Международный неврологический журнал 7 (45) 2011

Ім’я професора Михайла Микитовича Лапінського (1862–1947), відомого фундаментальними роботами з експериментальної, клінічної неврології, фізіотерапії та гідротерапії, що заклали підвалини Київської неврологічної школи, медична громадськість нашої країни майже не знає, незважаючи на те, що за життя він набув широкого визнання не тільки в масштабах України та Російської імперії, у складі якої вона знаходилась, а й у багатьох країнах Європи. Його наукові праці публікувались у російських, німецьких, французьких виданнях. М.М. Лапінський — перший завідувач кафедри нервових хвороб медичного факультету Імператорського університету Святого Володимира в Києві, а в еміграції — організатор медичного факультету, клініки й кафедри нервових і душевних хвороб Загребського університету (Хорватія), безумовно, був знаковою постаттю, лідером вітчизняної неврології кінця ХІХ — першого 20-ліття ХХ сторіччя. Проте ім’я цього видатного вченого-невролога, педагога незаслужено забувалося. Ще й дотепер немає жодної оглядової та наукової публікації про його життя і наукову діяльність. Причиною цього були ліберально-демократичні погляди М.М. Лапінського, який не сприйняв вимоги революційної диктатури, тому був змушений у 1918 р. покинути улюблене місто й емігрувати до Відня, де він жив і працював до 1921 р., а потім поселився і працював у м. Загребі (Хорватія), Белграді (Югославія на ті часи).

За радянської влади замовчувалась наукова, лікарська і громадська діяльність професора М.М. Лапінського, нау- ковці навіть не могли робити посилання на його праці при аналізі тієї чи іншої конкретної наукової проблеми. Лише у наші дні в окремих публікаціях (Г.В. Архангельський, 1996; С.М. Віничук, 2005, 2008) уперше зроблена спроба висвітлення наукових здобутків М.М. Лапінського з неврології.

Ця стаття написана в контексті підготовки до святкування 170-річчя з дня заснування Національного медичного університету імені О.О. Богомольця (вересень 2011 р.), оскільки ми і наші спадкоємці, безперечно, відчуваємо свою причетність до нашої багатої спадщини, історії, що глибоким корінням пов’язана з минулим і так необхідна сьогодні молодому поколінню лікарів. Наш обов’язок — нагадувати їм про фундаторів кафедри неврології, відомих вчених, які збагатили вітчизняну медичну науку, були віддані своєму народу.

А починалося все так. 5 листопада 1862 року в шляхетній, заможній родині колезького асесора (лат. assessor — у стародавньому Римі посадова особа, наділена судовою владою, помічник претора, що здійснює вищу судову владу; колезький — громадянський чин) Микити Лапінського в селі Смолигівка Чернігівської губернії (тепер Ріпкинський район Чернігівської області) народився син, якого назвали Михайлом, — майбутній доктор медицини, професор Імператорського університету Святого Володимира, статський, а потім колезький радник.

Після успішного закінчення чоловічої гімназії в м. Чернігові М.М. Лапінський вибрав своєю професією медицину і з 1886 по 1891 р. навчався на медичному факультеті Імператорського університету Святого Володимира у м. Києві, який був вищим загальноосвітнім навчальним і культурним центром не лише в Україні, а й у всій Європі. Під час навчання в університеті він проявляє неабиякий інтерес до неврології. Тому після успішного закінчення медичного факультету (1891 р.) упродовж двох років був стипендіатом (клінічна ординатура) кафедри нервових хвороб і психіатрії, очолюваної відомим психіатром професором І.О. Сікорським.

Надалі (1894–1896 рр.) М.М. Лапінський удосконалював свої знання в клініках і лабораторіях за кордоном: у Парижі — у психіатричній лікарні Святої Анни, у психофізіологічному інституті Берійона, клініці нервових хвороб Раймона, у видатного французького невролога, анатома і клініциста Дежеріна; у Берліні — у відомого невролога Германа Оппенгейма, де він вивчав клінічну неврологію і патоморфологію нервової системи. Проходив також стажування в клініці Шаріте (Берлін) у відомого невролога і психіатра, доктора медицини Фрідріха Джоллі. Ця клініка була відкрита в 1710 р. для хворих під час епідемії бубонної чуми, пізніше вона стала лікарнею для бідних. У 1727 р. імператор Фрідріх Вільгельм І дав лікарні назву «Шаріте», що означає «милосердя». У різні роки у ній проходили стажування відомі лікарі та вчені: Т. Більрот, П. Еріх, Р. Кох, Г. Оппенгейм, Т. Шванн, Р. Вір­хов та інші. У наш час клініка розрахована на 3500 місць, де проходять навчання 7500 студентів, працює 14 400 співробітників.

Після повернення на батьківщину в 1897 р. М.М. Лапінський захищає дисертацію «О заболеваниях сосудов при страдании первичных нервных стволов или периферических нервов». Згодом він знову отримує тривале нау- кове відрядження за кордон. У 1897 р. проводить електрофізіологічні дослідження у відомого фізіолога професора Фрідріха Гольца (Страсбург). Експериментальні роботи цього вченого безпосередньо стосувалися клінічної неврології. Він вивчав неврологічні розлади після видалення окремих часток півкуль великого мозку, однієї півкулі — гемісферектомії в експерименті на собаках. Уперше в історії фізіології вчений видалив у собаки великі півкулі головного мозку, після чого проводив спостереження за твариною, яка жила протягом 18 міс. Висновки проведених Ф. Гольцем експериментальних досліджень не підтверджували існуючих тоді положень теорії Флуранса про еквіпотенціальність, рівнозначність різних ділянок кори і суперечили концепції вузької локалізації функцій у корі півкуль великого мозку Мунка і Гітцига. У лабораторії  Ф. Гольца М.М. Лапінський досконало оволодів методикою клінічного, морфологічного й експериментального дослідження нервової системи, ознайомився із сучасним станом фізіології та патофізіології нервової системи. Працюючи в лабораторії Ф. Гольца, М.М. Лапінський першим довів, що у жаб можна викликати епілептичні судоми, подразнюючи солями жовчних кислот кору півкуль головного мозку. Про ці дані згадує В.М. Бехтерєв у керівництві «Основы учения о функциях мозга».

Протягом 1899–1900 рр. М.М. Лапінський знову проходив стажування в Берліні. Спочатку у відомого німецького психіатра і патофізіолога, професора Берлінського університету Гуго Ліпмана, який займався вивченням порушень вищих мозкових функцій у клініці — досліджував так звану чисту сенсорну афазію; ним був описаний і виділений апраксичний симптомокомплекс. Корисним було стажування в досвідченого психіатра, педагога, професора університету у Мюнхені Еміля Крепеліна, який зробив значний внесок у вивчення раннього недоумства (dententia praecox) і маніакально-депресивного психозу. Клінічну неврологію Михайло Микитович вивчав також у відомого німецького невролога, професора медицини, директора кафедри неврології університету Гельдельберга Вільгельма Ерба, який вивчав методи електродіагностики, електротерапії, одним із перших описав міастенію гравіс.

Отже, становлення М.М. Лапінського як клініциста, невролога і вченого відбувалося під впливом провідних неврологів і психіатрів Німеччини і Франції. Цей період його науково-дослідницької діяльності характеризують як клініко-анатомічний. У наукових працях він прилучав Київську неврологічну школу до того напрямку в неврології, що був започаткований працями Шарко, Ерба, Джексона і розвинений Марі, Раймоном, Дежеріним, Кожевниковим, Бехтерєвим (Б.Н. Маньковский, 1947).

Подальша наукова діяльність М.М. Лапінського тісно пов’язана з його вчителем професором Іваном Олександровичем Сікорським. Блискучі здібності й працездатність М.М. Лапінського привертають увагу керівництва медичного факультету, і вже в 1901 р. йому було присвоєно вчене звання приват-доцента. У 1903 р., коли об’єднана кафедра нервових і душевних хвороб була розподілена на дві самостійні кафедри — нервових хвороб та психіатрії, його призначають завідувачем кафедри нервових хвороб і обирають ординарним професором, а в 1904 р. — екстраординарним професором університету тієї ж кафедри, яку він очолював до середини 1918 р. Професор М.М. Лапінський — кавалер орденів Святого Володимира 4-го ступеня, Святої Анни 2-го і 3-го ступенів, а також Святого Станіслава 2-го ступеня, нагороджений світло-бронзовою медаллю «В память 300-летия царствования Дома Романовых».

Клініка нервових хвороб медичного університету розміщувалась в Олександрівській лікарні, займала один цегляний і один дерев’яний бараки і була розрахована на 60 ліжок. Для лекцій і практичних занять зі студентами використовувався окремий дерев’яний барак, де розташовувались 2 лабораторії: патогістологічна і для дослідження спинномозкової рідини. Лекції для студентів М.М. Лапінський читав два рази на тиждень у VІІІ–ІХ семестрах: одна (двогодинна) присвячувалась викладанню курсу нервових хвороб, друга (одногодинна) лекція мала характер госпітальної з демонстрацією і розбором поліклінічних хворих. Лекції професора були зрозумілими і популярними серед студентів і лікарів міста. У цей період на медичному факультеті вчився і слухав лекції М.М. Лапінського студент Михайло Булгаков. Відомо, що саме професор М.М. Лапінський приймав іспит у студента-медика М.Булгакова і оцінив знання з неврології у майбутнього відомого письменника на «відмінно». М. Булгаков високо цінував професіоналізм і шляхетність М.М. Лапінського. Можна припустити, що основні риси героя роману «Майстер і Маргарита» лікаря Стравінського письменник запозичив у професора М.М. Лапінського (Ю.Г. Виленский, 1991).

Наукові інтереси професора М.М. Лапінського були різноманітні й стосувалися різних проблем експериментальної та клінічної неврології. Він описав роль порушень vasa vasorum у виникненні патології нервів, а також вперше виділив 3 стадії змін стану артеріальних судин після перерізу волокон периферичного нерва, що є пріоритетним науковим висновком. До нього помилково вважали, що переріз периферичного нерва супроводжується лише розширенням судин. Досліджуючи роль взаємного впливу нервів і судин у виникненні їх патології, М.М. Лапінський довів (1897 р.), що ураження периферичних нервів можуть впливати на функцію і трофіку судин у ділянці іннервації, а судинні порушення — на функцію нервових стовбурів. Ці зміни він пояснював відсутністю передачі збудження по волокнах нервів, вторинними вазомоторними порушеннями, що, на думку автора, спостерігається при невритах і невралгіях. Вчений переконливо довів існування подвійної іннервації м’язів — анімальної та вегетативної, дисфункцію якої може обумовлювати розвиток м’язових дистрофічних синдромів. У 1900 р. вчений експериментально довів, що ішемічні паралічі — це не пряме ураження м’язів, а наслідок ішемії нерва. М.М. Лапінський одним із перших неврологів описав у зовнішньому і м’язовому шарах артерії задніх кінцівок собак сітки мієлінових і безм’якотних волокон.

Серія наукових праць М.М. Лапінського була присвячена вивченню іннервації судин головного мозку, дослідженню структури мозкових капілярів. Зокрема, використовуючи метод прижиттєвого фарбування тканин Еріха — Леонтовича, автор вперше виявив периваскулярну іннервацію мозкових судин перетину 15–20 мм, а також одним із перших описав переродження мозкових капілярів як прояв трофічних розладів, що призводить до метаболічних порушень у тканині мозку. Мабуть, це були перші описи ендартеріїту та періартеріїту мозкових судин. Він був першим вітчизняним неврологом, який описав стан мозкових капілярів при атероматозних бляшках магістральних судин базисної поверхні мозку (1896 р.).

У 1900–1902 рр. М.М. Лапінський уперше детально описав нервові закінчення симпатичних волокон на внутрішній сонній артерії, встановив периваскулярну іннервацію мозкових судин середнього калібру; переконливо довів вплив симпатичної іннервації на функціональний стан внутрішньої сонної артерії після екстирпації у кролика верхнього або нижнього шийного симпатичного вузла. Зміни судин голови після пошкодження шийного симпатичного нерва він розцінював як трофічні розлади. Ці експериментальні дані мали важливе значення для вчення про трофічну функцію нервової системи.

Досліджуючи в експерименті (1901–1902 рр.) локалізацію рухових функцій у спинному мозку, М.М. Лапінський запропонував нову теорію, згідно з якою ядра передніх рогів — це не центри для окремих частин тіла, м’язів або нервів, тобто не анатомічна одиниця, а функ-ціональне об’єднання синергістів, і запропонував концепцію про спінальні моторні центри. Ця класична робота заклала підґрунтя для вчення про динамічну локалізацію функцій у спинному мозку, пояснення генезу спінальних автоматизмів та умов їх виникнення.

Експериментальні дослідження вченого цього періоду стосувались також вивчення особливостей рефлекторної функції після травми спинного мозку. Питання щодо режиму сухожилкових рефлексів нижче рівня травми спинного мозку було суперечливим: вважалось установленим, що сухожилкові рефлекси пожвавлюються, водночас були спостереження, які свідчили про пригнічення або згасання рефлексів. Бастіан навіть вважав останнє закономірним і постійним у разі високої шийної локалізації осередку травми. М.М. Лапінський уперше експериментально довів, що рефлекторна функція взаємозв’язана з характером травми і хронологічним фактором: переріз шийного відділу спинного мозку зумовлював пожвавлення рефлексів, груба травма нижньої культі призводила до згасання рефлекторної функції. Рефлекси знову пожвавлювалися після заощадливого перерізу спинного мозку нижче культі. Ці дослідження були подальшим розвитком вчення І.М. Сєченова про центральне гальмування. Практичне значення цих досліджень довів досвід Першої світової та Великої Вітчизняної війни.

Велике наукове значення мають дослідження М.М. Лапінського стосовно патології периферичних нервів. Він уперше у літературі описав регенерацію та дегенерацію волокон периферичного нерва після пошкодження його стовбура. Результати експериментального дослідження були узагальнені в монографії «О дегенерации и регенерации периферических нервов», опублікованій у Росії та Німеччині (1904). Михайло Микитович уперше у вітчизняній неврології описав також відновлення нервових волокон у разі зближення перерізаних частин нерва. У монографії «Клинические и диагностические особенности идиопатической и симптоматической невралгии лица» він обґрунтував наукову неспроможність поняття «невралгія», вважаючи, що воно не відображає природи болю й не дає ніякого патологоанатомічного або фізіологічного пояснення. У таких пацієнтів він описав дві зони Геда лиця: задньовушну у вигляді трикутника з основою вгорі у разі ураження нижньої щелепи і середньофронтальну зону на лобі у вигляді овала, що виникає за умови запалення лобних пазух

Оригінальними і сучасними для неврології були роботи М.М. Лапінського (1911–1914 рр.), що стосувались вивчення проекційного, відбитого болю в потилиці, шиї, лиці, визначення ділянок порушень чутливості, зон гіперестезії голови у разі захворювань органів малого таза. Природу больового синдрому у такому разі він пояснював поширенням подразнення від хворобливого вісцерального органа на відповідні сегментарні симпатичні спінальні центри, що зумовлюють спазм або парез судин, біль, формування ділянок гіперестезії. На цю тему М.М. Лапінський зробив доповідь на засіданні Київського товариства лікарів, що отримала схвальну оцінку відомих терапевтів В.П. Образцова і Ф.Г. Яновського. Він довів, що існують вісцеровазомоторні, вісцеросенсорні рефлекси, і вперше розробив вчення про вісцерорефлекторну патологію нервової системи при захворюванні органів малого таза, яке можна вважати пріоритетним.

У 1913 р. М.М. Лапінський описав невралгію сідничного нерва при ураженні органів малого таза, часто пов’язану у чоловіків із гіпертрофією передміхурової залози, циститом, уретритом, гемороєм, у жінок — із сальпінгітом. У 1914 р. вчений опублікував монографію про сідничну невралгію, виділив дві форми цієї патології: обумовлену ураженням корінців малого і великого гомілкових нервів, а також корінців гомілкового нерва в міжхребцевих ходах або в межах малого таза у зв’язку із захворюваннями прямої кишки, простатитом. Він одним із перших пояснив виникнення сідничного болю тривалим розширенням або звуженням капілярів сідничного нерва, уперше описав іррадіюючий біль у нижніх кінцівках, вегетативну судинну точку на внутрішній поверхні стегна — на 4 см вище його внутрішнього відростка; ця точка названа вегетативно-судинною точкою Лапінського.

У 1913 р. у серії «Клинические монографии» була видана книга М.М. Лапінського «Сущность боли, ее восприятие, проведение и механизмы», у якій він узагальнив результати експериментальних і клінічних досліджень щодо механізмів розвитку болю, розладів чутливості. Це була перша монографія в Росії з проблеми болю. Про цінність досліджень М.М. Лапінського стосовно семіотики чутливих розладів при захворюваннях малого таза повідомляється в опублікованій В.Л. Бедером статті «Синдром малого таза» (1927 р.). Автор зазначає, що М.М. Лапінський створив чітку теорію патогенетичних больових синдромів, обумовлених ураженням окремих органів малого таза. У такому разі внаслідок іррадіації збудження по провідних шляхах центральної нервової системи суб’єктивно сприймається біль не в проекції органа, а на периферії зонально. На пропозицію професора Б.М. Маньківського в очолюваній ним клініці синдром малого таза називали «синдром Лапінського».

М.М. Лапінський як основоположник Київської неврологічної школи також багато зробив для розвитку суміжних напрямків медицини — фізіотерапії, гідротерапії, які почав розвивати у Києві з 1907 р.

У 1901 р. вчений придбав особняк і сусідню з ним садибу барона Р. Штейнгеля на вулиці Бульварно-Кудрявській (тепер вул. Воровського, 27), на території теперішнього Інституту ортопедії, і створив там у 1907 р. фізіотерапевтичний санаторій для лікування неврозів із використанням водолікування, методів електротерапії, а в 1912 р. — приватний заклад на 75 місць під назвою «Бульварно-Кудрявський санаторій». Вчений розробив і впровадив у практику лікування конструкцію ванн для підводного і надводного масажу, запропонував різні конструкції ванн для вихрового, ротаторного, проточного водного масажів, які використовувались у лікуванні неврологічних хворих. У 1913–1914 рр. М.М. Лапінський опублікував низку наукових праць із гідротерапії. Наукові ідеї його були широко втілені в практику роботи лікувальних і курортних закладів Німеччини. Він був не тільки визнаним неврологом, клініцистом-новатором, а й гідротерапевтом.

М.М. Лапінський — автор популярної монографію «О развитии личности у женщин» (Київ, 1915), у якій він висловлює цікаві думки щодо жіночого мислення, відмінності рівня інтелекту. Михайло Микитович писав, що «едва ли есть что-нибудь на свете, чего женский ум не может одолеть и понять наравне с мужским. Нужно для этого только одно: предмет должен заинтересовать женщину» (с. 82).

У 1904 р. М.М. Лапінський і його дружина Марія Олександрівна Ігумнова придбали поряд із особняком Р. Штейнгеля суміжну земельну ділянку на вулиці Малій Володимирівській (Гончара), 60, де у 1908–1909 рр. був побудований 7-поверховий прибутковий дім, який через готичну архітектуру й тепер є одним із найпривабливіших у м. Києві. На кожному поверсі цього справжнього замку в готичному стилі було по дві 7-кімнатні квартири.

У 1918 р. після встановлення в м. Києві радянської влади М.М. Лапінський передав санаторій колективу, залишивши за собою право управління медичною частиною. У цьому ж році він вимушений був емігрувати. Спочатку М.М. Лапінський жив у Відні (Австрія), де займався лікарською практикою. У лютому 1921 р. після призначення професором нервових і душевних хвороб Загребського університету за контрактом він поселився у м. Загребі (Хорватія). У тому ж році ним були організовані медичний факультет, клініка і кафедра нервових і душевних хвороб Загребського університету. У цей період (1921–1928 рр.) на кафедрі в М.М. Лапінського на посаді доцента працював Микола Васильович Країнський — випускник медичного факультету Імператорського Харківського університету (1893 р.), який у 1917–1918 рр. працював на кафедрі нервових хвороб Імператорського університету Святого Володимира в Києві. У Загребі М.М. Лапінський працював до самої відставки в 1928 р., після чого переїхав до м. Белграда, де спочатку викладав на медичному факультеті Белградського університету, а потім з 1931 р. до 1934 р. керував клінікою російського Червоного Хреста. Згодом, мабуть, напередодні німецької окупації Югославії М.М. Лапінський емігрував до Аргентини, де помер у 1947 р.

У період еміграції М.М. Лапінський опублікував наукові статті, присвячені епідемічному енцефаліту, віддаленому болю при захворюваннях печінки, неврозам, клінічному опису інсульту, а також декілька науково-популярних брошур, присвячених академіку І.П. Павлову. Вчений поглиблював теоретичні питання з неврології, публікував свої роботи на сторінках «Записок Русского научного института в Белграде». Багато часу Михайло Микитович віддавав навчанню лікарів-неврологів Хорватії.

У Національному медичному університеті імені О.О. Богомольця й Загребському університеті пам’ятають та шанують київсько-загребського професора-невролога, вченого-інтернаціоналіста Михайла Микитовича Лапінського. У конференц-залі Національного медичного університету імені О.О. Богомольця і Центральному музеї медицини України портрет Михайла Микитовича займає почесне місце серед зображень відомих вчених. У клініці нервових хвороб Загребського університету встановлено погруддя професора М.М. Лапінського. У статті «Російські емігранти на медичному факультеті Сербії» (2010) Vladimir Dugački тепло згадує вченого.

Професор М.М. Лапінський був великим гуманістом. Не зайве додати, що саме М.М. Лапінський сприяв зарахуванню на навчання до Загребського університету Миколи Булгакова, який евакуювався в 1920 р. із Криму з Російською армією і в 1921 р. перебрався в Хорватію. Брат Михайла Булгакова — прототип Ніколки в «Білій гвардії» і «Днях Турбіних» — у майбутньому став видатним бактеріологом. Михайло Булгаков дуже радів, що брат вибрав своїм полем діяльності науку, і в листі до нього писав: «Счастлив, что ты погружен в науку». Доля брата нагадувала письменнику долю його героїв, зокрема хірурга професора Преображенського в «Собачому серці».

Проживаючи в Загребі, М.М. Лапінський підтримував дружні зв’язки з російськими неврологами В. Бехтерєвим, Г. Россолімо, опублікував декілька наукових праць у радянських медичних журналах, зокрема на сторінках «Журнал невропатологии и психиатрии им. С.С. Корсакова». Він автор понад 150 наукових праць.

Учнями М.М. Лапінського були відомі професори: Б.М. Маньківський, О.Р. Киричинський, В.Г. Лазарєв, Г.О. Гольдблат, С.С. Владичко (у майбутньому доцент у професора В.М. Бехтерєва і професор у м. Вільнюсі).

Знаменно, що такі видатні постаті в українській неврології, як Михайло Микитович Лапінський і його учень Борис Микитович Маньківський, фактично уособлюють Київську неврологічну школу — гідну гілку Європейської нейронауки. Принагідно зазначимо, що 5 листопада 2012 р. виповниться 150 років із дня народження М.М. Лапінського. Безумовно, Вчена Рада Національного медичного університету імені О.О. Богомольця та кафедра неврології відзначатимуть цю дату.

* * *

Автор висловлює вдячність співробітникам кафедри — кандидату медичних наук Т.А. Довбонос і магістру медицини К.В. Антоненко за допомогу в підготовці цієї публікації