Газета «Новости медицины и фармации» 16 (379) 2011

Відкриття Імператорського університету Св. Володимира в Києві у 1834 році було зумовлене настійною практичною необхідністю. На початку ХІХ сторіччя Російська імперія стояла перед гострою проблемою недостатньої кількості навчальних закладів. Різноманітні школи, колегіуми, академії, що відкривались і закривались здебільшого виходячи в кращому випадку із ситуаційних, політично детермінованих, потреб імперії, а зазвичай забаганок можновладців, не мали традицій і, відповідно, не могли дати належного рівня освіти своїм вихованцям. Відкриття ж у 1841 році медичного факультету при Імператорському університеті св. Володимира поклало початок становленню київської школи терапевтів. І вже наприкінці ХІХ — початку ХХ сторіччя на зірковому небосхилі київської терапевтичної школи яскраво засяяли здобутки із фундаментальним світовим значенням — методична глибока ковзна пальпація органів черевної порожнини, вперше прижиттєво діагностований тромбоз вінцевих судин і детально описана його клінічна картина, класифікація хронічної серцевої недостатності. Серед різних причин менш відомими загальному загалу є інші вагомі здобутки київської школи терапевтів того часу: вперше прижиттєво описаний інфаркт легені, встановлені механізми утворення бронхіальних зліпків у пацієнтів із захворюваннями серця, закладені основи деонтології і мистецтва спілкування з пацієнтом та геронтології як науки тощо. Така плідна діяльність і висока результативність за такий короткий в історичному вимірі проміжок часу є унікальними. Нагадаємо, що на момент відкриття медичного факультету у Київському університеті період діяльності медичних факультетів в університетах Європи вимірювався вже сторіччями, а в Росії, у Московському університеті, такий функціонував із 1764 року. Внесок першого професора-терапевта медичного факультету Імператорського університету Cв. Володимира Федора Степановича Цицуріна у становлення київської школи терапевтів є дуже значним. Він був засновником першої кафедри терапії і заклав традиції її викладання на медичному факультеті, а відповідно, і наріжний камінь у фундамент київської школи терапевтів. І в подальшому, як свідчать дані його біографії, перебуваючи на вершині управлінського олімпу системи охорони здоров’я Російської імперії, він не просто цікавився київськими справами, але до кінця своїх днів усіляко сприяв становленню київської школи терапевтів. У Путівнику основних рукописних фондів Інституту рукопису НАН України [1, с. 568-570] знаходимо такі скупі біографічні дані про нього:

«Цицурін Федір Степанович (1814–1895) — лікар.

Народився в м. Бірюч Воронезької губернії; навчався в Харківській гімназії. Закінчив медичний факультет Харківського університету (1835); працював лікарем у Харківській губернії (1835–1839). Навчався в Дерптському університеті, де отримав диплом доктора (1841). Ординарний професор Університету св. Володимира (1844–1857). Президент Варшавської медико-хірургічної академії (1857–1861); директор Медичного департаменту Військового міністерства (1862–1867); почесний лейб-медик Імператорського двору (1865); управляючий придворною медичною частиною (1867–1882)» [Ф. 198, 68 од. зб. (1835–1888); ф. III, № 1240–1243, 5437–5438, 6150–6151].

Біографічні матеріали

Диплом лікаря І класу Харківського університету (1835); диплом доктора медицини Дерптського університету (1841); почесні дипломи та дипломи: Київського медичного товариства (1844), Краківського наукового товариства (1858), Фармацевтичного товариства в Петербурзі (1862), Німецької академії любителів природи (1863), Фізико-медичного товариства при Московському університеті (1863), Товариства російських фармацевтів (1865), Віленського медичного товариства (1866), Кавказького медичного товариства (1866), Оренбурзького фізико-медичного товариства (1867), Товариства російських лікарів у Санкт-Петербурзі (1868), Київського філантропічного фармакопійного товариства (1880).

Матеріали службової і громадської діяльності

Відомість про прибуток та зменшення хворих по Придворному відомству (1874; 1876); виписка зі зводу військових постанов про Медичний департамент (б.д.); звіт з управління придворною медичною частиною з 1855 по 1880 р. (б.д.); календар поїздки до Німеччини (б.д.); матеріали Товариства піклування про поранених та хворих воїнів (список членів; основні положення для складання статуту; проект програми майбутньої діяльності; відомість про прибуток та витрати сум за 1874 р.; записка про діяльність Товариства) (1871–1875); справа про матеріальну допомогу студентам, які бажають відвідувати лекції та ін. (1858–1861).

Листування

Адресати: Галаган Г.П. (4; 1853; б.д.); Максимович М.О. (4; 1845–1848).

Кореспонденти: Горецький (1859), Трап Ю. (4; 1863), Фішер Ф. (1864), Шварц, генерал-ад’ютант (1866).

«Вестник благотворительности», журнал (1869), Військове міністерство, Медичний департамент (1861), Військово-медичний науковий комітет (1872), Головний військово-шпитальний комітет (1888), Ліцей князя Безбородька (1861), Петербурзький 1-й військовий шпиталь (1865), С.-Петербурзький військовий округ (1870), Товариство піклування про поранених та хворих воїнів (3; 1872), Фармакопійний комітет (1864).

В «Биографическом словаре профессоров и преподавателей Императорского университета Св. Владимира (1834–1884)» професора В.С. Иконникова [2, с. 728-732] знаходимо більш детальні дані, власне про ранній та київський період діяльності Федора Степановича. Тільки наведений там перелік друкованих робіт молодого вченого викликає повагу і свідчить про широту його наукових інтересів, здатність до глибокої аналітики та системного узагальнення. На підтвердження цитуємо с. 732 цього поважного видання «Сочинения Ф.С. Цыцурина»: 1) Nonnulla de typho abdominali (fievre typhoide Gallorum), praecipue quod attinet ad causam proximam et diversam adhibendae curationis rationem. Dissert, inaug. pathologigo-therapeut. etc., Dorpati Livonorum, 1841, in-8; 2) Донесение министру народного просвещения: из Берлина (Журн. Мин. нар. просв. 1842, ч. XXXV, с. 1-12), из Вены (ibid. 1843, ч. XXXVII, с. 75-98); 3) Отчет о путешествии его: с 15 августа 1842 по 15 февраля 1843 г., по Южной Германии, Швейцарии и Франции (ibid. 1844, ч. ХLII, с. 1-82), с 15 марта по 15 авг. 1843 г., по Франции (ibid. 1844, ч. ХLIII, с. 31-52, Russland’s Medic. Zeitung); 4) Вступление в курс частной терапии, семиотики и клиники внутренних болезней (ibid. 1845, ч. ХLV, с. 130-168); 5) Отчет о путешествии с ученой целью (ibid. 1857, ч. ХСV и ХCVІ, три статьи, с. 1-26 и 1-78), с подробными cведениями о клиниках, госпиталях, больницах, минеральных водах, существующих направлениях в медицине и т.п., в Германии, Франции и Австрии (Вена, Краков и Прага), составленный во время заграничного путешествия в 1856 г.; 6) совместно с проф. Козловым и Вальтером составил монографию о холере, изданную в Киеве в 1848 г.; 7) кроме того помещал в медицинских журналах небольшие статьи)». У розшифровці відмітки зазначається, що ці статті стосувалися життя університету, організації педагогічного процесу та викладання терапії.

Вже ці короткі біографічні дані життєвого шляху Ф.С. Цицуріна свідчать, що то була непересічна, цілеспрямована, здібна та неймовірно працездатна особистість лицарського духу. Щедро обдарований видатними організаторськими здібностями, він мав вроджений дипломатичний хист. Очевидно, витоки таких шляхетних рис Федора Степановича потрібно шукати в його родоводі. І хоча в світовій історії призвіще Цицурін є відомим із сивої давнини (воєнний трибун із консульською владою Римської імперії Гай Ветурій Красс Цицурін, 370-ті роки до н.е., та консул Тіт Ветурій Гемін Цицурін, 460-ті роки до н.е.), на жаль, родовід Федора Степановича є невідомим. На нашу думку, найбільш імовірною є така версія його родоводу та походження прізвища.

Згідно з усіма наявними біографічними даними, Ф.С. Цицурін народився 12 червня 1814 року в містечку Бірюч (сучасна назва Богучари) Воронезької губернії. Історія цього містечка є унікальною і сягає скіфських часів [3]. Назва містечка походить від назви ріки Богучар, на берегах якої воно розташоване. За однією з версій, така назва походить від тюркського «баучар», що перекладається як «велика ріка, яка складається з двох приток». Цікаво, що в «Биографическом словаре профессоров и преподавателей Императорского университета Св. Владимира (1834–1884)» вказується, що він є спадкоємним дворянином і батько його був поміщиком. Проте в «Общем Гербовнике дворянских родов Всероссийской империи» [4] нам не вдалося виявити призвіща Цицуріних, хоча в списках дворян Київщини ХІХ сторіччя [5, с. 293] Федір Степанович разом із сином Володимиром є. Щодо статусу поміщика, то на Богучарщині можна було вважати когось таким хіба що за способом ведення господарства. Справа в тому, що територіально козацьке містечко Богучари знаходиться на території, що відома під історичною назвою Дике поле. Таку назву в народі отримали після розгрому Золотої Орди (1480) спустошені татарами степи між Доном і лівобічними затоками Дніпра та Десни. Протягом ХVI cторіччя безлюдні простори степу заселяються відчайдухами з незламною волею до свободи. За часів Великої Руїни (кінець XVII сторіччя) переселення з України в Дике поле набуває масового характеру. Козаки, відмовляючись від закріпачення, змушені були залишати батьківську землю і переселятися в степи Дикого поля: «Їхали сім’ями, «куренями», проїжджаючи за добу 30–50 верст по бездоріжжю, через ліси і ріки, будуючи мости, які охоронялись спереду і ззаду козацьким військом… Везли з собою і віру християнську, бережно повантаживши на вози церковні дзвони, укутавши і заховавши домашні ікони…» [6]. Свої поселення вони з любов’ю називали «слободками», а свій життєвий устрій організовують керуючись звичаєвим козацьким правом. Поступово Дике поле стає Слобожанщиною. Царська адміністрація змушена була зважати на цю реальну силу, що захищала кордони імперії від татарських набігів і визнавала їх автономію. Проте протягом усього ХVIII сторіччя в усій Російській імперії планомірно знищується козацька автономія. Постійні спроби царської адміністрації обмежити козацьку автономію викликають збройний супротив. Козаки з Богучар у 1704 році беруть активну участь у повстанні під проводом Кіндрата Булавіна та Микити Голого. Петро I у 1704 році наказує щодо богучарців губернатору графу Ф.М. Апраксіну таке: «О Богучаре при возврате своем из Азова учини так, взяв солдат, пошли, и, перехватив, пересажай на каторги (читай галери)» [3, с. 45]. У 1705 році Богучари взагалі були стерті з лиця землі царським військом. Але вже в лютому 1716 року Воронезькій губернській канцелярії губернатором графом Ф.М. Апраксіним було наказано знову «…на речках Толучеевой и Богучар поселить две сотни Черкасс…» [7]. «Черкассы» — родини волелюбних українських козаків, що за часів Великої Руїни переселилися в степи Дикого поля. А в березні 1717 року «велено… Острогожского полку казаков, которые живут в Киевской губернии, и именно: с. Ливен, Старого Осколу, а Корочи… перевести и поселить в новоприписанные слободы на Тулучеев, Богучар, Айдар и другие» [8]. Зі стабілізацією становища на південних кордонах імперії царська адміністрація практично одночасно з ліквідацією гетьманської автономії в Україні остаточно позбавляє козацької автономії Слобожанщину (друга половина ХVIII cторіччя). Із козаків формуються гусарські та драгунські полки і ставка робиться на дворян [9]. Козацькій старшині надається статус дворян. Територіально козацьке містечко Богучари в 1802 році разом із повітом остаточно передається зі Слободсько-Української губернії до Воронезької [3, с. 61]. Проте краєзнавці, які пишуть вже про сьогодення свого рідного краю, відмічають: «Як би те не було, але на Богучарській землі і донині живуть першопоселенці із прізвищами Булавін, Голий, Количев, Щербак та інші» [3, с. 52-53]. До них можна зарахувати і прізвище Федора Степановича. І в рубриці «Вони народились на Слобожанщині» «Газеты Новопсковщины» від 22 серпня 2010 р. знаходимо замітку про Ф.С. Цицуріна [10]. Звичайно, за умов формування гусарських та драгунських полків козацькі прізвища, м’яко кажучи, безпощадно трансформуються. Так, на Київщині в ті часи було досить поширене прізвище Цицура (Цюцюра). Зокрема, відомою є історична постать переяславського полковника Тимоша Цицури (перша документальна згадка про нього належить до 1658 року) [11]. Цей козацький полковник був прибічником гетьмана Івана Виговського, за що був зісланий царем у Томськ. У подальшому в електронному ресурсі про військовослужбовців «Томские служилые люди в 1707 году» [12] знаходимо інформацію про його синів із такою русифікацією їх прізвища: «Конных и пеших казаков голова Сава — Тимофеев сын Цыцурин, Василий — Тимофеев сын Цыцурин…». На підтвердження власне такої версії родоводу Федора Степановича наведемо свідоцтво № 983 від 24 листопада 1839 року, видане Харківською медичною управою: «Дано сие вольнопрактикующему лекарю 1-го отделения Федору Степановичу сыну Цыцурину в том, что он занимался три с половиной года в здешней губернии производством врачебной практики и приобрел себе в то время, как весьма опытный и рациональный медик, почтение и доверие как всякого сословия жителей, между которыми он жил, так ровно и медицинского начальства» [13, с. 15-16].

Коротко охарактеризуємо докиївський період життя Федора Степановича. Початкову освіту Федір Степанович отримав у повітовому училищі в Богучарах. За успішне навчання в Харківській гімназії був нагороджений срібною медаллю. Медичний факультет Харківського університету він закінчив з відзнакою та званням лікаря першого класу в 1835 році. Три з половиною роки вів лікарську практику в Харківській губернії. З 1839 року продовжує подальшу освіту в Дерптському університеті та в 1841 році отримує ступінь доктора медицини за успішно виконану роботу за спеціальністю терапевтичної патології Nonnulla de typho abdominali (fievre typhoide Gallorum), praecipue quod attinet ad causam proximam et diversam adhibendae curationis rationem. На початку 1841 року йому запропоновано викладацьку роботу на запланованому до відкриття медичному факультеті Київського університету Св. Володимира. Зважаючи, що викладання терапії починалося на старших курсах, у тому ж 1841 році за програмою підготовки університетських викладачів Федір Степанович направляється за державний кошт у відрядження для стажування в кращих терапевтичних клініках Німеччини, Франції та Англії. Метою його відрядження за кордон було вдосконалення в терапії, патологічній анатомії та семіотиці. Молодий доктор наук Ф.С. Цицурін поставився до цього стажування дуже відповідально. Він зумів навіть крім запланованих країн пройти стажування ще й у Швейцарії. Досвід свого стажування він належним чином описує у звітах. Про рівень цих звітів, важливість та інформативність поданих у них даних свідчить факт їх опублікування у відкритому друці в журналі Міністерства народної освіти та «Російській медичній газеті». На молодого доктора наук звертають увагу в управлінському апараті Міністерства народної освіти. На звітній лекції Ф.С. Цицуріна в Петербурзі (квітень 1844 року), що відбувалася «въ присутствіи особаго для того назначеннаго комитета, многихъ извѢстныхъ врачей столицы», був присутній і сам міністр народної освіти граф С.С. Уваров. Про рівень лектора та виголошеної ним лекції свідчить те, що міністр народної освіти, «принимая въ уваженіе засвидѢтельствованіе вышеозначеннаго комитета объ обнаруженныхъ Цыцури­нымъ на лекцияхъ обширныхъ познаніяхъ и самостоятельномъ взглядѢ на излага­емые имъ предметы, опредѢлилъ его въ университетъ св. Владиміра прямо ординарнымъ профессоромъ по каɸедрѢ терапевтической клиники съ семіотикой и поручилъ ему временное преподаваніе частной терапіи въ полномъ объемѢ впредь до назначенія особаго на эту каɸедру профессора (предлож. Мин. народ. просв., отъ 3 апреля 1844 г.)». Це було визнання. Тепер Федору Степановичу належало на новоствореному медичному факультеті Київського університету Св. Володимира налагодити весь процес викладання терапії як такої практично з нульового циклу. І з цим надзавданням він із честю справився.

Пригадаємо, що 4 грудня 1840 року, незважаючи на те, що Рада Університету своїм рішенням від 21 червня 1840 року вважала за можливе відкрити медичний факультет тільки з 1842–1843 академічного року (після зведення власного приміщення), остаточно прийнято рішення про його відкриття в 1841–1842 навчальному році. На його відкриття в Києві за тих умов уже покладались особливі надії. У докладі міністра освіти графа С.С. Уварова імператору від 27 квітня 1840 року відмічено: «…для приведения в совершенное устройство преподавания врачебных наук можно бы сосредоточить его в двух главных местах, именно в Москве — для северной части империи и в Киеве — для южной части; в этом порядке университетские медицинские факультеты в Дерпте, Казани и Харькове будут некоторым образом служить вспомогательными учебными заведениями и войдут в один круг с двумя главными». Підбором викладацьких кадрів для медичних факультетів тоді займався тимчасовий медичний комітет Міністерства освіти. Член тимчасового медичного комітету професор М.І. Пирогов із самих витоків створення нового медичного факультету, бажаючи, щоб він став взірцем для інших університетів імперії, бере активну участь у вирішенні його кадрових та організаційних питань. Зважаючи на авторитет Миколи Івановича, більшість у подальшому призначених керівників новостворених кафедр були або його учнями, або вихованцями чи докторантами Дерптського університету того періоду, коли він там працював. Першим професором медичного факультету 7 грудня 1840 року був призначений випускник Казанського університету, учень М.І. Пирогова Володимир Панасович Караваєв. На початку 1841 року були призначені два професори медичного факультету: анатом М.І. Козлов та терапевт Ф.С. Цицурін. На їхні плечі лягли основні організаційні турботи щодо відкриття медичного факультету. В.П. Караваєв та Ф.С. Цицурін були першими деканами медичного факультету, а М.І. Козлов здебільшого займався організацією кафедр. Проте, згідно з діючим тоді університетським статутом від 1835 року, серед затверджених 10 кафедр медичного факультету окремої кафедри терапії не було. Цікаво, що в записці Ради Університету святого Володимира, складеної ще в серпні 1840 року, відмічалась необхідність створення окремої кафедри терапії. І вже через рік після відкриття медичного факультету (з 15 липня 1842 року) вводиться новий статут та штати Університету Святого Володимира. Далеко не всі пропозиції Ради Університету в них були реалізовані, але в цілому це були прогресивні нововведення. Щодо викладання терапії важливим є те, що згідно з новим статутом окремо виділялася кафедра загальної терапії з курсом лікарського красномовства, а кафедра семіотики об’єднувалась із терапевтичною клінікою. Правда, спочатку (у 1842 році) за дорученням Ради Університету професор М.І. Козлов, будучи заві­дуючим кафедрою фізіологічної анатомії з мікрографією, організовує об’єднану кафедру загальної терапії та лікарського красномовства з курсами токсикології, мінеральних вод і рецептури, на яку в 1843 році було призначено екстраординарним професором фармаколога Василя Васильовича Беккера (випускник Дерптського університету). Тому, виконуючи поставлене перед ним завдання, Ф.С. Цицурін у 1844 році засновує першу кафедру терапії та відкриває у новій будівлі Головного (Червоного) корпусу університету терапевтичну клініку на 16 ліжок. Використовуючи власний і набутий у Європі досвід готує навчальні плани і лекції з курсу загальної терапії, семіотики, приватної терапії та критичних оглядів повчальних клінічних випадків. При підготовці навчальних планів та лекцій із загальної терапії та семіотики він використовує перш за все власний клінічний досвід і базується на працях європейських клініцистів Андраля, Мозера та Зіберта, а приватної терапії — Андраля та Баумгертнера [2, с. 731]. Його лекції користувалися великою популярністю в студентів та лікарів, а «Вступ у курс приватної терапії, семіотики та клініки внутрішніх хвороб» [Журнал Міністерства народної освіти, 1845, ч. ХLV, с. 130-168] є фундаментальним і абсолютно актуальним на сьогодні. У своїх лекціях Ф.С. Цицурін постійно підкреслює, що отримана за ретельного збору клініко-анамнестичних даних та фізикального обстеження пацієнта інформація є єдиною визначальною базою успішного здійснення діагностичного пошуку і визначення тактики лікувального процесу. Цікаво, що за широкої популярності лектора він наполегливо відстоював доцільність надання матеріальної допомоги студентам, які відвідують лекції та успішно навчаються. Ним запропонована струнка система викладання терапії, у якій систематичне навчання біля ліжка хворого було обов’язковим, а клінічній спостережливості надавалося виняткове значення. Вже на вступній лекції він наголошував: «Ніде так швидко не проявляється талант лікаря і ступінь освіченості, як у способі обстеження хворого». Запорукою продуктивного клінічного мислення він вважав суворе дотримання правила: «Кожна теорія, коли вона правдива, мусить перебувати у постійному взаємозв’язку з фактами, кожен факт мусить знаходити своє пояснення в теорії». Так, визначальне значення ретельного збору клініко-анамнестичних даних та фізикального обстеження пацієнта було закладено в традицію київської школи терапевтів. Як керівник університетської терапевтичної клініки, він запроваджує за правило розтин померлих хворих із обов’язковим аналізом патологоанатомічних даних. Навколо професора Ф.С. Цицуріна гуртуються учні. Серед його найбільш знаних учнів доктори медичних наук, відомі у вітчизняній медицині вчені Л.К. Горецький та Л.А. Маровський.

У Києві професору Ф.С. Цицуріну доводиться особливо багато займатись організаційною роботою. Він заснував кафедру терапії і незмінно завідував нею з 1844 по 1857 рік. Він був одним із фундаторів університетської медичної бібліотеки. 1847 року в період епідемії холери у Києві завідував тимчасовою спеціалізованою лікарнею (за що був нагороджений орденом св. Анни 2-го ст.), а досвід узагальнив у колективній монографії (у співавт. із професорами М.І. Козловим та О.П. Вальтером). У 1847–1850 роках на виборній основі обійняв посаду декана медичного факультету (до введення нових правил про порядок призначення деканів в університетах, згідно з Найвищ. указом, даним Прав. Сенату від 11 жовтня 1849 р.). У 1849 році професор Ф.С. Цицурін був відряджений генерал-губернатором «въ нѢкоторыя мѢстности юго-западнаго края для изслѢдованія повальной болѢзни — скорбута». 1852 року йому було доручено (разом із професором В.В. Беккером та аптекарем Сегетом) з’ясувати особливості шкідливого впливу на здоров’я робітників природних умов схилів Дніпра біля Ланцюгового мосту.

Незважаючи на велике завантаження організаційною та педагогічною роботою, професор Ф.С. Цицурін був надзвичайно популярним лікарем. Він лікар-консультант студентської лікарні, інституту благородних дівиць, училища Левашевої та 1-ї Київської гімназії. Успішно лікував професора В.П. Караваєва і особисто в 1857 році наполягав на обов’язковому продовженні його лікування на курорті в Німеччині. Правильно проведене комплексне лікування відновило сили пацієнта, і, повернувшись улітку 1859 року в Київ, професор В.П. Караваєв не тільки приступив до викладацької роботи, але й почав знову оперувати. Федір Степанович був особисто знайомий із своїм геніальним земляком М.В. Гоголем і лікував його. Довгий час дбайливо зберігав подарований автором екземпляр «Мертвых душ» із дарчим написом.

За плідну творчу працю в київський період професор Ф.С. Цицурін був нагороджений трьома орденами (двома св. Анни 2-го ст. та Св. Володимира, медаллю, знаком Червоного Хреста, грошовими винагородами). Проте напружена праця виснажує Федора Степановича і в квітні 1856 року він «командированъ былъ, на 5 мѢсяцевъ для излѢченія и съ ученою цѢлью, въ Италію, Германію и Францію». Проте і під час «излѢченія» Ф.С. Цицурін продовжує напружено працювати. Він бере участь у роботі 32-го конгресу «германскихъ естествоиспытателей и врачей, собравшемся въ ВѢнѢ». Сам факт обрання президентом медичної секції цього престижного форуму свідчить про його авторитет серед європейських учених. Окрилений новими ідеями, невгамовний Федір Степанович повертається до Києва. Вже з висоти власного досвіду організатора медичної освіти та університетської терапевтичної клініки, науковця і талановитого практикуючого лікаря Федір Степанович готує великий (більше ніж на 100 сторінок машинописного тексту) звіт, у якому детально характеризує нові напрямки в медицині Германії, Франції та Австрії і подає важливу інформацію про організацію роботи клінік, госпіталів та лікарень у Європі. Значне місце він відводить опису їх досвіду застосування в комплексному лікуванні внутрішньої патології мінеральних вод. Цього разу надрукований у журналі Міністерства народної освіти звіт уже був «въ отдѢльныхъ оттискахъ разосланъ, по распоряжеию министра нар. просв., во всѢ университеты, въ которыхъ были медицинскіе факультеты, для ознакомленія съ результатами означеннаго путешествія».

І тут, на висоті злету науково-педагогічної творчості, на життєвому шляху Федора Степановича відбувається різкий поворот — організаторський хист професора Ф.С. Цицуріна висуває його в ряд найвизначніших організаторів медицини Російської імперії. У сукупності взаємодія збігу обставин різного рівня та важливості саме таким чином вплинула на долю нашого геніального співвітчизника. Серед них визначальними перш за все були, звичайно, його особисті якості та стан медицини в Російській імперії. За обставин постійних спалахів епідемічних захворювань із частими поширеннями по всій імперії проблеми якості підготовки лікарів та належного укомплектування армії військовими лікарями були не просто актуальними, а набували загрозливого характеру. Так, скажімо, під час військових дій 1830–1831 року на теренах імперії бушувала епідемія холери. У Петербурзі щоденно помирало від неї до 500 осіб. Холера поширилася і серед військ, що діяли проти польських повстанців, і від неї загинули навіть російський головнокомандувач Дибич та цесаревич Костянтин Павлович. Державна машина імперії потребувала особистостей, здатних фахово керувати та здійснювати реформи. А на вершині управлінського олімпу системи охорони здоров’я Російської імперії тривала безглузда війна амбіцій так званої російської (П.О. Дубовицький, М.М. Зінін, Т.С. Іллінський, В.Л. Грубер, Д.К. Тарасов, С.Ф. Хотовицький та інші) та німецької партій (В.В. Пелікан, М.Ф. Здекауер, Ф.Я. Карель, Я.Я. Шмідт, К.І. Менде, Е.К. Брандт та інші). Потрібна була особистість, організаторські заходи якої не сприймалися б упереджено через приналежність до якогось із цих угруповань. Професор Ф.С. Цицурін із його високим авторитетом при цьому був, так би мовити, постаттю нейтральною. Окрім того, за умов конституційної монархії мав значення і його дворянський статус. І в 1857 році під час перебування в Києві імператор Олександр ІІ особисто призначає його президентом Варшавської медико-хірургічної академії. Так несподівано закінчується плідний київський період життя Федора Степановича Цицуріна. З 1861 року він неодмінний член Військово-медичного вченого комітету, в 1862–1867 рр. — директор Медичного департаменту Військового міністерства і, нарешті, управляючий Придворною медичною частиною (1867–1882). Ведучи велику організаторську роботу, Федір Степанович залишався популярним практикуючим лікарем, з 1865 року — почесний лейб-медик Імператорського двору. Професор Ф.С. Цицурін разом із лейб-медиками С.П. Боткіним та Є.І. Богдановським 1 березня 1881 року надавав невідкладну медичну допомогу смертельно пораненому імператору Олександру ІІ і поставив свій підпис під Протоколом посмертного розтину його тіла [14]. Власне записи Ф.С. Цицуріна про останні хвилини життя імператора разом із «посмертною скринькою» Олександра ІІ, фрагментами його мундира та карети, висадженої терористами-народовольцями, були представлені 28 жовтня 2005 року в Воєнно-історичному музеї артилерії, інженерних військ та зв’язку (найстаріший військовий музей Росії) на виставці «Спецназ против террора».

Дипломатичність, досвід клінічної практики, неймовірна працездатність, ретельність та визначний організаторський хист забезпечили успіх здійснюваних ним реорганізацій діяльності медичного департаменту Військового міністерства. На жаль, в умовах жорсткої конкуренції російської та німецької партій організаторські намагання Ф.С. Цицуріна не завжди адекватно сприймались. Найбільше заважав, як не дивно, напрочуд дружній опір настійній необхідності впровадження вже наявного за межами Російської імперії організаційного досвіду роботи медичних закладів цих двох ворогуючих груп. Наприклад, навіть прогресивний щодо нововведень С.П. Боткін виявляв нерозуміння важливості та визначального значення впровадження раціональних форм організації роботи в практику медичних закладів імперії. У листі до свого брата Сергій Петрович так описує свій конфлікт із Ф.С. Цицуріним під час інспекції останнім його лікарні. Він зазначає, що Федір Степанович, ознайомившись із роботою клініки, яку створив та очолював С.П. Боткін, із похвалою відгукнувся про роботу організованої там лабораторії і щиросердно побажав, щоб у подальшому лікарня «дошла до того совершенства, которое оно достигло при заграничных клиниках»… і почув від нього у відповідь, що в закордонних клініках таких лабораторій немає [15, 16].

Аналіз діяльності Федора Степановича в післякиївський період беззаперечно свідчить, що управлінський апарат Російської імперії у його особі отримав талановитого та ефективного організатора медичної служби. Вітчизняна ж медична наука втратила визначного вченого та педагога. Але зрештою доля Ф.С. Цицуріна є типовою долею синів бездержавних народів. Він усього-навсього повторив долю своїх великих співвітчизників-попередників Георгія Дрогобича (Юрія Котермака), Єпіфана Славинецького, Н.М. Амбодика-Максимовича, М.М. Тереховського, Д.С. Самойловича, О.М. Шумлянського та багатьох інших, які зробили вагомий внесок у становлення світової медицини, працюючи за межами України. Як організатора системи охорони здоров’я його доля є дуже схожою на долю ще одного видатного українця — академіка Івана Яковича Горбачевського [17].

Отже, перший київський професор-терапевт медичного факультету Київського університету Федір Степанович Цицурін був не лише засновником першої кафедри терапії, основоположником системи викладання терапії, але й заклав основи стрункої організації всієї медичної освіти, що базується на викладанні внутрішньої патології. Він заснував плідну традицію викладання внутрішньої медицини в Імператорському університеті Святого Володимира на підставі інтеграції здобутків медичної науки в Європі та кращих її надбань у Російській імперії. Власне, такий підхід і створив благодатний ґрунт для становлення київської школи терапевтів та фундамент для її розквіту наприкінці ХІХ — початку ХХ сторіччя.

Андраль (Andral) Габріель (1797–1876) — французький терапевт і патолог; спадкоємець Ф. Бруссе на кафедрі загальної патології та терапії Сорбонни (з 1839 р.), послідовник Р. Лаєннека, видатний представник клініко-анатомічного напрямку в європейській медицині. Його фундаментальні керівництва з патологічної анатомії (1829) і внутрішніх хвороб (1836–1837) були популярні в багатьох країнах, у т.ч. у Російській імперії. Відома «поза Андраля» — рання ознака плевриту: пацієнт лежить на здоровому боці.

Горецький Людвіг Казимирович — випускник медичного факультету Київського університету Св. Володимира 1848 року, докторську дисертацію захистив у 1855 році. Обіймав посади помічника директора та директора університетської клініки, секретаря медичного факультету. В 1864 році заснував одне з перших у Російській імперії відділення шкірних захворювань на базі Київського воєнного госпіталю і в цьому році вперше почав читати факультативний курс дерматовенерології.

Маровський Людвіг-Карл Адольфович — випускник медичного факультету Київського університету Св. Володимира 1855 року, докторську дисертацію захистив у 1858 році. Відомою є виголошена ним у 1864 році на Товаристві київських лікарів доповідь «Про важливість викладання гігієни в навчальних закладах». Л.А. Маровський завідував кафедрою факультетської терапевтичної клініки Харківського університету, працював інспектором лікарської управи у Пскові, Бесарабії та Одесі.

У березні 1917 року академік І.Я. Горбачевський направив у законодавчий орган Австро-Угорської імперії документ із переконливим обґрунтуванням необхідності створення міністерства охорони здоров’я. Після довгих і всебічних обговорень закон про установу нового міністерства був затверджений, а 30 червня 1917 року І.Я. Горбачевський став першим у світі міністром охорони здоров’я.