Газета «Новости медицины и фармации» 7 (361) 2011

Аналіз законодавства України свідчить, що визнання права людини на приватність здобуло своє закріплення на рівні Основного закону. Відповідно до ст. 32 Конституції України, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею [3].

«Основи законодавства України про охорону здоров’я» (далі — «Основи») закріплюють найважливіші категорії охорони здоров’я, серед яких — права та обов’язки громадян у сфері реалізації конституційного права — права на охорону здоров’я. Законодавство України, запозичуючи широкий концептуальний підхід до права на охорону здоров’я, притаманний документам міжнародного гуманітарного права, визначає пріоритети, які утворюють зміст цього права. Зокрема, ст. 6 «Основ» закріплює перелік правових можливостей, пов’язаних з суб’єктивним правом на охорону здоров’я. Вказана стаття поширюється і на пацієнта-дитину [4].

Водночас згадана стаття «Основ» містить далеко не повний перелік прав дитини-пацієнта. Як міжгалузевий правовий інститут правовий статус дитини-пацієнта поєднує норми Цивільного кодексу України (ЦКУ), Кримінального кодексу України (далі — ККУ), Сімейного кодексу України (далі — СКУ), «Основ», законів України «Про охорону дитинства», «Про захист прав споживачів» та інших правових актів.

Відповідно до ст. 6 СКУ, правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років [5].

Пацієнт має право на таємницю щодо стану свого здоров’я, факту звернення по медичну допомогу, діагноз, а також щодо відомостей, одержаних при його медичному обстеженні (ст. 39-1 «Основ» та ч. 1 ст. 286 ЦКУ). Вказану медичну інформацію традиційно розглядають як змістовні складові «лікарської таємниці». Законодавство України не містить вичерпного переліку відомостей, які утворюють зміст категорії «лікарська таємниця». Аналіз норм ст. 286 ЦК України та статей 39-1, 40 «Основ» дає можливість визначити об’єкт лікарської таємниці, який становить така інформація: а) відомості про стан здоров’я пацієнта; б) відомості про хворобу; в) відомості про діагноз; г) відомості, одержані при медичному обстеженні; д) відомості про факт звернення по медичну допомогу; е) відомості про огляд та його результати, є) відомості про методи лікування; ж) відомості про інтимну й сімейну сторони життя [6].

Під лікарською таємницею пропонується розуміти правовий режим існування інформації, отриманої медичним працівником стосовно пацієнта в діагностиці, лікуванні чи реабілітації, обов’язок зберігати яку покладається також на інших осіб, котрим зазначена інформація стала відомою під час виконання ними своїх професійних обов’язків [7, с. 21].

Важливо зауважити, що суб’єктами збереження лікарської таємниці є не тільки безпосередньо лікуючий лікар, а й усі медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну й сімейну сторони життя громадянина. Вказані особи не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків (ч. 1 ст. 40 «Основ»). Розголошення чи публікація будь-якої інформації про дитину, що може заподіяти їй шкоду, без згоди законного представника дитини забороняється (ч. 5 ст. 10 ЗУ «Про охорону дитинства») [8].

У розділі II «Визначення термінів» Наказу МОЗ України «Про затвердження Порядку проведення клінічних випробувань лікарських засобів та експертизи матеріалів клінічних випробувань і Типового положення про комісії з питань етики» від 23.09.2009 р. № 690 (зареєстровано в Мін’юсті України 29 жовтня 2009 р. за № 1010/17026) роз’яснюється, що законні представники — це батьки, усиновлювачі, батьки-вихователі, опікуни, піклувальники, представники закладів, які виконують обов’язки опікунів та піклувальників [9].

Частина 2 ст. 31 Закону України «Про інформацію» встановлює обов’язок державних органів та організацій, органів місцевого і регіонального самоврядування, інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом, а також вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї. У разі порушень цих вимог закон гарантує захист громадян від шкоди, завданої їм використанням такої інформації. Медична інформація, тобто свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров’я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом [10].

Як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та статті 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа К.Г. Устименка) 30 жовтня 1997 р. № 5-зп, Конституція України «не допускає збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Але вітчизняним законодавством не повністю визначено режим збирання, зберігання, використання та поширення інформації, зокрема щодо психічного стану людини, її примусового огляду та лікування, не створено процедуру захисту прав особи від протизаконного втручання в її особисте життя психіатричних служб. Закон України «Про інформацію» закріплює лише загальні принципи доступу громадян до інформації, що стосується їх особисто. Механізм реалізації зазначеного права належним чином не визначений. Відсутнє й регулювання використання конфіденційних даних у сфері психіатрії» [11].

До основних суб’єктів збереження лікарської таємниці належать такі [6]:

1. Особи з вищою медичною або фармацевтичною освітою (лікарі, провізори).

2. Особи із середньою медичною або фармацевтичною освітою (фельдшери, медичні сестри, фармацевти).

3. Молодший медичний персонал (санітари, няньки).

4. Особи, що навчаються (студенти вищих та середніх медичних закладів освіти).

5. Немедичний персонал лікувально-профілактичної установи (працівники кадрових, юридичних, фінансових, господарських служб та ін.).

6. Працівники страхових організацій.

7. Посадові особи органів управління охорони здоров’я (головні лікарі, керівники структурних підрозділів міністерства та ін.).

8. Співробітники судових і право­охоронних органів, яким інформація, що становить лікарську таємницю, стала відомою у силу їх професійних обов’язків.

Якщо прийняти до уваги специфічний правовий статус дитини-пацієнта, то коло суб’єктів збереження лікарської таємниці значно розширюється. Зокрема, аналіз норм СКУ свідчить, що за певних життєвих обставин інформація про стан здоров’я дитини на законних підставах може повідомлятися таким особам (фізичним чи юридичним):

— батьки, які виступають як законні представники дитини (у тому числі неповнолітні батьки, які мають такі ж права та обов’язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно (ст. 156 СКУ). Батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я своїх дітей, їх фізичний та духовний розвиток, ведення ними здорового способу життя. У разі порушення цього обов’язку, якщо воно завдає істотної шкоди здоров’ю дитини, винні у встановленому порядку можуть бути позбавлені батьківських прав (ч. 1 ст. 59 «Основ»). За ст. 166 СКУ у випадку позбавлення батьківських прав одного з батьків останній перестає бути законним представником дитини [5]. Якщо мати, батько дитини є неповнолітніми, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім, зобов’язані надавати йому допомогу у здійсненні ним батьківських прав та виконанні батьківських обов’язків (ст. 16 СКУ) [5];

— баба та дід, повнолітні брати та сестри, інші родичі дитини, мачуха, вітчим, яким дитина може бути передана за їхньою заявою у випадку влаштування дитини, батьки якої позбавлені батьківських прав (ст. 167 СКУ) [5];

— опікуни та піклувальники, які можуть виступати як законні представники дитини;

— органи опіки та піклування, служби у справах неповнолітніх, центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, інші уповноважені органи, суди загальної юрисдикції (куди дитина вправі особисто звернутися за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів (ч. 4 ст. 10 ЗУ «Про охорону дитинства») [8]. Відповідно до ст. 152 СКУ дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років [5];

— посадові особи будинків дитини, дитячих будинків, шкіл-інтернатів, дитячих будинків сімейного типу (у разі передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, під опіку чи піклування, влаштування в зазначені заклади) (ст. 24 ЗУ «Про охорону дитинства») [8];

— посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, працівники Міністерства внутрішніх справ України, працівники органів соціального захисту населення, житлово-експлуатаційних організацій, навчальних закладів, громадяни та інші особи, яким стало відомо про факт залишення дитини без опіки (піклування) батьків, зобов’язані негайно повідомити про це органи опіки та піклування за місцем знаходження дитини.

Аналіз законодавства України дає змогу визначити випадки, за яких лікарська таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників, а саме [6]:

— в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 2 ст. 32 Конституції України);

— в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч. З ст. 34 Конституції України);

— у випадку надання допомоги неповнолітньому, який не досягнув віку 14 років, з метою інформування його батьків (усиновлювачів) чи інших законних представників (ч. 2 ст. 285 ЦКУ, ч. 2 ст. 39, ч. 1 ст. 43 «Основ»);

— при організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги (ч. 4 ст. 6 Закону України «Про психіатричну допомогу»);

— при загрозі розповсюдження інфекційних захворювань, ухиленні від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій встановленого переліку, з метою усунення підприємствами, установами й організаціями, за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби або осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я (ч. 2 ст. 26 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», п. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»);

— у випадку надзвичайних подій і ситуацій, що становлять загрозу здоров’ю населення, санітарному та епідемічному благополуччю, з метою інформування органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміо­логічної служби (ч. 2 ст. 26 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», п. 6 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»);

— у разі виявлення ВІЛ-інфекції у неповнолітніх віком до 18 років, а також в осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, з метою інформування про це батьків або інших законних представників зазначених осіб (ч. 2 ст. 8 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення»).

Ухвалення та набуття чинності Закону України «Про захист персональних даних» вiд 01.06.2010 р. № 2297-VI (далі — ЗУ «Про захист персональних даних») [2] відкриває нову сторінку правової регламентації зберігання та поширення персональних даних, у тому числі даних про пацієнта, що становлять лікарську таємницю. ЗУ «Про захист персональних даних» визначає, що суб’єкт персональних даних — це фізична особа, стосовно якої відповідно до закону здійснюється обробка її персональних даних. База персональних даних — іменована сукупність упорядкованих персональних даних в електронній формі та/або у формі картотек персональних даних. Ключовою категорією цього закону є згода суб’єкта персональних даних — будь-яке документоване, зокрема письмове, добровільне волевиявлення фізичної особи щодо надання дозволу на обробку її персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки. Персональні дані, крім знеособлених персональних даних (тобто тих, з яких вилучено відомості, що дають змогу ідентифікувати особу), за режимом доступу є інформацією з обмеженим доступом [2].

З моменту набуття чинності ЗУ «Про захист персональних даних» (1.01.2011 р.) поки що невідпрацьованим залишається механізм фіксації волевиявлення пацієнта щодо надання дозволу на обробку його персональних даних. Тим більше питань може виникнути на практиці в ході застосування положень ЗУ «Про захист персональних даних» у процесі інформування та зберігання інформації про неповнолітніх та малолітніх пацієнтів.

Мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця бази персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних. У разі зміни визначеної мети обробки персональних даних суб’єктом персональних даних має бути надана згода на обробку його даних відповідно до зміненої мети [2].

Відповідно до ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про захист персональних даних», володільцем чи розпорядником бази персональних даних можуть бути підприємства, установи і організації усіх форм власності, органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, фізичні особи — підприємці, які обробляють персональні дані відповідно до закону [2].

Серед загальних вимог до обробки персональних даних (далі — ОПД) — наступні принципи:

— законність (ОПД здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб’єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством);

— презумпція незгоди (не допускається ОПД про фізичну особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини);

— принцип порівняльної цінності (якщо ОПД є необхідною для захисту життєво важливих інтересів суб’єкта персональних даних, обробляти персональні дані без його згоди можна до часу, коли отримання згоди стане можливим).

Особливі вимоги до ОПД — вимоги, що стосуються певних груп персональних даних, у тому числі даних, що стосуються здоров’я. Загальне правило обробки таких даних сформульоване у ч. 1 ст. 7 ЗУ «Про захист персональних даних», і це правило — заборона обробки таких даних. Водночас закон містить перелік юридичних фактів, з якими пов’язана можливість не застосовувати цю загальну заборону. Зокрема, заборона не застосовується, якщо ОПД (серед іншого) [2]:

— здійснюється за умови надання суб’єктом персональних даних однозначної згоди на обробку таких даних;

— необхідна для захисту інтересів суб’єкта персональних даних або іншої особи у разі недієздатності або обмеження цивільної дієздатності суб’єкта персональних даних;

— необхідна для обґрунтування, задоволення або захисту правової вимоги;

— необхідна в цілях охорони здоров’я, для забезпечення піклування чи лікування за умови, що такі дані обробляються медичним працівником або іншою особою закладу охорони здоров’я, на якого покладено обов’язки щодо забезпечення захисту персональних даних;

— стосується даних, які були оприлюднені суб’єктом персональних даних.

Серед недоліків ЗУ «Про захист персональних даних» фахівці називають складність дотримання форми згоди суб’єкта персональних даних, необхідність надання великої кількості повідомлень, необхідність отримання згоди на обробку будь-яких персональних даних та інші [12].

Виписана у законі достатньо гармонійна формула пріоритету згоди суб’єкта персональних даних (у нашому випадку — пацієнта) на ОПД на практиці зустрінеться з цілком правомірними вимогами службових та посадових осіб органів охорони здоров’я спростити процедури одержання згоди пацієнтів, розробити гнучкі та ефективні організаційно-правові механізми, які б дозволили, з одного боку, захистити права пацієнтів (як дорослих, так і дітей), а з іншого — не створювали умов для гальмування чи навіть блокування всієї діяльності медичних закладів.