Газета «Новости медицины и фармации» 6 (404) 2012

Коментар до проекту  Закону України  «Про внесення змін до деяких  законодавчих актів України щодо  обмежень у використанні допоміжних репродуктивних технологій»

21 лютого 2012 року Верховною Радою України прийнято в першому читанні проект Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обмежень у використанні допоміжних репродуктивних технологій (реєстр. № 8282).

Законопроектом передбачається внесення змін до статті 123 Сімейного кодексу України від 10.01.2002 № 2947-III та статті 48 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. № 2801-ХІІ.

Так, із прийняттям указаного законопроекту планується ввести такі обмеження у використанні допоміжних репродуктивних технологій:

— Вік повнолітньої жінки, щодо якої застосовується штучне запліднення та імплантація ембріона, не повинен перевищувати 49 років на день перенесення ембріонів. У виключних випадках вікове обмеження для жінки може бути збільшено на підставі висновку комісії, утвореної органом центральної виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

— Допоміжне (сурогатне) материнство може здійснюватись лише іноземним громадянам тих країн, де ця процедура дозволена законодавством.

— Умовами проведення допоміжного (сурогатного) материнства є відсутність безпосереднього генетичного зв’язку дитини з допоміжною (сурогатною) матір’ю та генетичний зв’язок принаймні з одним із майбутніх батьків.

Тема застосування допоміжних репродуктивних технологій, а особливо методу так званого сурогатного материнства, за останні декілька років набула в Україні чималої популярності. Вперше увага до цієї теми була викликана скандальним випадком із громадянкою Сполучених Штатів Америки, яка декілька років тому намагалась вивезти дитину, народжену сурогатною матір’ю в Україні. Ця дитина, до речі, так і залишилась в Україні. Минулорічна історія із громадянами Франції, які намагалися нелегально вивезти дітей, народжених в Україні в результаті застосування методу сурогатного материнства, теж не залишилась поза увагою.

Активне висвітлення цих випадків ЗМІ певною мірою змусило законодавця врегулювати деякі питання сфери допоміжних репродуктивних технологій на законодавчому рівні. Одним із таких намагань і є вищезгаданий законопроект.

Безумовно, будь-які кроки щодо належного правового регулювання сфери медицини є однозначно позитивними, але прийняття даного законопроекту, на думку автора, за відсутності законодавчого закріплення механізму застосування нововведених норм, матиме певну низку проблем їх практичного застосування.

Необхідно звернути увагу, що законодавець встановлює вікове обмеження 49 років для жінок, які намагаються завагітніти за допомогою штучного запліднення, а не тільки за допомогою методу сурогатного материнства. Тобто після настання цього віку жінка позбавлена права на застосування допоміжних репродуктивних технологій.

Так, що до можливості у виняткових випадках збільшення вікового обмеження для жінки, щодо якої застосовується штучне запліднення, на підставі висновку комісії, утвореної органом центральної виконавчої влади у сфері охорони здоров’я. Виникає необхідність законодавчого закріплення процедури роботи такої комісії, зокрема, порядку її утворення і роботи, визначення кола осіб, які можуть ініціювати її скликання — лікувальний заклад, безпосередньо пацієнт, інші особи, і, головне, які саме випадки в даному контексті вважаються винятковими.

Встановлення можливості застосування методу допоміжного (сурогатного) материнства лише іноземним громадянам тих країн, де ця процедура дозволена законодавством є досить суперечливим

По-перше, чинне законодавство України не містить визначення поняття допоміжного (сурогатного) материнства. Так, ч. 2 статті 123 Сімейного кодексу України регулює питання походження дитини, народженої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій шляхом перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям. По-друге, у разі прийняття даного положення, постає необхідність створення та оприлюднення переліку іноземних країн, у яких повністю або частково заборонено застосування допоміжних репродуктивних технологій. Введення такого переліку, скоріше за все, повинно бути покладено на орган центральної виконавчої влади у сфері охорони здоров’я — Міністерство охорони здоров’я України.

Одним із позитивних моментів даного законопроекту є намагання закріпити умови генетичного зв’язку дитини з допоміжною (сурогатною) матір’ю та майбутніми батьками. Адже на сьогодні в чинному законодавстві дане питання досі залишається не врегульованим. У цьому контексті одним із основних є питання обов’язковості генетичної спорідненості дитини і майбутніх батьків, генетичної спорідненості дитини із сурогатною матір’ю та можливості використання в таких програмах лікування, повністю донорських репродуктивних клітин.

На завершення хотілось би зазначити, що даний законопроект звичайно не вирішує більшості проблемних питань сфери застосування допоміжних репродуктивних технологій, адже ця сфера медицини потребує комплексного підходу при її правовому регулюванні шляхом прийняття окремого закону. 

На вопросы читателей отвечает Елена Беденко-Зваридчук,  директор юридической компании «МедАдвокат»,  руководитель проекта «Медико-правовой портал «103-law.org.ua»,  глава Комитета по медицинскому праву Ассоциации юристов Украины

Яким чином мають оформлюватись запити про надання медичної допомоги, зокрема від адвокатів? Коли адміністрація ЛПЗ може відмовити в задоволенні запиту адвоката? Дякую.

Відповідь на запит від фізичних та юридичних осіб нерозривно пов’язана зі збереженням лікарської таємниці.

Під лікарською таємницею законодавець передбачає певним чином задокументовану інформацію про хворобу, медичне обстеження, огляд та його результати, відомості про інтимне та сімейне життя людини (відповідно до коментаря до Кримінального кодексу України).

Чинним законодавством України передбачено:

— обов’язок медичних працівників зберігати лікарську таємницю (ст. 286 Цивільного кодексу України, ст. 40 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров’я», ст. 46 Закону України «Про інформацію»);

— юридична відповідальність за розголошення лікарської таємниці (ст. 145 Кримінального кодексу України);

— також випадки, коли лікарська таємниця може бути розкрита.

Отримуючи запити від адвокатів про надання відомостей щодо надання медичної допомоги пацієнту, керівництво медичної установи має пам’ятати, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про адвокатуру» адвокати мають право у відповідь на свої запити на отримання документів або їх копій від підприємств, установ, організацій, об’єднань, а також від громадян — за їх згодою.

Тією ж статтею зазначено, що адвокати при виконанні ними своїх обов’язків мають право знайомитися з документами і матеріалами, крім тих, таємниця яких охороняється законом.

Визначених законодавством вимог щодо правила оформлення адвокатських запитів немає.

З урахуванням вимог чинного законодавства керівництво ЛПУ при отриман- ні адвокатського запиту та підготовки відповіді на нього має виходити з таких аспектів:

1) збереження лікарської таємниці;

2) дія в інтересах пацієнта і положення noli nocere;

3) отримання дозволу або заборони від пацієнта на розголошення лікарської таємниці;

4) запит від адвоката документів, що підтверджують його повноваження.

Тобто керівництво ЛПУ або завідувач відділенням/лікуючий лікар за дорученням керівництва повинні сповістити пацієнта про отримання запиту щодо надання інформації, яка є лікарською таємницею і охороняється законом. Далі необхідно отримати згоду або відмову пацієнта в наданні затребуваної інформації конкретному адвокату.

Зверніть увагу! Адвокатський запит може бути отриманий як від правозахисника пацієнта, який проходить лікування, так і від іншої сторони, яка буде виступати в суді проти пацієнта.

Відомості про одержання згоди або відмови необхідно задокументувати. Бажано, щоб пацієнт самостійно виклав свою позицію в медичній документації, поставив дату і власний підпис.

У передбачених законодавством випадках згоду або відмову в наданні інформації за адвокатським запитом можуть або зобов’язані давати представники пацієнта.

Далі керівництво або уповноважений співробітник готує відповідь на адвокатський запит. У разі відмови пацієнта в розголошенні лікарської таємниці, наприклад, при отриманні запиту від адвоката опонента, керівництво ЛПУ вказує, що затребувана інформація становить лікарську таємницю і не підлягає розголошенню на підставі ст. 286 Цивільного кодексу України, ст. 40 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров’я», ст. 46 Закону України «Про інформацію».

Якщо ж пацієнт надав згоду на передачу необхідної медичної інформації своєму правозахиснику, необхідно у відповіді вказати, що згода пацієнта отримана, однак копії документів будуть видані адвокату особисто в руки в обмін на копії документів, що підтверджують повноваження адвоката.

Зверніть увагу! При знайомстві з адвокатом і передачі документів необхідно звірити особу з даними в паспорті або іншому документі, що підтверджує особу, переглянути оригінали документів, що підтверджують повноваження, і отримати їх копії. Факт передачі документів повинен бути відображений  у медичній документації пацієнта!