Газета «Новости медицины и фармации» 7 (361) 2011

Мені відомі також високі медичні постаті нашої країни, які пов’язали свої долі з чорнобильською катастрофою, вірніше з її наслідками, постаті, яких скоро визнала світова медична спільнота як творців нового напрямку в медицині. Їхнє дитя, Науковий центр радіаційної медицини АМН України, був і залишається провідним науковим і лікувальним закладом, до якого звертаються постраждалі внаслідок аварії на ЧАЕС з усієї України. Це фундатори центру Романенко Анатолій Юхимович, Бебешко Володимир Григорович і нині покійний Руднєв Михайло Іванович. Центр був відкритий 1 жовтня 1986 року. Обстежуватися та лікуватися тут можуть усі громадяни України, які мають чорнобильські посвідчення будь-якої категорії, незалежно від місця їх проживання. У центрі є поліклініка, 14 стаціонарних відділень для дорослих і 4 дитячих. Госпітальна база клінік налічує 414 ліжок для дорослих і 120 для дітей, які завжди задіяні.

Що особливо заслуговує уваги, у центрі лікують хворобу, а не хворого.

На момент відкриття його обладнання було найкращим в Україні, але це було 25 років тому…

На сьогодні цей науковий і лікувальний заклад не може обновити діагностичне й лабораторне обладнання і багато іншого через обмеження фінансування.

Я хочу звернути увагу перш за все чорнобильців, медиків, що в центрі відсутній комерційний дух, який нині притаманний українській медицині…

Хоча кількість серцево-судинних захворювань зросла в усьому світі, у чорнобильців вони мають специфічний перебіг. Це завжди фіксований початок збільшення кількості тяжких перебігів з ускладненнями.

Саме серцево-судинні захворювання є найпоширенішими причинами інвалідизації та смертності. На переконання науковців, чорнобильців, які мають можливість приймати ліки, близько 30 %, однак 30 % хворих взагалі не приймають ліки, перш за все через економічні чинники. Деякі просто неспроможні купувати ефективні ліки, які досить приймати один раз на день.

В Україні найбільше постраждала Київщина, де радіонуклідами було уражено понад 40 % території, а згубного впливу «мирного атома» зазнали близько 1 млн її мешканців. Практично кожний постраждалий, особливо з числа учасників ліквідації наслідків аварії, має цілий букет захворювань, які щороку прогресують.

Всі вони згідно із Законом України «Про статус та соціальний захист громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи» мають право і на пільгове санаторно-курортне лікування й оздоровлення.

Активно розроблялися щорічні державні і регіональні програми проведення відповідних заходів, згідно з якими лікування та оздоровлення проводилося в багатьох санаторно-курортних закладах нашої держави і в тих, які розташовані на теренах області.

Відомо також, що на Кубі було оздоровлено близько 20 тисяч наших діток безкоштовно. Започаткована ця благодійна акція з лютого 1990 року, коли до Києва прибула група кубинських лікарів, які обстежили сотні хворих дітей, і ті з них, які потребували негайної допомоги (лейкози, захворювання ендокринної системи), вже за місяць на двох кубинських літаках узяли курс на Гавану…

Небагатьом відомо, що з 60-х років напрямок до прогресу медицини на Острові Свободи започаткувала наша країна, направивши туди кращих викладачів медінститутів, практичних медиків, які підготували висококваліфіковані кадри з професійним і патріотичним духом…

На Кубі не тільки природа допомагала лікуванню дітей, а і щире родинне ставлення кубинців до маленьких українців, їх безкорисливість.

Урешті-решт Республіка Куба витратила на виконання програми «Діти Чорнобиля» лише за останні 10 років понад 300 млн доларів. Ці гроші, звісно, Україна Кубі не поверне, і це добре усвідомлювало керівництво країни, як попереднє, так і нинішнє. Але, незважаючи на цю обставину, воно не припиняє виконання програми. Чому? Тому що кубинці є надзвичайно щирими людьми, які чуже горе сприймають, як своє власне, щиро прагнуть допомогти тим, хто цього потребує. Ні, це не стереотипи радянської пропаганди: автор цих рядків знав свого часу чимало кубинців, з якими йому довелося працювати в ЛНДР, за науковим співробітництвом, за звітами українських фахівців-медиків, які повернулися з Нікарагуа, Анголи, Мозамбіку тощо, і теж не раз переконувався в їхній щирості, безкорисливості…

Мені як міжнароднику близька ця гуманна акція. Я сприймаю це з сантиментами, порівнюючи її з діями нашого народу в 1936 році, коли в тяжкий для Іспанії час їхні діти були приголублені, обі­гріті нашою державою. Школа-інтернат, яка була відкрита для таких дітей у Києві, численністю 800 діток, сіяла в їхні серця усім зрозумілі слова «Человек человеку друг, товарищ и брат».

І не дивно, що частина їхніх сердець належала й нашому народу.

Відомо, що на Вінниччині забрудненими вважаються 8 районів із 87 населеними пунктами. Кількість ліквідаторів наслідків аварії — близько 6 тисяч, із них 1200 — першої категорії. Крім того, на наших теренах проживають ще 163 тисячі переселенців, які теж потребують уваги держави.

Оздоровлення дітей області, які постраждали від Чорнобильської хмари, успішно проводилося у Військово-медичному клінічному центрі центрального регіону МО України, начальником якого був генерал-майор медслужби П.С. Мельник, у мальовничому Могилеві-Подільському, у відомому санаторії «Гірський» і дністровському «Артеку», Немирівському «Авангарді». Зручно, дешево, по-господарськи і, що найголовніше, ефективно.

Вінницький обласний спеціалізований диспансер радіаційного захисту населення, так звана «обкомівка» (головний лікар — В.Г. Доценко), масштабно надавав і готовий надавати необхідну медичну допомогу ліквідаторам, які втратили здоров’я. Після неймовірних зусиль головному лікарю вдалося надати шарму і комфорту диспансеру.

Але при нинішньому фінансуванні закладу, у час коли ціни на ліки стали фантастичними, а пенсії переважної більшості ліквідаторів ганебні, чи можуть вони отримати адекватне лікування?

Складається враження, що програми з антиСНІДу нині більш вагомі, більш пріоритетні, ніж чорнобильські програми.

Меценати, благодійники, на мою думку, за допомогою таких програм створюють собі імідж, і обов’язково за кордоном. Я не знаю жодного прізвища з числа наших «патріотів», які б своїм «милосердям» закривали дірки у зруйнованому реакторі. Як сказав знаменитий чорнобильський пожежник, нині генерал у відставці, Пилип Десятников на шпальтах газети «2000» 28 січня 2011 р., сказав однозначно, ядерна реакція в 4-му блоці триває…

Деякі міжнародні організації, у тому числі МАГАТЕ, дедалі частіше стверджують, що проблема з наслідками аварії на ЧАЕС є штучною, надуманою, що використовують її для викачування додаткових коштів…

Представники цих організацій, які переконують увесь світ, що катастрофи не було, а є лише психологічні наслідки, не враховують, як часто хворіють постраждалі внаслідок аварії.

Міжнародні організації навіть не уявляють, в яких умовах доводиться жити цим людям, які не мають змоги отримати необхідну допомогу.

У Центрі з недавніх часів хворі змушені купувати необхідні ліки за власний кошт через недостатнє фінансування з боку держави, яку вони колись врятували. Тут варто наголосити, що й побудова укриття ЧАЕС, незважаючи на участь у таких розробках провідних науково-технічних, зокрема, французьких фірм, поки що далека від необхідного сучасного розв’язання. А міністри МНС України міняються, як рукавички на руках у панночок. Чому?

І тут недостатнє фінансування… Тож попереду великі зусилля урядових організацій, та і неурядових («постчорнобильського фронту»), щоб розібратись в усіх цих проблемах. Як сказав Юрій Щербак, тільки японський уряд, японська громадськість найбільше переймається нашими чорнобильськими негараздами. Адже ця країна у 1945 році втратила від двох атомних вибухів декілька сотень тисяч своїх жителів і самотужки піднялася з колін. Але то Японія зі своїм менталітетом…. А тут нова біда, ціна якої — загибель 25 тис. жителів і понад 1 млн тих, які залишилися без даху над головою.

А може, все-таки авторитетні міжнародні організації в Інтернеті теж знаходять менш приємні інформативні дані, які я «викопав»? Наприклад, Віолетта Опольська:

1. «На Чорнобильській АЕС зловживають бюджетними коштами» (maidan.org.ua). Мені особисто невідомо, чим закінчилися громадські слухання у Верховній Раді України з цих кричущих зловживань, розкрадання державних коштів.

2. «Тендерная палата сомневается в рациональном использовании средств на ЧАЭС» (www.liga/net/news).

3. Громадський спротив України (sprotiv.info).

Ознайомившись із цими секретами, хочу перефразувати кінець відомого вірша Бориса Олійника «Європі»:

У кожного — свої герби й знамена,
Свій лад і чин в державі й при столі.
Ми всяк своєї долі ковалі:
Вам до душі вертка синиця в жмені,
А нам до серця — в небі журавлі.
Такі ми є. А ви такі, як є.

Працюючи в «Зоні», де я очолював групу медиків від МОЗ УРСР численністю понад 100 чоловік, разом із представниками спецпідрозділів ми «оберігали» наших колег від усякого роду спокус, які могли б привести до криміналу…

Можливо, хронічне розбазарювання державних коштів за ці довгі 25 років і привело до того, що чорнобильці залишаються без ліків, без можливості оздоровитись, без обіцяних квартир, візків для пересування, автомобілів тощо.

Є безліч таких «чорнобильців», які в генеральські біноклі не бачили символ чорнобильської трагедії — трубу ЧАЕС із готелей м. Іванково, з барж Страхолісся, обладнаних під житло (Зелений Мис). Є такі, які застовбичили собі місце у книзі «Вінничани в Чорнобилі» під патронатом тодішнього мера В. Ваховського і голови видавничої ради В. Проценка. Адже не секрет, що багато перерахованих у книзі населених пунктів були за межами чорнобильського сліду…

Нині ініціюють видання ще однієї книги про участь жінок Вінниччини в ліквідації аварії на ЧАЕС. Я хотів би помилитися… хто буде ініціатор цього видання… А жінки заслужили цієї доброї, але об’єктивної пам’яті. Серед наших медичних бригад їх було більше половини, і більшість їх заслужила державного фінансування такого видання і, якщо хочете, запізнілого морального заохочення, нагород. Адже ж є таке державне видання «Заслужені жінки України».

Нерідко «липові чорнобильці», незважаючи на ретельні перевірки з боку держави щодо їх причетності до чорнобильських подій, «зробили» собі «справні папери», отримали квартири, поміняли автомобілі, безкоштовно лікуються, оздоровлюються. Статистичні дані по країні свідчать про те, що в державі постраждалих унаслідок аварії померло понад 50 тисяч. І я думаю, що тут, без сумніву, пішли на той світ ті, які були на першій лінії оборони, а не шахраї.

Медики Вінницького обласного диспансеру радіаційного захисту населення відмічають, що після аварії виявлено збільшення випадків захворювання на рак щитоподібної залози, удвічі збільшилася частота раку молочної залози серед жінок-ліквідаторів, з прикрістю констатують зростання захворюваності на хвороби крові і кровотворних органів, у тому числі і злоякісного характеру.

Чорнобильцям зараз передбачено десятки різних соціальних виплат, але левову частку їх вони не отримують. Перш за все це виділення мізерних коштів на придбання ліків. Із великого переліку, затвердженого МОЗ України, виведені ліки ефективні, а значить, дорогі, які не доступні для пенсіонерів-чорнобильців.

На сьогодні вкрай недостатньо виділяється путівок на санаторно-курортне лікування, оздоровлення людей, які постраждали внаслідок аварії. Я вже не торкаюся питання про виділення житла або автомобілів.

Це замкнуте коло, адже, з одного боку, владні документи гарантують опіку тих, які врятували державу від ядерної катастрофи, а з іншого — держава відмовляється від фінансування чорнобильських програм. Тут влада пальцем показує на медиків, а медики, зі страхом прогнівити, з острахом показують пальцем на владу. Спілкуючись із побратимами, я на свій подив з’ясував, що є такі ліквідатори, у яких нема проблем з путівками на оздоровлення, з оплатою на ліки в аптеках, за лікування взагалі, і, звичайно, не зі своєї кишені.

Я розумію, що через 25 років після аварії сформувалася, можливо, така управлінська структура, що визначає фінансування, контролює його на свій лад, створює схеми вимивання грошей із загальних чорнобильських проектів усіх масштабів, включаючи і міжнародні.

Я вкотре подумав, як небезпечно хворіти, коли медицина поділена на «рівні надання медичної допомоги», на «рівні фінансування», на різні статті пенсійного забезпечення чорнобильців.

Згадав слова Антуана де Сент-Екзюпері, Т.Г. Шевченка і нашого міністра І. Ємеця, які я цитував у своїх попередніх статтях «Від Гіппократа до СФУЛТУ», «Проблеми медичної деонтології».

У свій час я пройшов ініційоване мною адекватне лікування в денному стаціонарі. Борони Боже, мова йде про одинокий випадок, який мав місце безпосередньо зі мною. Але лікарі не повинні допускати помилок і в організації, плануванні і безпосередньо при лікуванні хворих, особливо ті, які вважають себе організаторами охорони здоров’я.

Я даю високу професійну оцінку лікарям, зав. відділенням, які виросли і професійно ростуть далі, не забуваючи про деонтологію, гуманність і, врешті, колегіальність.

За ці 25 років після аварії, особливо після «поглиблення» нашої незалежності, змінився погляд здалеку і зблизька на філософію нашого життя. Фраза «я начальник — ти дурак» стала відкрито озвучуватися і без підтекстів.

Перехід на так названі ринкові умови господарювання змінив менталітет «еліти» різних рівнів і в різних галузях, у тому числі й у медицині.

Головні лікарі миттєво, так би мовити, приватизували установи, де вони головують не юридично, звичайно. Кадри і кадрова політика — це різні речі. Кадрова політика у державі формувалась на основі підбору й підготовки медкадрів і їх розстановки.

Ми за короткий час розгубили це надбання, що призвело до утворення так званої нової містечкової «еліти». Залежно від апломбу посадової особи можуть створюватись умови зі звільнення «незручних» кадрів, кадрів старшого покоління, у тому числі і своїх вчителів, адже немає контролюючих органів, а профсоюз, який зжив себе, як «школа комунізму», став підручним, кишеньковим. Більше того, психологія посадової особи, на жаль, «діє» на підлеглих.

Складається враження, що з людини, якій підписали заяву на звільнення, зняли одежу і показали її наготу, не сказавши «дякую», не вручивши хоча би традиційну грамоту, квіти і… навіть про людське око.

Я чорнобилець. У цей єдиний день року, 26 квітня, я зобов’язаний бути разом з усіма побратимами на покладанні квітів біля чорнобильської символіки, на громадському зібранні згідно з оргзаходами. Але по-іншому думає посадова особа. Вона не розуміє, що не можна підмінювати своїми підручними чорнобильця, якщо він ще ходить, адже він знає, про що кожен учасник тих днів думає і відчуває серцем у ці хвилини.

Я наведу ще один приклад поведінки чорнобильських управлінців, їх ставлення до «лиц, пострадавших вследствие аварии на ЧАЭС». Він мав місце зі мною. Я проходив стаціонарне лікування в одному з лікувальних закладів м. Вінниці і хотів безпосередньо потрапити на прийом до начальника обласного управління соціального захисту населення п. Генералова Олександра Івановича. Я до нього не потрапив. Більше того, він навіть не взяв мої документи, не ознайомився з ними. А мені необхідно було вирішити звичайні чорнобильські проблеми, у тому числі й оздоровлення. Адже такими пільгами я не користувався 8–9 років… Сприйнявши образу чиновника, який і не вибачився, а я людина пам’ятлива, наступної днини я знову прийшов до нього зі своїми документами, які він вимушений був прийняти…

Але своєї думки про нього я не змінив.

Ці три випадки зі свого життя у пост­чорнобильський період, а їх було безліч, я навів тому, що переконаний, що і ви, шановні бойові товариші, теж зустрілись у своєму житті з бюрократичним чиновничим свавіллям, де панує неприкрита зневага до людей, які щось зробили для держави в час жорстких випробувань.

Я повністю солідарний із демонстрантами, з яких ще 25 років тому кожен мав найкоротшу 12-хвилинну робочу вахту прохідника під реактором 4-го блоку, щоб відкачати мегарадіоактивну воду, а нині вони стоять на центральній площі м. Донецька.

Я повністю солідарний з пожежниками Вінницької, Київської, Черкаської областей, які загасили полум’я реактора, а нині відстоюють свої права на отримання пільг на Печерських пагорбах біля Кабміну України і Адміністрації Президента.

Не може бути понад 200 тисяч нерозглянутих судових справ, які принижують гордість патріотів, мужніх людей!

Не може бути такого, щоб держава заборгувала чорнобильцям 45 млн гривень!

Мені соромно за тих людей, які незаслужено отримують за пільгами квартири, автомобілі, нагороди, які знали про чорнобильську катастрофу лише з газет та телеекранів, але встигли обійняти поважні посади, що є досить «вагомим» аргументом під час розподілення державних нагород.

Забуває влада своїх синів і дочок. Тому Чорнобиль — це і є печаль наша.

Залишається якась глуха образа на цю систему, якій «надоїдливі мухи» заважають спокійно жити.

Але «братья и сестры», яких колись Йосип Сталін закликав боронити країну в час великих випробувань, можуть сказати: «Моя хата с краю…»