Газета «Новости медицины и фармации» 5 (403) 2012

Тією або меншою мірою і з огляду на свої професійні обов’язки практично кожен лікар повинен бути популяризатором медичних знань. Перш за все в цій якості він проявляє себе в спілкуванні з хворими і їх родичами при необхідності доступного і простого викладу результатів спеціального обстеження, діагнозу, схеми майбутнього лікування, рекомендацій стосовно режиму повсякденного життя тощо. Функції популяризатора притаманні і фахівцям профілактичної медицини, діяльність яких пов’язана з необхідністю висвітлення медичних знань у професійних контактах з інженерно-технічними працівниками, керівниками різних установ і багатьма іншими, у тому числі з практично здоровими особами різного віку.

Потреба населення в отриманні й розумінні наукових відомостей про здоров’я, хвороби, їх профілактику і лікування має давню історію. Об’єктивно це пояснюється тим, що хронологічно медицина є першою наукою, у популяризації якої виникла практична необхідність. Відгукуючись на цю потребу і розглядаючи відповідну роботу як важливий елемент своєї лікарської діяльності, багато класиків античної медицини і їх послідовники приділяли просвіті значне місце як на практиці, так і у своїх наукових творах. Гіппократ, Гален, Авіценна, Маймонід, Парацельс і інші — такий далеко не повний перелік учених-медиків античності і середньовіччя, у працях яких ми знаходимо численні популярні матеріали й рекомендації хворим і здоровим. Немало творів (або їх розділів) цих учених були орієнтовані і на тих людей, які не мають медичної освіти. Саме так написані і сприймаються книги «Про повітря, ґрунти і води» Гіппократа, «Канон лікарської науки» Авіценни, «Трактат із гігієни» Маймоніда і багато інших.

Хоч і в подальші роки як популяризатори себе проявляли багато учених, становлення популяризації наукових (у тому числі медичних) знань як самостійного і загальновизнаного жанру науково-літературної творчості відбулося лише у другий половині ХIХ століття. Фундаторами цього жанру заслужено вважаються відомі учені, крім суто наукових праць відомі створеними ними класичними науково-популярними творами, що набули широкого поширення і визнання читачів у всьому світі (астроном Каміл Фламмаріон, автор популярних «Астрономії», «Зоряного неба і його чудес», зоолог Альфред Брем, автор «Зоо- логії тварин»). Значний внесок у поширення наукових знань внесли і російські вчені — пропагандисти науки К.А. Тими- рязев (автор книг «Чарлз Дарвін і його вчення», «Життя рослин», «Сонце, життя і хлорофіл»), І.І. Мечников, який написав «Етюди про здоров’я людини» і ряд інших популярних творів. У ті самі роки були створені багато й нині відомих медичних і авторитетних популярних журналів. Але в останні десятиліття ми є свідками нової тенденції в масштабах, способах і формах популяризації медичних знань. Проявом цієї тенденції є різке зростання питомої ваги матеріалів, що висвітлюють різні науково-теоретичні і прикладні аспекти медицини в неспеціалізованих засобах масової інформації. За рідкісними винятками, у більшості країн майже всі орієнтовані на масову аудиторію немедичні журнали, газети та портали Інтернету мають постійні рубрики, присвячені питанням здоров’я людини,  або періодично публікують такі матеріали. Ознайомлення з публікаціями в цих рубриках свідчить про те, що значна їх частина запозичується з випадкових джерел, часто містить суперечливі і ще не доведені наукою і клінічним досвідом сенсаційні відомості. Багато публікацій носять відверто рекламний характер і без достатніх підстав пропагують нові ліки, способи лікування, всілякі харчові добавки тощо. Реклама послуг псевдоцілителів, сенсаційні повідомлення про чудодійні результати їх «лікування» за допомогою заговореної води, парапсихологічних дій і інших сумнівних рекомендацій набула просто загрозливого характеру. Нерідко засоби масової інформації розміщують повідомлення про вражаючі ефекти звернення до псевдоцілителів, «народних умільців» та ін., які обіцяють своїм пацієнтам повне одужання від самих різних недуг, у тому числі онкологічних, цукрового діабету, затягуючи лише час звернення по кваліфіковану медичну допомогу.

Деякі дійсно важливі та науково доведені факти подаються без належних коментарів і супроводжуються просто шкідливими й небезпечними порадами. Наведу лише один приклад. В одній із російськомовних австралійських газет була опублікована (передрукована) нотатка про біологічні ритми людини, що вказувала також час доби, у який проявляють найбільшу біологічну активність різні ліки. Зокрема, йшлося про те, що найбільш активний гормон інсулін між 10-ю і 12-ю годинами. Отже, слідувала практична рекомендація хворим на цукровий діабет робити уколи інсуліну в указаний час. Медична безвідповідальність подібної рекомендації зрозуміла не тільки спеціалістам-діабетологам, але й більшості хворих, вимушених вводити інсулін. Цим хворим добре відомо, що тип, доза й час уколів інсуліну визначається в першу чергу суто індивідуальними коливаннями рівня цукру в крові конкретного хворого, режимом його праці, відпочинку, прийому їжі й іншими чинниками. Якщо ж вводити інсулін, нехтуючи цими чинниками і керуючись біоритмами людини, то можливі дуже серйозні ускладнення перебігу діабету, у тому числі коматозні стани, що потребують невідкладної госпіталізації. Подібні приклади, на жаль, не поодинокі.

Переважна більшість повідомлень на неспеціалізованих порталах Інтернету на медичні теми є вільним тлумаченням фактів, запозичених із випадкових джерел. Подібні повідомлення часто майорять перебільшеними, часом просто малограмотними твердженнями про загрозу для здоров’я людини різних чинників навколишнього середовища. Мовиться, наприклад, про те, що випромінювання побутових мікрохвильових печей викликає рак, робить радіоактивними продукти, що нагріваються, різні захворювання викликають штучні підсолоджувачі, наводяться страхітливі відомості про загрозу генетично модифікованих продуктів і безліч подібних. Шкода, яку завдає здоров’ю людини подібна некомпетентна «популяризація» медичних знань, очевидна і викликає зрозумілу тривогу фахівців-медиків і громадськості.

На сучасному етапі кінцевою метою популяризації медичних знань, на нашу думку, є:
1. Відповідальне розуміння всіма людьми ролі доброго здоров’я в індивідуальному і суспільному житті, усвідомлене дотримання окремою людиною й суспільством у цілому здорового способу життя, правил особистої гігієни, первинної та вторинної профілактики окремих захворювань. У кінцевому рахунку — підвищення рівня особистого і суспільного здоров’я, збільшення тривалості активного біологічного і соціального життя людини.
2. Набуття потрібних знань щодо конкретних захворювань, від яких страждає людина, та реалізація відповідних лікувально-профілактичних рекомендацій, спрямованих на попередження ускладнень цих захворювань, збереження працездатності, нормалізацію повсякденного способу життя.
3. Формування і практичне втілення відчуття особистої відповідальності за дотримання у своїй практичній професійній діяльності вимог і рекомендацій медичної науки, направлених на збереження екологічної безпеки людей. Запобігання техногенній денатурації оточуючого сере­довища та продуктів харчування, запобігання професійним і іншим захворюванням.
4. Активна особиста участь у розробці й реалізації законодавчих, нормативних і адміністративних заходів з удосконалення охорони здоров’я населення.
5. Збільшення притоку молоді, яка вчиться, у медицину, підвищення кількості людей різних спеціальностей, які цікавляться медичною наукою, безпосереднє їх залучення до сумісної з медиками комплексної розробки методів охорони і вдосконалення здоров’я, профілактики і лікування різних захворювань.

Тим часом причини такої своєрідної пандемії розповсюдження поверхових, науко­во не обґрунтованих, часом просто небезпечних для здоров’я людей відомостей і рекомендацій не однозначні, вони обумовлені багатьма об’єктивними і суб’єктивними чинниками. Одним із найбільш важливих є вкрай недостатня науково-методологічна база популяризації медичних знань. Відсутнє загальновизнане розуміння її цілей, принципових особливостей і відмінностей, вельми розпливчасті професійні вимоги до самих популяризаторів, творів, що створюються ними, критеріїв їх оцінки і порядку публікації.

Спробуємо стисло сформулювати і запропонувати для обговорення свою думку щодо деяких із цих питань. Результатом у цій складній справі повинно бути чітке розуміння кінцевої мети популяризації медичних знань. На перший погляд здається, що мета популяризації будь-якої науки одна і загальна — задовольнити пізнавальний інтерес і доступно для конкретної аудиторії викласти те або інше досягнення науки, її проблеми, перспективи тощо. Проте специфіка кожної науки може накладати певні особливості на цільові установки, форми та стиль її популяризації. Істотною особливістю популяризації медичних знань є її переважно практична спрямованість, наявність в ній конкретних рекомендацій, які повин- на використовувати людина для збереження і зміцнення свого здоров’я, повсякденного режиму, для первинної і вторинної профілактики тих або інших захворювань.

Та обставина, що популярні (часом псевдонаукові) медичні матеріали у дедалі зростаючій кількості випадків публікуються в неспеціалізованих друкарських ЗМІ, орієнтованих на масового читача, породжує ряд серйозних практичних проблем. Одна з них — критерії оцінки якості матеріалів, що надходять у редакцію видання, і критерії вирішення питання про доцільність їх публікації. Особлива відповідальність науково-популярних медичних публікацій виникає у випадках, коли вони містять інформацію з конкретними рекомендаціями читачеві щодо застосування тих або інших препаратів, вторинної профілактики і лікування захворювання, повсякденного побутового і трудового режиму тощо. У складі редакцій науково-популярних медичних видань і в числі рецензентів, які залучаються ними при необхідності, як правило, є достатньо компетентні фахівці-медики, і питання про правомірність відповідної публікації вирішується порівняно легко та компетентно. Але в переважній більшості неспеціалізованих друкарських ЗМІ таких фахівців немає. І це породжує вельми серйозне для видавничої справи питання: хто ж може (повинен) бути автором науково-медичної публікації, що дає практичні медичні поради і рекомендації? Чи обов’язково у таких випадках автором повинен бути лікар?

Звернемося до формулювання поняття «популяризатор науки». Існують різні визначення цього поняття. Часто зустрічається і не викликає заперечень визначення, що автором-популяризатором може бути «учений, який надає наукову інформацію у зрозумілому і цікавому вигляді суспільству». З цього визначення випливає, що таким автором у принципі може бути будь-яка обізнана людина (не обов’язково лікар), яка достатньо грамотно і доступно викладає матеріал. Проте в цьому питанні необхідний диференційований підхід. Без сумніву, коли висловлюються відомості з інших наук, що становлять інтерес для медицини і можуть бути нею використані, авторами подібних публікацій успішно можуть бути достатньо обізнані учені й наукові журналісти, які не мають спеціальної медичної освіти (біологи, фізики, хіміки, кліматологи, інженери, екологи та інші). Зовсім інша ситуація, коли в публікації містяться наукові та клінічні відомості про вплив того або іншого чинника на здоров’я, особливо тоді, коли в публікації є конкретні практичні рекомендації щодо особливостей лікування, харчування, індивідуальної гігієни, режиму вторинної профілактики хронічних захворювань тощо. Автор подібних рекомендацій бере на себе велику моральну (і навіть юридичну) відповідальність за правильність і наукову бездоганність своїх рекомендацій. А для цього необхідні і серйозна загальномедична підготовка, і достатній особистий лікарський досвід автора.

Доречно згадати у зв’язку з цим і рекомендації спеціальної комісії британських учених з висвітлення науки та медицини в пресі. У них (http://www.sirc.org/publik/revised_guidelines.shtml, 2007), зокрема, указується, що «медичні відомості повинні бути наведені точно і у формулюваннях, що мінімізують можливість спотвореного їхнього тлумачення або необґрунтованих висновків. Ця вимога стає особливо важливою в медичних і біологічних науках, оскільки члени суспільства можуть сприймати дослідження як такі, що стосується безпосередньо їх власного стану, поведінки та стилю життя. При висвітленні досягнень медицини і науки як журналістам, так і вченим разом із змістом висвітлюваних досліджень неодмінно слід оцінювати очікувану суспільну реакцію і з її урахуванням ухвалювати рішення про характер подачі інформації». Добре, якщо автором матеріалу є дипломований медик, що має досвід підготовки матеріалу і публікації у виданнях для масового читача. У цих випадках у вирішенні питання про публікацію даного матеріалу редакція видання може покластися на науково-професійний авторитет автора. Якщо ж автором подібних публікацій не є компетентний фахівець із висловлюваної проблеми, тим більше якщо автор не має лікарської освіти, то незалежно від його журналістського статусу подібна публікація повинна піддаватися попередньому рецензуванню. Зрозуміло, що рецензентом повинен бути тільки фахівець-медик, а не редактор або інший працівник видання, які не мають відповідної медичної освіти. На необхідність відповідальності за науково-популярні медичні публікації вказував і такий відомий пропагандист народної освіти, як Л.М. Толстой. Він же згадує і про необхідність рецензування при оцінці таких публікацій. Кажучи про пропаганду медичних знань, він писав: «Галузь медицини, як і галузь техніки, лежить ще непочата. Важливі питання в тому, як розділити час праці, як харчуватися, чим, у якому вигляді, як краще одягатися, взуватися, протидіяти вогкості, холоду, якими кращими методами годувати дітей, сповивати тощо, — саме у тих умовах, у яких і знаходиться робочий народ». Кажучи про російський переклад з англійської книги Е. Берза «Про відносини між чоловіками, які знаходяться у шлюбі, і жінками», він звертає увагу на необхідність участі лікарської компетенції в цій роботі і переконаності у фізіологічній правильності перекладу.

Проблема авторства тісно пов’язана і з досить делікатним питанням взаємин автора з редакційно-видавничими структурами. Велика кількість неспеціалізованих засобів масової інформації, що звертаються і до висвітлення медичної тематики, призвела до якоїсь хаотичності, надмірної вільності, безвідповідальності і навіть свавілля у ставленні цих видавничих структур до авторів. У цьому свавіллі нерідко химерно поєднуються легкість і безвідповідальність, з якою публікуються часом випадкові, малокомпетентні, переважно запозичені з Інтернету повідомлення маловідомих (іноді «анонімних») авторів, із надмірною вимогливістю і прискіпливістю, що проявляються часом до солідних авторів-професіоналів. Часто-густо в рішенні питання щодо публікації того або іншого науково-популярного медичного матеріалу редакції масових видань виходять із міркувань, що не мають нічого спільного з дійсною якістю цього матеріалу і потенційним читацьким інтересом до нього. На перший план нерідко виходять міркування фінансового порядку, прагнення незалежно від його якості безкоштовно передрукувати вже готовий матеріал з Інтернету, його рекламний характер, «сенсаційність» тощо. Більш того, мають місце випадки явно тенденційного ставлення до матеріалів, що надходять. Пошлюся на приклад з особистого досвіду (знаю, що з подібними ситуаціями зустрічалися й інші автори). Як фахівець у сфері профілактичної медицини і діабетології, як популяризатор медичних знань, останніми роками я досить активно співпрацюю з різними російсько- та українськомовними ЗМІ в Австралії і Україні. Серед цих видань була австралійська російськомовна газета, яка в попередні роки охоче публікувала мої статті, орієнтовані на масового читача, що з цікавістю сприймалися читацькою аудиторією. У числі авторів цієї газети в той час були і місцеві фахівці інших профілів. Але кілька років тому після приходу нового редактора був змінений профіль газети, перетвореної на дайджест, що публікує в основному матеріали, які передруковуються з інших видань і Інтернету. Як правило, матеріали ці цікаві, привертають увагу читачів. Але оскільки у складі редакції немає фахівців-медиків, не залучаються вони і як консультанти-рецензенти, відбір матеріалів з Інтернету з медичної тематики здійснюється без належної компетенції й відповідальності. У результаті нерідко публікуються матеріали суперечливі, що дають часом просто шкідливі для здоров’я рекомендації (один із прикладів був наведений вище). Така ситуація ще більше укріплює нас у думці, що авторами матеріалів (оригінальних або запозичуваних із Інтернету або інших джерел), що містять конкретні медичні рекомендації, повинні бути фахівці-медики, матеріали ці повинні бути апробовані медичною наукою і практикою. Ймовірно, у випадках публікації в ЗМІ «медичних» матеріалів, авторами яких не є дипломовані фахівці-медики, була б виправдана система попереднього рецензування таких матеріалів фахівцями відповідної компетенції.

Було б також доцільним, щоб у неспеціалізованих виданнях, що мають рубрику «Здоров’я», друкувалось постійне попере­дження-виноска до матеріалів, що публікуються в цій рубриці, про те, що практичне використання рекомендацій конкретною особою припустиме тільки після індивідуальної консультації і зі схвалення лікаря, який лікує (спостерігає).

Доречно звернути увагу і на те, що нерідко редакції масових видань мають спотворене уявлення про науково-популярну публікацію як самостійний жанр науково-літературної творчості. Далеко не всі редактори розуміють, що на відміну від опублікованих у спеціалізованих журналах наукових статей із результатами власних експериментальних або подібних ним досліджень у більшості випадків науково-популярна публікація є аналітичним тематичним узагальненням ряду інших публікацій і зовсім не повинна містити (хоч і може) результати власних досліджень. Знаю, наприклад, випадок, коли редакція масового видання відмовила вельми компетентному дипломованому вченому в публікації цікавої науково-популярної статті з історичної теми, мотивувавши відмову тим, що стаття «не є результатом власних досліджень» (?). Таке мотивування демонструє нерозуміння суті і різноманітності форм творчого процесу, є, по суті, проявом адміністративного свавілля в оцінці рівня і якості творів.

Форми популяризації медичних знань значно більші, ніж інших наук. Зокрема, однією з вельми ефективних форм є тематичні і політематичні «Школи» в умовах лікарняного стаціонару, поліклініки, санаторію. Наприклад, «Режим хворого на цукровий діабет», «Раціональне харчування» та подібні до них для хворих, батьків хворих дітей.

Досвід роботи з санітарної освіти населення наводить переконливі свідоцтва того, що далеко не завжди дипломований лікар (який навіть володіє високими вченими ступенями і науковими знаннями) виявляється хорошим популяризатором медичних знань. Щоб бути таким, треба володіти і лекторською майстерністю, «відчувати» особливості аудиторії, для дохідливого сприйняття висловлюваного матеріалу вміти пристосовуватися до її вікового й освітнього рівня, професійного та побутового статусу тощо. Значною мірою ці вимоги поширюються і на друкарські матеріали для масового читача. У зв’язку з цим слід приділяти особливу увагу підвищенню якості вузівської підготовки майбутнього лікаря до практичної роботи у сфері популяризації медичних знань серед населення. Зокрема, було б, імовірно, корисним у програми й навчальні плани різних дисциплін ввести й такі форми навчання студентів-медиків, як підготовка текстів популярних бесід, їх апробація і рецензування на заняттях типу ділових ігор і перед реальною аудиторією в лікарні, поліклініці, навчальному закладі на підприємстві тощо.

Проблеми оптимізації стилю популярних медичних публікацій не обмежуються суто професійними медичними аспектами. Вони стають і предметом наукових досліджень фахівців-мовознавців. В одному з них (Уткина Т.И. «Метафора в научно-популярном медицинском дискурсе», Пермь, 2006) автор справедливо вказує, що «в сучасних концепціях реальна взаємодія лікаря й пацієнта утруднена через відсутність дієвих комунікативних стратегій і недостатній досвід визначення потрібного об’єму наукової інформації, що повідомляється». Ймовірно, що «лінгвістична» сторона популяризації медичних знань також повинна знайти своє віддзеркалення у викладанні цього розділу студентам-медикам.

Активність і якість роботи лікаря у сфері популяризації медичних знань слід розглядати і як один з обов’язкових критеріїв оцінки і його професійної діяльності, і кваліфікаційної атестації і заохочення. Доречно відзначити, у зв’язку з цим, що одним з проявів визнання важливої ролі популяризації наукових знань є премія Калінги, яка починаючи з 1952 р. щорічно присуджується ЮНЕСКО за найбільш вагомі результати, досягнуті в цій сфері.

Зрозуміло, проблеми вдосконалення популяризації медичних знань виходять далеко за рамки декількох питань, зачеплених у цій замітці. Абсолютно очевидно, що в сучасних умовах багатоаспектна сукупність цих проблем набула особливої актуальності і заслуговує на серйозне вивчення та вирішення ряду важливих практичних питань. Примітивізації і небезпечній для здоров’я людей некоректності в цій справі повинні бути поставлені міцні заслони.