Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.



СІМЕЙНІ ЛІКАРІ ТА ТЕРАПЕВТИ

НЕВРОЛОГИ, НЕЙРОХІРУРГИ, ЛІКАРІ ЗАГАЛЬНОЇ ПРАКТИКИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

КАРДІОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, РЕВМАТОЛОГИ, НЕВРОЛОГИ, ЕНДОКРИНОЛОГИ

СТОМАТОЛОГИ

ІНФЕКЦІОНІСТИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, ГАСТРОЕНТЕРОЛОГИ, ГЕПАТОЛОГИ

ТРАВМАТОЛОГИ

ОНКОЛОГИ, (ОНКО-ГЕМАТОЛОГИ, ХІМІОТЕРАПЕВТИ, МАМОЛОГИ, ОНКО-ХІРУРГИ)

ЕНДОКРИНОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, КАРДІОЛОГИ ТА ІНШІ СПЕЦІАЛІСТИ

ПЕДІАТРИ ТА СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

АНЕСТЕЗІОЛОГИ, ХІРУРГИ

"Internal medicine" 4(4) 2007

Back to issue

Життя та хвороби Генріха Гейне

Незважаючи на те що Генріх Гейне помер 151 рік тому, досі залишаються загадковими як причина, так і обставини його смерті. Найчастіше висуваються припущення, що причиною смерті поета було венеричне захворювання. Однак цей діагноз ставився на основі інтерпретацій, що не враховували ряд історичних аспектів. Тільки дані історичних джерел, а саме: роботи Гейне, його листи, письмові розпорядження, що збереглися до сьогодні, можуть допомогти встановити справжню причину його смерті.

Медичні записи, датовані 1848 р., та їх інтерпретація в контексті такої сучасної нозологічної одиниці, як сифіліс, свідчать, що з 1848 р. Г. Гейне страждав саме від цієї хвороби. Смерть Гейне після 8 років відчуження його від навколишнього світу та думок про кінець життя можна пояснити тривалим зловживанням опіумом.

27 лютого 1856 р. Г. Гейне помер. Незважаючи на ретельно проведені дослідження, причина його смерті залишається й досі невстановленою. Дослідники вважають, що вони цілком обгрунтовано визнають сифіліс причиною смерті великого поета, критика й письменника, задокументованою як ним самим, так і його оточенням, близькими. Але незважаючи на наявність деяких джерел інформації все не так просто, оскільки літературні твори Г. Гейне, що могли б допомогти встановити діагноз та причину смерті більш точно, не містять (на відміну від автобіографічних джерел) достатньої кількості анамнестичних даних.

У кожному з подальших досліджень причин смерті Гейне діагноз формулювався згідно з уявленнями певної епохи. Але дані тогочасних досліджень були суперечливими та історично некоректними, оскільки визначення захворювання й пояснення причин його виникнення змінюються з часом, до того ж слід враховувати вплив суспільної думки.

Значна частина дослідників ще в кінці 1830-х рр. дотримувалися думки, що сифіліс і гонорея — це одне й те саме захворювання. Паризький венеролог Філіп Рікор (1800–1889) був першим, хто розмежував їх як два різні венеричні захворювання.

Більше того, зв'язок між сухоткою спинного мозку (tabes dorsalis) та сифілісом на пізніх його стадіях був описаний у роботах Альфреда Фурньє (1832–1915) у 1876 р., тобто через 20 років після смерті Г. Гейне. До того часу вважалося, що причиною tabes є гуморальні порушення внаслідок сексуальної нестриманості. У 1905 р. Фріцом Шаудіном та Еріком Гофманом було знайдено збудник сифілісу — Treponema pallidum.

Сифіліс був на той час не тільки медичним феноменом, але й соціальною проблемою. Такого роду захворювання вважалися ганебними. Часто хворі на сифіліс більше страждали психологічно від засудження з боку суспільства, ніж від самого захворювання. Хворобу сприймали як кару, що призводила до фізичної неспроможності та викликала осуд з боку рідних та друзів.

Отже, історичні дані вказують на чітку взаємозалежність між хворим, хворобою та суспільством.

Історія захворювання

Які ж історичні дані дозволяють нам дізнатися про симптоми захворювання Г. Гейне? Відомо, що з молодих років Гейне страждав на часті головні болі, захворювання дихальної системи, мав високу чутливість до шуму. На початку 1830 р. у Гейне з'являються перші ознаки тимчасового паралічу лівої руки. Документальні дані засвідчують дуель Гейне із Соломоном Страусом у 1840 р., після якої в поета розвинувся птоз лівого ока. У 1847 р. стан Гейне настільки погіршується, що в деяких німецьких газетах з'являються відомості про його смерть. У нього розвивається параліч нижніх кінцівок, з'являються часті коліки, персистуючі запори, судоми. У травні 1848 р. загальний стан Гейне залишався дуже важким, і вже до самої смерті він не міг самостійно дбати про себе.

Лікарі Генріха Гейне

Відомості про численних лікарів Гейне допомагають нам сьогодні більш точно зрозуміти, від якого захворювання страждав відомий письменник. Ці лікарі мало цікавилися причиною його стану і значно більше уваги приділяли прогнозу та лікуванню хвороби поета. Також мало хто проводив диференціальну діагностику захворювання, що має важливе значення для постановки остаточного діагнозу. Сучасні дослідники для диференціальної діагностики висувають такі захворювання: розсіяний склероз, боковий аміотрофічний склероз, гостра інтермітуюча порфірія, хронічний паненцефаліт, туберкульоз із подальшим менінгоенцефалітом.

Хто ж лікував Гейне і якими були схеми лікування? Перші ідеї щодо лікування поета на початку захворювання належали Карлу Фрідріху Генріху Марксу (1796–1877), лікарю письменника, який відвідував його в Готтінгемі. Вони базувалися на концепції «тіло і хвороба», що була вперше сформульована шотландським лікарем Джоном Брауном. Ця концепція, відома як браунізм, була на той час розповсюдженою у всій Європі.

Фердинанд Кореф (1783–1851), який лікував Гейне в 1833, 1836 й у вересні 1841 року після дуелі, не був прихильником традиційної медицини. Він лікував хворих згідно з принципом тваринного магнетизму, що набув поширення завдяки діяльності Франца Месмера, відомого лікаря та цілителя (1734–1815), який стверджував, що невидима рідина протікає через тіло і деякі люди (магнетики) можуть регулювати її плин на користь зцілення людини від хвороби. Також він стверджував, що на хворе тіло впливає вертикально поставлений намагнічений залізний стрижень: змінюючи плин цієї рідини, він «вносить» тим самим в уражене тіло здоров'я.

Інший лікар Генріх Рольфс (1827–1898), друг Гейне, який лікував його час від часу, намагався повернути хворого до альтернативної медицини. Він відвідував Гейне в Парижі в 1851 р., після чого надрукував серію статей «Спогади про Париж у вересні 1851 року». Одного разу Гейне пише Рольфсу: «Я не вірю, що хтось зможе повернути мені здоров'я, також я не вірю французьким лікарям, вони можуть бути хорошими хірургами і добре діагностувати внутрішні хвороби, але вони не розуміють, як їх вилікувати» (лист 1853 р.). Така недовіра Гейне до французьких лікарів пояснює його скептичне ставлення до лікарів взагалі. Залишається фактом те, що, незважаючи на потребу в лікуванні й сильні страждання, Гейне не консультувався у спеціалістів у галузі венерології.

Факт фізичного виснаження в Луврі перед Venus de Milo Гейне описував з великою огидою в епілозі до Romanzero (Віндфур, 1975, т. ІІІ, с. 181) саме в той час, коли його разом консультували поважний лікар короля Луї-Філіпа та його особистий лікар Леон Ростан (1790–1866), а також — не за ініціативою Гейне — вельми поважний клініцист Август-Франсуа Шомель (1788–1858), потім з'явилися міркування Леопольда Вертгейма та Давида Грубі, що були представлені на зустрічі 1848 р. Лікар Давид Грубі лікував Гейне від виснаження на початку 1840-х рр. та відповідав за його лікування з травня 1848 р. до самої смерті.

Але хто такий Давид Грубі, і чому він не вплинув на скептицизм Гейне щодо лікарів? Через чотири місяці після виснаження, у травні 1848 р., Гейне пише своєму братові Максиміліану, що він має велику надію на одужання дякуючи угорському «шарлатану», який, однак, позбавив його останніх сил через свою чудову настоянку (лист Гейне до Максиміліана Гейне, 12 вересня 1848 р.; Nationale Forschungs- und Gedenkstatten der Klassischen Deutschen Literatur, 1972). Давид Грубі, який народився в Угорщині, можливо, і був «угорським шарлатаном». У цей час він захопився мікроскопією, що досі була мало вивчена (він написав свій перший рукопис про мікроскопічну патологію). Фактично Грубі офіційно став лікарем лише в 1854 р. (посилаючись на Montanus, 1995, р. 358), і те, що Гейне в 1848 р. характеризував його як шарлатана, було небезпідставним.

До того ж, як відомо із деяких джерел, Гейне погодився на кровопускання, приймав проносні та блювотні засоби, йому проводили гірудотерапію та прикладали пластирі. Його лікували засобами нетрадиційної медицини, використовували відволікаючі методи, такі як метод «Seton» або «джерельний метод», йому було проведено дві процедури, за допомогою яких рани штучно відкривалися для дренування від серозної та гнійної рідини. Врешті-решт Гейне робили припікання розпеченим залізом. Друг Гейне Альфред Мейснер (1822–1885), який вивчав медицину, писав у листі: «Гейне звик вважати себе піддослідною твариною, на якій Бог ставить експерименти. Але скоріше він був піддослідною твариною для своїх численних лікарів. Ці лікарі, у більшості уродженці Німеччини, осіли у Французькій медичній школі. Лікарі перевіряли на ньому дію стрихніну для лікування паралічу, вставляли fontancеlles йому в шию, підпалювали мoxa на ньому і прикладали до поперекової ділянки хребта розпечене залізо. Я ніколи не бачив такого у своєму житті. Це були терапевтичні методи, про які Оползер (патологоанатом Праги та Лейпцига) висловлюється як про ті, що використовували наглядачі за рабами і чиє місце в середньовічній камері тортур» (Montanus, 1995, р. 360).

Спинна сухотка (tabes dorsalis)

Чому все ж таки Гейне вірив, що має пройти через ці тортури? Гейне часто говорив друзям, що страждає від tabes dorsalis. Ця його підозра грунтувалася на думці тогочасних фахівців, заснованій на вченні Гіппократа про те, що tabes, або моторна атаксія, є результатом невпорядкованого сексуального життя. Тоді вважалося, що спинний мозок є місцем, де виробляється сперма, тож субстанція спинного мозку втрачається при частих еякуляціях. Припущення, що сперма прямо пов'язана із спинним мозком, відображається, наприклад, в анатомічних малюнках Леонардо да Вінчі XV–XVI ст. (O'Malley, 1952, р. 461).

Крім того що Гейне підозрював у себе tabes, про цю ж хворобу він розповідає у своїх творах. Так, Артур Конан Дойль, літературний батько Шерлока Холмса, відомий своєю безпомилковою інтуїцією, стверджував у своїх медичних тезах 1885 р., що опис, поданий Гейне в епілозі до циклу поем Гейне Romanzero, був типовою клінічною картиною сифілітичного tabes dorsalis.

Далі наводимо декілька слів Гейне, написаних тоді, коли після семи років тортур він побачив тіні смерті біля свого ліжка. Вони цікаві як демонстрація думок, що випромінює великий мозок у той час, коли тіло фізично є мертвим. «Невже я справді існую, — пише він, — моє тіло настільки виснажене, що від мене не залишилося нічого, крім голосу. В моєму ліжку-могилі у великому місті я з ранку до ночі чую лише шум візка, стукіт молотків, сварки та бриньчання на піаніно. Могила без вічного спокою, смерть без привілеїв мертвого, якому хоча б непотрібно ні витрачати гроші, ні писати листи чи книги, — це дійсно жалюгідний стан» (Doyle, 1885).

Отже, діагноз «сифілітичної спинної сухотки», запропонований патографами Гейне, узгоджується з анамнезом, що міститься в літературних джерелах. Фактично венеричне захворювання з неврологічною вторинною стадією tabes dorsalis, або цереброспінальний lues, все ж таки залишається захворюванням, від якого найбільш вірогідно страждав Гейне.

Сифіліс

Історичний випадок, що намагаються трактувати як сифіліс, спонукав до пошуку в першоджерелах відомостей про виявлення виразок у ділянці геніталій або шкірного висипу. Характерно, що в усіх тогочасних доповідях, де пишуть про захворювання Гейне, немає жодної діагностично чіткої ознаки, що свідчила б про наявність у нього шкірних включень або твердого шанкру. Хоча про дерматологічні симптоми сифілісу, звісно, знали за часів життя Гейне, і вони не могли залишитися непоміченими лікарями (Bateman, 1830).

Щоб з'ясувати, від яких саме захворювань лікували Генріха Гейне його лікарі, розглянемо зроблені ними призначення.

У зустрічі лікарів 9 жовтня 1848 р., куди було передано на розгляд цю справу, брали участь Август Франсуа Шомель (1788–1858), Давид Грубі (1810–1898), Леон Луї Ростан (1790–1866) та Леопольд Вертгейм (1819–1890). Вони надали такі рекомендації. По-перше, Гейне призначали припікання вздовж хребта розпеченим залізом. По-друге, втирання неаполітанської мазі в хребет. По-третє, був призначений калію йодид внутрішньо. Для покращання травлення були призначені проносні засоби. Лікарі приділили увагу також організації режиму харчування, розглядаючи його як підтримуючий захід. Лікарі, які разом підписалися під призначеннями, відмітили, що для боротьби з болем необхідно застосовувати наркотичні препарати.

У цих призначеннях лікарів привертає увагу те, що описане лікування виявляється сучасною (як на ті часи) протисифілітичною терапією. Це видно з порівняння цих призначень із відомостями з тогочасних посібників для практикуючих лікарів. У короткому медичному посібнику «I'usage des medecins practiciens divises en trois parties», перше видання якого було опубліковане Antonin Bossu в 1841 р., друге — в 1855р. і п'яте — в 1874 р., анотації про сифіліс чітко погоджені з думкою провідного венеролога того часу Філіпа Рікора (Bossu, 1855, р. 646). Вирішальним для успіху вчення Рікора про терапію сифілісу було те, що цей лікар зумів запровадити спеціальну успішну терапевтичну програму для вже відомих форм первинного, вторинного та третинного сифілісу: ртуть для вторинного сифілісу, а калію йодид для третинного сифілісу. Фактично калію йодид успішно застосовувався з кінця 1840-х рр. і до сьогодні для лікування симптомів lues III і типових сифілітичних гум (Dracobly, 2004, р. 549; Slanders, 1986, р. 194). Ртуть з успіхом використовувалася для лікування третинного сифілісу. Однак досвід показав, що в терапії третьої стадії сифілісу ртуть часто була неефективною, і з часом було надано перевагу калію йодиду. У вступі до анотацій про сифіліс Боссу (1855, р. 647) вказує на переваги калію йодиду над ртуттю в антисифілітичній терапії. Ртуть не є стовідсотково безпомилковим засобом: іноді при довготривалому сифілісі в третій стадії лікування ртуттю є невдалим або недостатнім. У такому випадку звертаються до калію йодиду. Згідно з рекомендаціями Рікора, коли йдеться про третинний сифіліс, слід призначати калію йодид внутрішньо. Саме це і зробили лікарі Гейне.

Внутрішньо калію йодид, як зазначено в компендіумі, вживається у вигляді звичайного чаю з йодом, а також спеціального чаю від Рікора, до того ж у довіднику вказані їх інгрідієнти. Крім того, у третій —головній частині медичного посібника також згадуються таблетовані форми.

Призначення Гейне неаполітанської мазі й метод її застосування — «втирати у шкіру» також знаходять підтвердження в компендіумі. Боссу рекомендує цю мазь для лікування сифілітичних кісткових болів при третинному сифілісі й описує компоненти й метод нанесення цієї мазі в розділі «Медичний покажчик» (Bossu, 1855, р. 742).

Зрозуміло, що ця мазь, яка, очевидно, містить високий рівень ртуті, використовується проти сифілісу.

Першу рекомендацію лікарів — припікання хребта — доведеться інтерпретувати як відгук на припущення Гейне, що він страждав на сухотку (tabes dorsalis). Припікання проводили безпосередньо поряд із спинним мозком, що, як вважалося, був джерелом хвороб. Згідно з гуморально-патологічною концепцією ця процедура могла б відновити баланс рідини в організмі хворого. Усі інші призначення можна, ймовірно, пояснити запорами в Гейне, про які відомо з весни 1847 р. (лист Гейне до Jaubert, 13 квітня 1847 р.; de Belgiojoso, 20 вересня 1847 р.).

Цей рецепт фактично доводить: лікарі, надаючи такі рекомендації, вважали, що Генріха Гейне доведеться лікувати від сифілісу.

Але припущення про сифіліс втрачає свою силу через зауваження, яке Гейне зробив лікарю Генріху Рольфсу, своєму другу, через 3 роки після зустрічі з лікарями в 1848 р.: «Між іншим, я не приймаю ніяких ліків, тому що не вірю в їх ефект. Єдині ліки, які я приймав під час хвороби, це калію йодид, і я не помітив, щоб це призвело хоч до якогось покращання мого стану здоров'я» (Rohlfs, 1853, р. 402). Тому Рольфс повідомляє, що Гейне приймав калію йодид до 1851 р., але ці ліки не мали ніякого терапевтичного ефекту. Щодо лікування exuvantibus необхідно пам'ятати, що в Гейне фактично не було ніяких пізніх симптомів сифілісу, тому що калію йодид повинен був, навпаки, допомогти йому.

Зловживання Гейне опіумом як причина його смерті

Постільний режим Гейне під час хвороби залишався загадкою. До останніх днів свого життя Гейне мав ясний розум, тому можна висловити припущення про хворобу периферичних нервів. Можливо, не було ніякого зв'язку між постільним режимом і безпосередньою причиною смерті. Від чого ж насправді помер Гейне?

Є одне очевидне пояснення смерті Гейне, що ще не було розглянуте. Судоми в черевній порожнині можна легко пояснити вживанням Гейне опіуму: фактично в історії хвороби Гейне, починаючи з 1848 р., нічого не було описано так детально його сучасниками, як вживання ним опіуму. Тому твердження Гейне, що релігія — це «інтелектуальний опіум для стражденного людства» (Windfuhr, 1975, v. XI, р. 103) (що, як відомо, розчистило шлях для більш стислого формулювання Карла Маркса: «Релігія — опіум для людей»), набуває особливого значення.

Кореспонденція Гейне і знайдені примітки доводять, що морфій вводився за допомогою підшкірних конусів, щодня після червня 1854 р. Гейне обприскував морфієм рани, тримав отвір у шиї відкритим і застосовував гарячі припарки, щоб отримувати морфій. Найчастіше вживаний, а також найзручніший метод — пероральне застосування морфію. Гейне часто використовував надмірні дози.

Фактично безпосередня причина смерті могла бути обумовлена зловживанням морфію. Слід пам'ятати, що залежність від морфію була відзначена вперше під час громадянської війни в Америці (1861–1865 рр.) і франко-пруської в Європі (1870–1871 рр.). У серпні 1854 р. Гейне переїхав у нове житло, що було більш зручним, але водночас вологим і холодним. Після того він почав часто хворіти на застуду, що не можна було вилікувати. З листів можна дізнатися про його страждання від пароксизмального кашлю, що непокоїв його близько 1,5 року (лист Гейне до Майкла Шлос, 19 лютого 1855 р.). Це й було, мабуть, причиною того, що Гейне оцінив полегшуючий ефект морфію. У разі непродуктивного кашлю, що супроводжується болем, призначення морфію є ефективним і можливим сьогодні. У період сильного кашлю Гейне використовував ефект опіуму, щоб нейтралізувати болі, подібні до плевритних гострих болів, при нападах сухого, нестерпного кашлю, що загрожував асфіксією.

Давид Грубі, лікар Гейне, писав братові Гейне 17 лютого 1856 р., що, на його думку, Гейне помер у результаті слабкості, викликаної сильним блюванням. Пізніше він додає, що Гейне помер не через довготривалу хворобу, а через випадкове нездужання (Wemer, 1972, v. II, p. 473). Говорячи про останні години життя Гейне, його остання подруга Мушка — Камілла Сельден (Elise Krinitz, 1825–1896) і медсестра погодилися з висновком лікаря Грубі: Гейне помер від неконтрольованого блювання, викликаного великими дозами морфію, який він приймав в останні дні життя. 15 лютого 1856 р. Давида Грубі викликати не було можливості, та запросили старого лікаря, який жив поблизу, і він призначив «чай з апельсинового цвіту і воду від Віші з краплею настоянки опіуму», що треба було давати кожні півгодини (Werner, 1972, v. II, p. 474). Відомо, що настоянка опіуму — це ліки. Лікар, який не підозрював про передозування опіуму, призначив ще більше опіуму. Зловживання опіумом або морфієм тривалий час призводить до паралітичної кишкової непрохідності, що може спричинити сильне блювання. Блювання також може бути інтерпретоване як результат гострої інтоксикації після передозування.

Проте ці ліки також застосовували в тогочасній медицині, а сильне блювання вимагало лікування. Згідно з компендіумом Боссу «чай з апельсинового цвіту» має спазмолітичний ефект (Bossu, 1855, p. 738), а розділ «Нервове блювання» пояснює, що блювання лікується опіумом або мінеральною водою. Вважалося, що анестетики слід розглядати як головні лікувальні засоби. «Найбільш широковживані речовини — опіум і красавка. А також газовані напої, «мікстура де Рів'єра», магнійвмісна вода...» (Bossu, 1855, p. 685).

Нудота і блювота — неспецифічні симптоми. В історії хвороби Гейне було добре описано факт виникнення блювання через хронічну або гостру інтоксикацію як наслідок зловживання опіумом. Коментарі лікаря Гейне, його медсестри та його останнього друга-жінки підтверджують, що ці напади блювоти є результатом передозування опіуму. Ці дані вказують, що Гейне помер через несвоєчасне і неправильне лікування — від передозування.

Згідно з сучасними поглядами блювання тривалістю більше 3 днів призводить до серйозного алкалозу, особливо в організмі, виснаженому щорічними тривалими коліками і важкою хворобою. Алкалоз, викликаний метаболічними процесами, розвивається через недостатність калію. Результатом є м'язова слабкість і порушення серцевої функції. Організм намагається компенсувати алкалоз поверхневим і рідким диханням. У результаті виникає дратівливість, запаморочення, а також неспокійний стан свідомості. Протягом останніх днів Гейне, організм якого був виснажений за кілька років хвороби, поступово згасав, призначення настоянки опіуму зробило будь-яке видужання неможливим.

Підготували: І.С. Криворучко,
О.М. Тарасенко, Н.М. Яцковська
,
кафедра пропедевтики внутрішніх хвороб № 1,
Національний медичний університет
імені О.О. Богомольця
Список літератури знаходиться у редакції


Bibliography



Back to issue