Газета «Новости медицины и фармации» 13-14 (376-377) 2011
Вернуться к номеру
Місце викладача в практичній медицині
Авторы: М. Гончар, д.м.н., професор Івано-Франківський національний медичний університет
Версия для печати
Хірургія — перша і краща зі всіх медичних наук, дорогоцінне дарування неба і вічне джерело слави.
Сушрута
В Україні медичних вузів мабуть більше, ніж наукових закладів інших спеціальностей. Є науково-дослідні, профільні (невідкладної допомоги, трансплантології, серцево-судинної, легеневої патології, онкологічні та ін.) і кадрові вузи. Першим набагато простіше: вони мають хворих, сучасну апаратуру, про яку може мріяти кадровий вуз, і займаються виключно лікуванням хворих, розробляють нові діагностичні, терапевтичні та оперативні методи оздоровлення населення. Основна робота науково-дослідного вузу це розробка сучасних методів діагностики і лікування пацієнтів. Паралельно у цих вузах готують не тільки висококваліфікованих лікарів, але й наукові кадри, виконуються дисертаційні роботи. Можливо, це дещо перебільшений обсяг роботи, але саме він лежить в основі науково-дослідного вузу. Ці установи підпорядковані одному міністерству — Міністерству охорони здоров’я.
Інша справа — кадровий вуз. Це багатоплановий інститут. Якщо на нього глянути очима анатома, то медичний вуз нагадує рахітичну постать. Голова, голова велика, — це науковий відділ, який відповідає за підготовку магістрантів, бакалаврів, дисертантів. Щомісяця проводяться наукові комісії щодо затвердження дисертаційних тем, декілька разів на місяць — наукові комісії з попереднього захисту дисертаційних робіт, декілька разів на рік проректор з наукової роботи звітується на засіданні вченої ради вузу. Підсумовуються результати роботи за квартал, півріччя, рік. Називаються прізвища потенціальних дисертантів і заслуховуються причини невиконання планів щодо підготовки наукових кадрів. Цей розділ роботи перебуває під жорстким контролем адміністрації вузу. Найменший відступ від плану зразу ж корегується.
Наступна частина тіла — тулуб. Це найбільший і головний розділ роботи кадрового інституту — студенти. Сюди входять проректор з навчальної роботи і деканати. Останні нагадують мурашник, в якому кипить робота. Вона така багатогранна, що в неї страшно заглядати: розклади практичних занять, лекцій, успішність, пропуски, відсталі студенти… усього не перерахувати.
Нарешті ми підійшли до третьої частини вузівського організму — це криві, тонкі рахітичні ноги. Мова йде про лікувальну роботу. Чому так принизливо я про неї відгукуюсь? Давайте разом відповімо на це запитання. По-перше, проректор з лікувальної роботи в деяких вузах цю посаду обіймає на суспільних засадах. Лікувальна робота на вчених радах вузів у плановому порядку заслуховується 1–2 рази на рік. Доповідь має суто формальний характер: стільки проконсультовано хворих, стільки прооперовано, проліковано. При цьому кількість консультацій часто має астрономічний характер — щоб оглянути таке число хворих, необхідно консультувати цілодобово. По-друге, місце викладача у відділенні клініки. Завідувач кафедри вважається директором клініки, але він генерал без армії. Працівники відділення і викладачі, які ведуть палати з хворими, підпорядковуються завідуючому відділом. Він робить їм критичні зауваження щодо ведення хворих, а завідуючий кафедрою — тільки раз на тиждень під час обходу. Згідно з положенням про клінічну лікарню, місце професора або завідуючого кафедрою не вказується. У кращому випадку він має ті ж права, що і завідуючий відділенням, і підкоряється наказам заступника головного лікаря. Але які ж права на рівні відділення у професора? Він же не приймає на роботу і не звільняє лікарів, він робить тільки зауваження, які лікарі можуть виконувати, а можуть ігнорувати.
У свій час, коли я влаштовувався на роботу, головний лікар направив мене до завідуючого кафедрою — чи не заперечує останній проти моєї кандидатури. І то було правильне рішення з двох причин: по-перше, кожен практичний лікар під час за- очного циклу інтернатури стає вчителем, наставником. А по-друге, кожен молодий лікар — це потенційний виконавець наукової роботи, дисертант. Тепер же тебе ставлять лише перед фактом, прийом на роботу став прерогативою тільки головного лікаря.
Згідно з положенням про лікарню, відповідальним за здоров’я хворого є лікуючий лікар. Не професор, який консультує хворого, не хірург, який прооперував цього пацієнта, а лікуючий лікар, стаж роботи якого може не перевищувати 3–5 років. Саме він може вирішувати питання, що з рекомендацій професора, доцента можна застосувати, а що ні, коли витягати дренажі, коли почати годувати пацієнта і коли піднімати його з ліжка. Не хірург вищої кваліфікаційної категорії, який забрав шлунок (провів гастроектомію), зробив резекцію печінки або іншу складну за обсягом операцію, а саме лікуючий лікар. А чому не оперуючий хірург, який оперував хворого, спостерігав за його обстеженням, встановив діагноз, визначив і виконав певне оперативне втручання і слідкує за хворим до виписки зі стаціонару і дає рекомендації щодо подальшої поведінки пацієнта для покращення якості життя? Згідно з вимогами начальника управління охорони здоров’я області, саме завідувач відділу відповідає за лікувальну роботу, а не професор. Останнє слово в тактиці лікування залишається за завідуючим відділенням, а не завідувачем кафедри.
Завідуючий кафедрою разом із завідуючим відділенням, а не одноосібно, може визначати операторів і послідовність оперативних втручань, враховуючи досвідченість окремих хірургів. Мало того, всі хворі, які надходять до стаціонару, йдуть через завідуючого відділенням, і той, природно, відбирає і розподіляє операції на стадії надходження, а під час п’ятихвилинок при доповіді про стан хворих це має лише формальний характер. А тепер здогадайтеся, хто при цьому страждає? Працівники відділення чи кафедри?
Я, через свою наївність, під терміном «консиліум» розумів спільний огляд провідних професорів і доцентів з участю представників адміністрації: завідуючого відділенням, заступника головного лікаря з лікувальної роботи. Згідно з положенням щодо клінічної лікарні, це не так: головна постать — заступник головного лікаря, а професори можуть бути присутні, а можуть і не бути. Відповідно до угоди про співпрацю між клінічною лікарнею і університетом, що існує з 2008 року, викладачі мають право не керувати, а брати участь у проведенні науково-практичних, клінічних, патоанатомічних конференцій, консиліумів.
Згідно з положенням, у ставку працівника вузу входить і лікувальна робота. Вона складається з консультативної роботи, ведення хворих, оперативних втручань. Професор, доцент, проконсультувавши хворого в іншому відділенні або в іншій лікарні, не мають права перевести пацієнта в стаціонар без погодження цього питання з завідуючим відділенням. Мало того, якщо викладач (доцент, асистент) веде палату, то при виписці курированого пацієнта він не має права виписати лікарняний лист — тільки працівник відділу. Такий дискримінаційний стан пов’язаний з неузгодженням на вищих поверхах влади. Ще один нюанс: усі викладачі атестовані і мають категорії, але останні оплачують лікарям, а викладачам тільки констатують їх наявність. Чому?
Я нічого не маю проти завідуючих відділеннями. У більшості це досвідчені лікарі з чималим стажем роботи, які володіють навичками використання сучасних методів діагностики і виконують складні оперативні втручання. Є серед професорів і категорія спеціалістів, які виконують за рік 8–10 оперативних втручань. Мова не про це. Мова про місце викладача в лікарні. Чому держава, називаючи лікарню клінічною, не знайшла відповідного місця для викладача, який виконав 2 дисертаційні роботи, обробив багато спеціальної літератури, щодня освіжає свої знання на практичних заняттях і лекціях, щороку публікує як мінімум 2 наукові роботи в журналах і збірниках, має декілька винаходів, рацпропозицій, підготував плеяду дисертантів, створив свою школу і знаходиться на вістрі науки.
Підготовка викладача коштує державі значно дорожче, ніж лікаря, значить, він має зайняти більш превілейоване становище і вимагати до себе більше уваги. Мабуть, однією з причин такого становища є те, що кадровий вуз підпорядковується двом міністерствам — Міністерству освіти і Міністерству охорони здоров’я. Як кажуть, у семи няньок дитина без ока. Певно, це розхоже прислів’я стосується і кадрових медичних закладів.
Не може таке становище бути постійним. Треба ж зрештою навести порядок у клінічних лікарнях і все розставити по полицях. Звичайно, ідеальний вихід з цього становища — вузівські лікарні. Але це мрія, яка невідомо коли здійсниться, а працювати потрібно зараз.
Матеріал, викладений у цій статті, дещо узагальнений. По-перше, терапевтичні кафедри напевне не стикаються з такими ситуаціями, як розподіл операцій, хоча деякі нюанси у веденні терапевтичних хворих є. По-друге, ця стаття не «сльози», а заклик до дискусії, щоб розробити оптимальний варіант стосунків між відділом і навчальним медичним закладом. Я переконаний, що тільки синхронна співпраця лікарів і викладачів буде сприяти кращому медичному обслуговуванню населення нашої країни.
P.S. Зараз з’явився проект закону України про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я, але і в ньому нічого не сказано про роль, місце і статус викладача медичного вузу.
Лікарська таємниця
Олена Бабич, керуючий партнер юридичної компанії «Бабич і партнери», м. Київ
Порядок використання відомостей, що становлять лікарську таємницю — інформацію про пацієнта, визначено статтею 286 Цивільного кодексу України, частиною третьою статті 46 Закону України «Про інформацію» та спеціальною нормою: статтею 40 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я».
Обов’язком персоналу медично-профілактичних закладів є зберігання та нерозголошення відомостей щодо факту звернення пацієнта по медичну допомогу, медичного обстеження, огляду та його результатів, стану здоров’я пацієнта, діагнозу, відомостей, одержаних під час медичного обстеження, інтимної та сімейної сторони життя громадянина, — уся ця інформація становить лікарську таємницю. Про гарантію збереження цих відомостей згадується ще у клятві Гіппократа.
Виходячи із практики, впевнено можна сказати, що одним із факторів ризику розголошення лікарської таємниці є відповіді на запити, що надходять на адресу медичного закладу з вимогою надання інформації про пацієнта.
На адресу медичних закладів надходять різноманітні запити, у т.ч. адвокатські запити, запити органів або осіб, які згідно з чинним законодавством України не завжди мають права на отримання інформації про самого пацієнта, факт його звернення по медичну допомогу та його лікування. У свою чергу, медичні працівники, не маючи достатніх правових знань, не завжди можуть правильно зорієнтуватись, на які запити потрібно надавати певні відомості, а де саме слід обмежити надання інформації, що становить лікарську таємницю. У результаті цього медичні заклади відповідають на запити з наданням повної інформації про пацієнта, в більшості випадків не усвідомлюючи, що в порушення вимог закону розголошують відомості, які становлять лікарську таємницю.
Зокрема це стосується адвокатських запитів, адже відповідно до Закону України «Про адвокатуру» адвокати мають право на отримання інформації від підприємств, установ, організацій на свої запити, але право адвоката на отримання відомостей, що становлять лікарську таємницю, у законодавстві відсутнє.
Чинним законодавством України передбачені випадки, коли медичні заклади повинні надати відомості, що становлять лікарську таємницю, а саме: лікарська таємниця не зберігається при запитах судово-слідчих органів та, у деяких випадках, при запитах медичних закладів.
У свою чергу, надання відомостей, що становлять лікарську таємницю, на запити правоохоронних органів має свої особливості. Наприклад, надання інформації про пацієнта на запит органів внутрішніх справ можливе виключно в разі знаходження у їх провадженні справи про злочин у межах досудового слідства, у яких запитується відповідна інформація. Посилання на кримінальну справу є обов’язковим у запиті, це й буде підставою для лікувального закладу надати інформацію, що вимагається.
Перед тим як відповідати на будь-які запити, доцільно отримати фахову консультацію юриста, щоб переконатися в правомірності своїх дій, адже розголошення відомостей, що становлять лікарську таємницю, тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законодавством України.
За умови правильного реагування на такі запити, з точки зору законодавства, ризик розголошення лікарської таємниці, як правило, зводиться до мінімуму.
Нормативні акти:
1. Цивільний кодекс України вiд 16.01.2003 № 435–IV.
2. Закон України «Про інформацію» вiд 02.10.1992 № 2657–XII.
3. Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» вiд 19.11.1992 № 2801–XII.