією в Україні належать до VIII століття від р.Х. При цьому спочатку змія та чаша фігурували окремо й були атрибутами дочок Асклепія, богинь Гігієї і Панацеї. В XVII–XIX сторіччях в Україні висловлювали думку, згідно з якою зображення чаші зі змією відображає розчалювання тварини харчем і водою. Наші пращури (сармати, скіфи) причини багатьох захворювань бачили в хробаках (міфічні змії). У Київській Русі вважали, що змії викрадають людей, але з ними успішно воюють асілки (велетні-багатирі). Чаша як певний символ використовується протягом тисячоліть у східнослов’янських народів у різних, інколи протилежних смислових значеннях («чаша життя», «чаша щастя», «чаша гіркоти», «чаша страждання»). Чаша в давньоукраїнській медицині символізує посудину для зберігання протиотрут і посудину з цілющими силами природи. Знаменитий український лікар Н.М. Максимович-Амбодик (1744–1812) за рік до своєї смерті писав: «Змія має ті чи інші ознаменування: в колі, що звилася, означає міркування, обережність, здоров’я, плазуюча — розкаяння совісті, печаль, заздрість, розбрат, заколот, невдячність, на жертовнику або в руках богині Гігієї — здоров’я, та, що оповивається навколо палиці Ескулапія, — лікарство». Чаша зі змією належить до емблем військової медицини, яку затверджено ще в 1922 р. Слід зазначити, що в наказі передбачено такий фалеристичний факт: голова змії повинна бути зліва, а хвіст — праворуч.

Головою Крайової лікарсько-санітарної ради Української Центральної Ради став лікар Б.П. Матюшенко (1883–1944). Але Крайова лікарсько-санітарна рада проіснувала короткий час і вже в січні 1918 р., після проголошення незалежності Української Народної Республіки, у структурі нового уряду — Ради Народних Міністрів, яка змінила Генеральний Секретаріат, засновано Департамент охорони здоров’я (першим директором його став той же Б.П. Матюшенко). Згодом Департамент очолив Євмен Лукасевич (1871–1929) — виходець зі Східної Галичини, який медичну освіту здобував у Львові, Відні і Цюріху, лікарський диплом нострифікував у 1905 р. в Харкові, після чого працював у Києві терапевтом і епідеміологом (1918 р.). У Гетьманаті було створено Міністерство народного здоров’я та опікування, що очолив фармаколог, уродженець Києва В.Ю. Любинський (1840–1920).

8. Міністерство охорони здоров’я Української  Радянської Соціалістичної Республіки

У грудні 1918 р. створено відділ охорони здоров’я при Тимчасовому робітничо-селянському уряді Української Радянської Республіки, на який покладено об’єднання всіх існуючих медико-санітарних частин під його керівництвом. У січні 1919 р. цей відділ реорганізовано в Народний комісаріат охорони здоров’я, а першим комісаром був призначений П.П. Тутишкін (1868–1937), якій обіймав цю посаду лише протягом місяця. У березні 1919 р. Народний комісаріат охорони здоров’я разом із 15 іншими комісаріатами уві­йшов до складу Української Ради Народних Комісарів, а уряд переїхав із Києва до Харкова. Декретом про соціальне страхування в 1921 р. Народному комісаріатові охорони здоров’я передано медичні заклади колишніх лікарняних кас, поставлено в обов’язок лікувально-трудову експертизу, доручено забезпечення робітників медичною допомогою. У 1930 р. у Харкові відкрито Український державний інститут охорони здоров’я, який вирішував соціально-гігієнічні проблеми практичної медицини. Парадокс, але під час голодомору 1932–1933 рр. Народний комісаріат охорони здоров’я України проводив чималу роботу із забезпечення продуктами харчування дошкільних дитячих закладів, безпритульних і хворих дітей, організаційні заходи щодо збору вітамінних ягід Одеським науково-дослідним інститутом харчування. У березні 1946 р. Наркомат охорони здоров’я перетворено в Міністерство охорони здоров’я Української Радянської Соціалістичної Республіки. За часів тоталітарного режиму загинув Нарком охорони здоров’я України С.І. Канторович (1892–1937), який був реабілітований у 1956 р.

9. Заслужений лікар України (радянський період)

До питання про почесні звання для працівників охорони здоров’я та медичної науки держава повернулася в 1934 р. У 1935 р. першими почесне звання заслуженого діяча науки отримали відомий акушер-гінеколог, випускник медичного факультету Київського університету Св. Володимира, професор Г.Ф. Писемський (1862–1937) та видатний офтальмолог, академік, Герой Соціалістичної Праці, засновник Одеського науково-дослідного інституту очних хвороб В.П. Філатов (1875–1956). У 1942–1943 рр. почесним званням заслуженого діяча науки України нагороджено хірурга М.І. Іщенка (1891–1975), невролога Б.М. Маньковського (1883–1962), анатома М.С. Спірова (1892–1973). На початку 1940 р. в Україні функціонувало 5 почесних звань, у тому числі «Заслужений лікар», нагородження яким здійснювалось згідно з чинним законодавством. Першими таке почесне звання отримали 5 осіб, а за 1934–1952 рр. — 224 лікарі. «Кодифікацію» української нагородної системи було проведено в 1981 р. Згідно з новим положенням існували звання «Заслужений лікар УРСР» і «Заслужений працівник охорони здоров’я УРСР». Почесне звання «Заслуженого лікаря УРСР» надавали (дослівно) «лікарям поліклінік, лікарень, лікарських дільниць, амбулаторій, пологових будинків, науково-дослідних інститутів, лікувально-профілактичних, санітарних установ і органів охорони здоров’я, які мають вищу спеціальну освіту, бездоганно працювали в цих установах не менш як 10 років і на основі впровадження досягнень медичної науки домоглися значних успіхів у практичній лікарській діяльності, мають заслуги в галузі охорони здоров’я та беруть активну участь у громадському житті», а «Заслужений працівник охорони здоров’я УРСР» — «фармацевтам, середнім та молодшим медичним працівникам, технічному, обслуговуючому та іншому персоналу медичної служби міністерств і відомств Української РСР, які бездоганно пропрацювали в галузі охорони здоров’я не менше ніж 10 років, сприяли подальшому поліпшенню якості і культури медичного обслуговування населення та беруть активну участь у громадському житті».

10. Заслужений лікар України (сучасний період)

Заслужений лікар України — почесне звання, що надається Президентом України відповідно до Закону «Про державні нагороди України». Згідно з Положенням про почесні звання України від 2001 р. це звання присвоюється лікарям установ і закладів охорони здоров’я, соціального забезпечення за значні успіхи у медичній практиці, підготовку висококваліфікованих лікарських кадрів.

11–13. Відмінник охорони здоров’я Радянського Союзу

Радянське законодавство встановлювало систему заходів морального заохочення медиків за визначні досягнення й успішне виконання покладених на них обов’язків. Заходами заохочення, що застосовувались до лікарів та інших медичних працівників, були подяка, висловлена або оголошена в наказі, занесення на Дошку пошани і в Книгу пошани, преміювання, призначення на вищу посаду, нагородження іменним цінним подарунком, почесною грамотою, знаком «Відмінник охорони здоров’я», орденами і медалями СРСР. Почесним знаком «Відмінник охорони здоров’я СРСР» нагороджували робітників органів управління охороною здоров’я, організацій державної системи за сумлінну і бездоганну працю, професійну майстерність, що мали стаж роботи в галузі охорони здоров’я не менше 15 років, у тому числі в даному закладі не менше 3 років.

14–16. Відмінник санітарної оборони Радянського Союзу

Цілком ознайомитися з матеріалами можна у книзі «Історія медицини України в дзеркалі фалеристики. Каталог медичних знаків».