Газета «Новости медицины и фармации» 8 (362) 2011

Ще приблизно століття тому засновник психоаналізу психіатр Зигмунд Фройд, який лікував хворих на неврози, помітив дивну особливість: пацієнти, які страждали від хвороб і зверталися до лікаря з надією на одужання, під час лікування чинили йому опір. Метод лікування, що застосовував Фройд, полягав у наступному: психоаналітик намагався допомогти пацієнту пригадати вже забуті травматичні епізоди його життя, витіснені у підсвідоме, тому що вони були для нього надто травматичними. На той час було відомо, що таке пригадування приводило до зникнення симптомів неврозу. Фройд зіткнувся з тим, що якась невідома сила нібито чинила опір при спробах хворого пригадати, перевести у свідомість пережиту психічну травму. Було абсолютно очевидно, що саме ця сила й підтримувала хворобливий стан людини.

Парадоксом виглядало те, що хворий, з одного боку, платив гроші й витрачав багато часу на довготривалі відвідування лікаря протягом багатьох місяців, а то й років, прагнучи одужати, а з іншого боку, він увесь час чинив опір лікарю, так що складалося враження, нібито він не хоче одужувати, намагається зберегти своє захворювання як щось дуже цінне. Стало зрозуміло, що в деяких випадках хвороба дає людині певну вигоду. З. Фройд відокремив вигоду первинну від вторинної.

Розглянемо первинну вигоду. В чому вона полягає?

Інколи в житті людини може виникнути така ситуація, що стає для неї надто складною — в особистості не вистачає сил, можливостей, ресурсів, щоб її подолати, знайти з неї вихід. І тоді хвороба стає сховищем, в яке можна втекти. Але від чого? Перш за все від внутрішнього конфлікту, але також і від необхідності приймати рішення, брати на себе відповідальність, щось змінювати в житті, у власній особистості; від надмірних навантажень, складних стосунків — варіантів безліч, і в кожному конкретному випадку, коли має місце первинна вигода, потрібно розбиратися, від чого саме особистість намагається втекти у хворобу, заховатися за симптомами, інколи дуже тяжкими.

Наведемо приклад надто складної життєвої ситуації, що людиною сприймається як безвихідна, а також того, як саме психіка призводить до виникнення хвороби.

Пацієнтка М., 27 років, має середню освіту (закінчила ПТУ за спеціальністю «повар-кондитер»), працює касиром у супермаркеті. Проживає у маленькому ра­йонному містечку. Звернулася до психотерапевта з приводу панічного розладу.

М. із сім’ї, де 4 дітей. Перший раз вий­шла заміж у 17 років і народила дівчинку. Сімейне життя не склалося, тому у 21 рік розлучилася з чоловіком. При розлученні він, роблячи акцент на тому, що у М. немає свого власного житла, через суд залишив дочку у себе.

З часом М. повторно вийшла заміж і народила хлопчика. На момент звернення до лікаря йому виповнилося 2 роки 7 місяців, і хвора збиралася вийти на роботу з декретної відпустки. М. живе в атмосфері жорстокого сімейного насилля. Нинішній чоловік хворої постійно чинить над нею психологічне, фізичне й сексуальне насильство. Ще більшою мірою він знущається із своєї бабусі, якій 82 роки, роблячи це в присутності жінки й дитини («бий чужих, щоб свої боялися»). Він гвалтує стару жінку, погрожує вбивством. Багаторазово піднімав руку на М. Постійно її принижує, погрожує вбивством, якщо вона хоча б якусь дрібницю зробить не так, як він хоче. Патологічно ревнивий — проявляє вербальну й фізичну агресію через найменші дрібниці. Наприклад, зчинив скандал після того, як М. «надто довго» (5 хвилин) розмовляла зі старим чоловіком, у якого купувала овочі на базарі: «Якщо я дізнаюся, що ти з ким-небудь була, я тебе розрубаю на куски й розкидаю їх по хаті». Примушує М. до протиприродних способів сексуального контакту. Щодня зловживає алкоголем, а 2–3 рази на місяць бувають кількаденні запої. Коли знаходиться в нетверезому стані — особливо агресивний. М. живе в постійному страху й очікуванні гвалтування.

Чоловік ніде не працює вже два роки, і вони утрьох (він, вона й дитина) живуть на грошову допомогу, яку виплачують на дитину, так що М. не має достатньо коштів, щоб її нормально годувати й купувати собі ліки. Спроби чоловіка почати працювати щоразу закінчувалися тим, що його звільняли через зловживання спиртними напоями під час роботи. Чоловік забороняє М. зустрічатися з її дочкою (вона живе з батьком у сусідньому селі); дозволяє лише після того, як жінка довго принижується перед ним.

Одного разу М. спробувала його покинути й пішла жити з сином до своєї матері. Чоловік прийшов туди й поводився настільки агресивно, що мати не змогла захистити свою дочку, оскільки розуміла, що він здатен навіть на те, щоб вбити або покалічити М. Вона була змушена повернутися жити до нього, а він, відчувши свою силу, свою владу над нею, став поводитися ще більш жорстоко. З того часу жінка боїться навіть думати про те, щоб розірвати шлюб: «Якщо від нього піти, то треба кудись поїхати, так щоб він ніколи у житті не міг мене знайти. Але ж тоді, по-перше, син ніколи більше не побачить свого батька, по-друге, я не зможу бачити свою дочку, й по-третє, я не впевнена, що зможу сама прогодувати нас удвох — у мене немає ніякої підтримки, немає житла, дитина маленька й досить часто хворіє, та й моє здоров’я також не найкраще».

М. розуміє, що їй потрібно змінити ситуацію, що вона повинна діяти, адже не тільки вона сама, але й її дитина живе в умовах страху і скоріше за все буде повторювати поведінку батька, коли виросте. Всі родичі й подруги підштовхують М. до того, щоб вона зробила крок у невідоме і поїхала, втекла від чоловіка, але жінка не має достатньо ресурсів, щоб зважитися на таке.

У цьому прикладі ми можемо бачити об’єктивно складну ситуацію. З неї, дійсно, важко знайти вихід. Та крім зовнішніх обставин нас цікавить внутрішній світ пацієнтки. З одного боку, М. прагне і повинна піти від чоловіка, щоб зберегти не тільки фізичне та психічне здоров’я своє й своєї дитини, але, можливо, й життя — і вона це добре розуміє. З іншого боку, вона не може цього зробити, не може зважитися на такий крок із досить поважних причин, які її стримують. Цей внутрішньоособистісний конфлікт між «хочу» й «можу» породжує дуже сильне внутрішнє напруження. Як від нього звільнитися, якщо не можеш ні піти від чоловіка, ні зоставатися з ним? І тут на допомогу приходить захворювання, яке стає для жінки виправданням, вагомим аргументом: «Якби хоч я сама була здорова, я б пішла від нього». Тепер є дуже серйозна причина, що виправдовує її бездіяльність, перешкоджає тому, щоб узяти відповідальність за майбутнє на себе, розірвати коло насильства й піти в невідоме, яке лякає ще сильніше, ніж знущання в сім’ї, у крайньому разі, ці умови добре знайомі, вже стали досить звичними, відомими: М. знає, як поводитися, щоб чоловік менше знущався: треба нескінченно принижуватися, тоді він дещо заспокоюється. Якщо ж забрати сина і втекти, то потрібно всю відповідальність за подальше життя взяти на себе, а це для неї досить складно.

Розглянемо ще один приклад. Він не є на перший погляд настільки яскравим. Об’єктивно ситуація не така вже й складна, абсолютно не жахлива. Але ми хочемо проілюструвати, що мають значення не тільки і навіть не стільки зовнішні обставини життя людини, скільки те, що відбувається в її внутрішньому, психологічному просторі.

Молодому амбіційному піаністу Ф., який прагне всесвітньої слави, не вистачає таланту й уміння наполегливо працювати. Він починає відчувати, що його мрії про славу й очікування батьків і педагогів навряд чи можуть здійснитися. Для Ф. це є болючим ударом по самолюбству. Як бути? Що робити? І тут з’являється захворювання — гострий бронхіт. Це не симуляція — це справжня хвороба. У таких випадках вона може бути якою завгодно: гострим респіраторним захворювання, мігренню, вегетосудинною дистонією, виразковою хворобою чи травмою пальця…

Безумовно, у даному випадку механізмом виникнення психосоматичної патології може бути соматизація тривоги. Але можливий інший варіант: хвороба може стати просто добрим виходом із ситуації, адже вона виправдовує всі невдачі. Бронхіт, що виник безпосередньо перед конкурсом, просто «звалив з ніг» талановитого виконавця й не дав можливості отримати найвищі нагороди на конкурсі. А якщо він ще й викличе ускладнення  (наприклад, перейде у бронхіальну астму), то тут узагалі проблему вирішено раз і назавжди: «Я б досяг таких висот! Але ж хвороба…»

У випадку з Ф. також має місце внутрішній психологічний конфлікт між бажанням всесвітнього успіху, слави й відсутністю можливості отримати жадане. Цей приклад показує, що для того, щоб з’явилася вигода від захворювання, людина не обов’язково повинна знаходитися в жахливій зовнішній ситуації — душевні страждання не меншої сили може викликати внутрішньоособистісний конфлікт навіть тоді, коли людина знаходиться у гарних, сприятливих умовах.

На цьому прикладі ми можемо спостерігати вже не тільки первинну вигоду, котра стала психологічною причиною захворювання, але й вторинну вигоду, яка буде його підтримувати.

Відомо, що коли людина починає хворіти, вона не тільки «вирішує» внутрішній психологічний конфлікт, полегшує напруження — у неї з’являються права, яких не було раніше. Прикладом може бути можливість не ходити на роботу або заняття, не виконувати якісь домашні обов’язки. До хворої людини ставляться менш вимогливо і з більшою поблажливістю. У цей час про неї починають піклуватися інші; нерідко вона, лише захворівши, може бути оточена увагою, турботою, викликати співчуття; у неї з’являється можливість відпочити, їй надають соціальні пільги чи фінансову підтримку.

Розглянемо приклад.

До психотерапевта звернувся батько 11-річної дівчинки Ю. Він розповів, що дочку останні півроку турбують порушення сну й часті сильні головні болі, через які дитина змушена пропускати уроки в школі. Після обстеження, що призначив дитячий невролог, було встановлено діагноз: вегетосудинна дистонія. Повторні курси лікування не дали задовільного результату. Батько попросив направити дитину на консультацію до психотерапевта. Він, будучи уважним до дитини, помітив, що головний біль має певну регулярність і циклічність протягом тижня — з’являється здебільшого по понеділках і четвергах. Розмова з дівчинкою допомогла розібратися в ситуації. З початку нового навчального року в її класі почала викладати англійську мову нова вчителька, яка була надто вимоглива, несправедлива та деспотична. Вона могла дозволити собі принижувати дітей і наодинці, і в присутності інших, неадекватно оцінювала їх знання, викликала страх і небажання йти на урок.

Які можуть бути почуття в дітей у таких ситуаціях? Тривога, страх, приниженість, злість, пригніченість, безсилля щось змінити… Зрозуміло, що вони не хочуть іти на такий урок, але ж вони мусять! Що робити?

Різні діти поведуться по-різному: хтось може собі дозволити прогуляти урок, хтось буде демонструвати протестні реакції, огризатися на вчителеві слова, розмальовувати парти; дехто зовні буде виглядати чемним, але намалює вчительку в непристойному вигляді й познущається над малюнком, щоб насолодитися помстою. Таким чином школярі прагнуть запобігти негативним емоціям або позбавитися їх. Але для Ю. були неприйнятні жодні з цих реакцій: вона була добре вихованою дівчинкою. А куди ж тоді подіти важкі почуття? Одним із механізмів їх переробки є соматизація — зменшення психічного напруження за рахунок появи соматичних порушень. Через головний біль дівчинку відправили зі школи додому, це допомогло їй уникнути приниження й страху. Це був прийнятний вихід зі складної ситуації. Але ж через декілька днів знову потрібно йти на урок англійської мови, правда, тепер підсвідомо Ю. вже добре відомо, як можна вирішити проблему так, щоб не викликати незадоволення батьків, вчителів і в той же час запобігти приниженню. Тепер головний біль з’являється регулярно по понеділках і четвергах.

Таким чином, хворіти іноді вигідно. Хто не знає таких ситуацій, коли у шкільні роки напередодні вирішальної контрольної піднімалася температура або починалося гостре порушення роботи шлунково-кишкового тракту?

На основі цих прикладів може скластися враження, що кожна хвороба є способом уникнути тієї чи іншої складної ситуації. Але так стверджувати не можна, хоча первинна й вторинна вигоди від захворювання можуть бути виявлені у хворих набагато частіше, ніж прийнято думати. До того ж може скластися враження, що у скрутних життєвих обставинах людина симулює захворювання, лише прикидається хворою, та це насправді не так. Первинна й вторинна вигоди, що первісно були виявлені З. Фройдом при лікування хворих на неврози, мають місце й при найрізноманітніших психосоматичних захворюваннях, які в клінічній практиці сприймаються лікарями як суто соматичні. І якщо при неврозах, які не мають будь-якої органічної патології і є лише психічними розладами, можна було б припустити звичайну симуляцію, то при соматичних захворюваннях доказ їх істинності — дані об’єктивних і лабораторних методів дослідження.

Як приклад розглянемо випадок нібито класичного соматичного захворювання — гострого бронхіту, що набув затяжного характеру.

У терапевтичний стаціонар запросили на консультацію психотерапевта до хворої К., 34 років. Діагноз: затяжний гострий бронхіт. К. знаходилася на лікуванні близько 1,5 місяця без задовільного результату. Всебічне обстеження не виявило причин того, чому хвора не одужувала. Зміна найновіших і найпотужніших антибіотиків, корекція стану імунної системи й інші заходи не дали позитивного результату. При цьому лікар помітив, що зміна тактики лікування щоразу спочатку покращувала стан хворої, але він різко погіршувався перед тим, як її збиралися виписувати: знову підвищувалася температура, підсилювався кашель, збільшувалася кількість мокротиння. Так повторювалося декілька разів, тому хвору направили на консультацію до психотерапевта.

Під час діагностичної бесіди й збирання анамнезу з’ясувалося, що К. працювала бібліотекарем в університетській бібліотеці, де робота була надзвичайно напруженою через постійний потік студентів; до того ж за 8 годин роботи їй доводилося переносити кілька сотень кілограмів книжок, тобто жінка на роботі дуже втомлювалася. При цьому вона мала двох дітей віком 9 і 5 років, які потребували від неї багато уваги й часу. Чоловік напружено працював і приходив додому дуже пізно, і вже не міг їй допомогти у домашніх справах. Півтора року тому в матері К. стався інсульт, вона потребувала допомоги дочки, при цьому слід ураховувати, що мати жила в іншому кінці великого міста, і на дорогу до неї К. витрачала більше години. В іншому — протилежному — кінці міста жила свекруха, також стара й хвора жінка. К. щодня після роботи їздила одного дня до матері, другого дня — до свекрухи. При цьому вона готувала їм їжу, прибирала, ходила до магазину, аптеки й виконувала безліч інших справ, а потім приїжджала додому і займалася дітьми та домашніми справами. З її слів, вона почувалася як муха в окропі — і хотіла б зупинитися, та не могла.

Тривалий час жінка була перевтомлена, й не виключено, що її імунна система була не в кращому стані. Саме цим можна було б пояснити те, що її захворювання набуло затяжного характеру. Але імунограми були без будь-яких серйозних порушень, до того ж важливим був той момент, що ефект лікування погіршувався саме перед випискою.

У даному випадку хвороба допомогла вирішити внутрішньоособистісний конфлікт між «хочу» й «можу», і в цьому полягає її вигода: з одного боку, К. потребувала відпочинку, з іншого боку, вона не могла його собі дозволити, оскільки повинна була, окрім роботи, ще піклуватися про чоловіка, дітей і двох старих людей, не маючи ніякої підтримки.

Чи хотіла вона одужати? Зрозуміло, що хотіла — тому й звернулася до лікаря. Але одужання означало б повернення до стилю життя «мухи в окропі», що виснажувало й не давало навіть найменшого часу на задоволення власних потреб: відпочити, хоч колись подивитися телевізор чи зустрітися з подругою. Тому К. у той же час «не хотіла» одужувати.

Одним із підтверджень того, що хвороба набула затяжного перебігу внаслідок вигоди, був такий момент. Запідозривши, що саме цей механізм підтримує захворювання, психотерапевт провів бесіду, у якій допоміг К. зрозуміти, що «відпочити» можна й іншим способом: було розглянуто, яку частину домашньої роботи можуть взяти на себе діти, у чому може хоч трішки допомогти чоловік, були знайдені брати й сестри, які могли взяти на себе частину турбот про старих жінок; лікар поговорив з чоловіком і пояснив, що його дружина потребує допомоги і час від часу хоч якогось відпочинку. Ці заходи допомогли хворій одужати.

Розглядаючи первинну й вторинну вигоди захворювання, слід чітко визначити, чим вони відрізняються від симуляції й агравації. Вигода захворювання не усвідомлюється хворою людиною і виникає не навмисно. Вона є результатом впливу психіки на процеси, що відбуваються в організмі. Її неможливо викликати вольовим зусиллям, як неможливо таким же чином і позбавитися її.

Симуляція ж, навпаки, — це свідома поведінка, спрямована на імітацію захворювання чи окремих його симптомів з метою завести в оману.

Розглянемо декілька прикладів.

У дитинстві дехто із школярів, коли хотів прогуляти заняття «на законних підставах», натирав перцем під пахвою, зображував хворий вираз обличчя, йшов до медсестри, скаржився на те чи інше. Показання термометра сягали від 37,2 до 40 градусів залежно від ретельності й давності натирання. «Хворого» відправляли додому з рекомендацією викликати лікаря або навіть швидку допомогу.

Іншим прикладом є абсолютно свідомі, навмисні дії призовника і його батьків, спрямовані на пошуки «захворювання», яке б допомогло юнаку уникнути служби в армії. Всім відомо, що заради цього можуть підроблятися медичні документи, встановлюватися неіснуючі діагнози тощо.

Симуляція може бути використана заради звільнення «через хворобу» з лав армії чи інших силових структур. Колишній військовослужбовець отримує при цьому певні пільги на все подальше життя.

Агравація — це також свідома дія, але при агравації на відміну від симуляції дійсно має місце реальне захворювання, та хворий навмисно, заради якоїсь вигоди, перебільшує тяжкість симптомів, частоту їх виникнення, тривалість існування чи будь-які інші показники.

Розглянемо приклад.

Жінка, яка спровокувала свого чоловіка на фізичну агресію, подала на нього заяву в міліцію з приводу побоїв (легкий струс мозку й декілька синців), свідомо перебільшує скарги: головний біль після травми у неї, зрозуміло, не сильний, а просто нестерпний, запаморочення повторюються настільки часто, що вона відчуває себе абсолютним інвалідом; хиткість при ходьбі виражена настільки, що вона не може пересуватися навіть по квартирі, тремтіння в тілі таке, що її просто колотить, вегетативні кризи повторюються так часто й так тяжко, що вона неодмінно потребує постійної присутності іншої людини, яка буде за нею доглядати «на всяк випадок». Свідомою метою жінки є намір відправити свого чоловіка до в’язниці на якомога довший термін і отримати від нього якомога більшу фінансову компенсацію «за лікування», і перебільшення наслідків травми допоможе їй у цьому.

Нерідко агравують хворі, які намагаються отримати або зберегти на якомога довший термін групу інвалідності. Іноді агравують діти, щоб відчути увагу батьків або отримати дозвіл не йти до школи. Нерідко перебільшують свою безпорадність, навпаки, батьки, особливо у похилому віці, щоб відчувати хоч якусь увагу дітей. Зловживати захворюванням можуть співробітники, коли їм треба позбутися необхідності виконувати якусь роботу або отримати дозвіл раніше піти додому — ситуацій, де можна помітити агравацію, існує безліч.

Ми розглянули поняття й явища первинної й вторинної вигід захворювання, відокремили їх від понять симуляції й агравації. Чому ми так детально зупиняємося на цих питаннях? По-перше, тому що у випадках, коли мають місце вказані явища, хворого неможливо або майже неможливо вилікувати, найкращі спроби його медичного відновлення не будуть мати очікуваних результатів.

Розглянемо декілька прикладів.

Ще в 1972 році Brown і Rawlinson встановили, що навіть після операцій на серці вихід з «ролі хворого» залежить не від складності оперативного втручання і не від тяжкості стану: має значення лише схильність до прийняття ролі хворого. Особи, які не схильні до такої ролі, не мають до неї мотивації, легше й швидше повертаються до звичайного життя.

Підтверджує неможливість відновлення інвалідів, які мають вторинну вигоду від захворювання, така ситуація, описана В.М. Лейбіним.

Одного разу група російських лікарів була вражена тим, що товариство сліпих відхилило їх благодійну пропозицію зробити безкоштовні операції його членам, щоб повернути зір. Операція практично не мала ніякого ризику для життя й здоров’я, її методика мала міжнародне визнання, але майже всі члени товариства відмовилися від неї. Причиною було те, що люди звикли бути сліпими, пристосувалися до своєї недуги й мали вторинну вигоду від захворювання у вигляді певних психологічних, соціальних і фінансових пільг. Жити по-іншому вони вже не вміли, не могли. Якби зір повернувся, вони повин­ні були б багато що змінити у своєму житті: повною мірою самостійно забезпечувати себе фінансово, позбутися пільг, знайти роботу, зуміти змінити стиль життя й навчитися по-іншому зав’язувати стосунки з людьми…

Другою причиною нашої пильної уваги до питань, що розглядаються, є те, що вигода від захворювання зустрічається досить часто не тільки при граничній психічній патології, але й при психосоматичних захворюваннях і навіть у відновному періоді після травм.

Досвідчені лікарі досить добре можуть встановити симуляцію й агравацію, але небагато лікарів хоча б узагалі знають про первинну й вторинну вигоди від хвороби (які мають характер неусвідомлюваних хворим психічних процесів), і лише частина з них пам’ятає про роль психіки у виникненні й підтримці існування захворювань й проявляє пильність у цьому питанні. Це підтверджується тим, що нерідкими є випадки, коли хворі лікуються місяцями й роками, консультуються у найкращих спеціалістів, але не отримують задовільних результатів, і їм навіть у таких ситуаціях не рекомендують звертатися до психотерапевта чи медичного психолога. Та навіть коли лікар враховує роль психіки у виникненні й підтримці захворювання, постає інше питання: як виявити вигоду від захворювання? На жаль, не існує будь-яких стандартизованих, визнаних методик психологічного тестування, що допомогли б встановити цей механізм етіології й патогенезу.

Щоб запідозрити вигоду від захворювання, потрібно ретельно збирати анамнез хвороби й сімейний анамнез пацієнта, розпитувати його не тільки про захворювання, але й про те, в яких умовах він живе, який має психологічний клімат на роботі і вдома, які серйозні стреси, проблеми виникали у нього незадовго до початку захворювання (від кількох днів до останніх двох-трьох років), чи пов’язані у часі загострення, рецидиви хвороби зі складними подіями у житті та інше.

Про ймовірність вигоди від захворювання свідчать:

1. Випадки, коли діагноз доводиться «натягувати», тому що захворювання значно відрізняється від так званого класичного, «студентського», і виникають хоч якісь сумніви у правильності діагнозу.

2. Мала ефективність лікування, особливо коли повторна зміна тактики терапії не дає задовільних результатів.

3. Перехід гострих захворювань у хронічні, часто рецидивуючі, особливо у випадках, коли для цього, здавалося б, немає вагомих підстав, таких як, наприклад, шкідливі умови праці, тяжкі супутні захворювання, залежність від алкоголю, наркотиків чи речовин, прирівняних до них, несприятлива спадковість тощо.

Тактика лікаря

Першим кроком, після того як лікар запідозрив вигоду від захворювання, повинна бути його спроба звернути увагу хворого на зв’язок між захворюванням і тими чи іншими психологічними (або соціально-психологічними) проблемами. Оскільки лікар здебільшого має авторитет у хворого, останній скоріше за все прислухається до його порад. Цілком можливо, що така розмова підштовхне хворого до того, щоб почати щось змінювати у своєму житті. Але часто в лікаря не вистачає часу й спеціальних знань із психології й психотерапії і він не може допомогти пацієнту. В такому разі його слід орієнтувати на те, щоб він звернувся по професійну допомогу до психолога чи психотерапевта. Найсприятливішою є ситуація, коли в лікарні, поліклініці чи санаторії є такий спеціаліст, але так буває не завжди, особливо в маленьких містах і селах. Та людина сьогодні у переважній більшості випадків може знайти якусь іншу можливість, щоб потрапити до потрібного спеціаліста.

Це інколи потребує від неї певних зусиль, та вона зважиться на це, якщо буде добре розуміти, навіщо їй їх докладати. І в більшості випадків саме лікуючий лікар може переконати хворого звернутися по психологічну чи психотерапевтичну допомогу.

Перешкодою може стати ще достатньо поширене й сьогодні уявлення деяких людей, що до психолога звертаються тільки слабкі, що всі проблеми потрібно вирішувати самотужки, що до психотерапевтів ідуть лише психічно хворі люди… Та якщо лікуючий лікар правильно пояснить, навіщо хворому психотерапевт, розвіє його сумніви й страхи, то скоріше за все пацієнт все-таки зважиться звернутися до спеціаліста.

Розглянуті явища вигоди від захворювання, симуляції й агравації зустрічаються достатньо часто в медичній практиці лікаря. Вони є однією з причин низьких показників ефективності лікування й реабілітації. Первинна вигода є одним із прихованих джерел захворювання, а вторинна сприяє хронізації патологічного процесу і навіть інвалідизації хворих. Це свідчить про вагому роль психіки у виникненні й перебігу захворювань і необхідність доповнення соматичного лікування психотерапією чи наданням психологічної допомоги заради вирішення складних життєвих ситуацій і внутрішньоособистісних конфліктів, що призвели до хвороби й підтримують її.