Газета «Новости медицины и фармации» 7 (409) 2012

Публікація вельмишановного проф. І.В. Богадельнікова «ВИЧ/СПИД — сегодня, а завтра?» в газеті «Новости медицины и фармации» № 20(392), 2011 р., виявилась тією краплею, яка вихлюпнула емоції на папір. Ігоре Володимировичу, ви, як завжди, глибокі у своїх аналізах, лаконічні у висновках і максимально близькі до істини. Мабуть, тому і спонукаєте до дії інших. Проте дозвольте  не зовсім погодитись із вами, що в нашій країні боротьба з ВІЛ/СНІДом є пріоритетом адміністраторів медицини та лікарів-спідологів. У нашій державі боротьба з цією інфекцією нагадує «борсання» ягняти в стрімкому гірському струмку під час весняної повені. Це ілюзія стратегії протидії ВІЛ-інфекції. «Боремось» —  це про нас із Вами та про тисячі простих українських лікарів різних спеціальностей, які в більшості випадків і не здогадуються про першопричину захворювання своїх пацієнтів, а лікують їх наполегливо, тривало, виснажливо для здоров’я пацієнта, морально і психологічно важко для себе, оскільки втрачається впевненість у власній компетентності. А все тому, як ви правильно діагностували, що «успіхи» в боротьбі з даною патологією стали результатом неправильно вибраної стратегії, яка сьогодні домінує і продовжує укріплюватись, а також патологічної системи допомоги з боку міжнародних організацій, всі положення якої цілком і повністю сліпо приймаються Україною, без урахування інтересів саме нашої держави. Іноді створюється враження диверсії (вибачте за «совдепівську» логіку мислення). І, як ви справедливо зазначаєте, «створюється враження, що нашу країну перетворюють у територію хворих на ВІЛ/СНІД».

У свій час ми з колегами в матеріалах з’їзду інфекціоністів описали клінічну ситуацію, яка мала місце в нашому стаціонарі [1]. Ще тоді, у 2006 р., нами були висловлені думки, співзвучні до ваших. Коротко пригадаю ситуацію, яка стала тоді приводом для обговорення. Під нашим спостереженням знаходилась дитина 7 місяців з клінічним діагнозом при надходженні на стаціонарне лікування: позалікарняна правобічна гостра неуточненого генезу нижньочасткова пневмонія. Гострий обструктивний бронхіт. ДН ІІ ст. Атопічний дерматит. Дитина хворіла з двомісячного віку. Спочатку це був атопічний дерматит, торпідний до лікування, згодом на його тлі розвинувся бронхіт, який «успішно», без світлого проміжку, реалізовується в патологічний симптомокомплекс, з яким дитина надійшла на лікування. Перебіг хвороби, резистентність до терапії та зміни в імунограмі дали нам підстави чи не з перших днів лікування запропонувати батькам обстеження дитини з метою виключення ВІЛ-інфекції. Останнє в категоричній формі було відхилено, навіть з деякою агресію в бік медичних працівників, які могли зробити таке припущення. Протягом наступних 37 днів стаціонарного лікування, яке стійко залишалось неефективним попри ті зусилля, що докладались лікарським колективом із залученням кращих спеціалістів-суміжників. Тому для уточнення діагнозу та визначення подальшої тактики лікування дитина була переведена в одну зі спеціалізованих республіканських клінік, де після специфічного обстеження у віці 9 міс., тобто через 7 місяців від появи перших ознак хвороби, було підтверджено етіо­логічний діагноз у дитини, мати якої виявилась серопозитивною і, очевидно, знала про свій статус. Думаю, саме тут доречно процитувати положення Наказу МОЗ України № 415: «Тестування для виявлення ВІЛ-інфекції може бути проведено тільки після усвідомленої та добровільної згоди пацієнта. Це означає, що пацієнту надано зрозумілою для нього мовою у доступній формі достатньо інформації, він зрозумів позитивні та негативні наслідки виявлення свого ВІЛ-статусу, дав письмово підтверджену згоду на проходження тестування  або відмовився від нього чи відклав своє рішення щодо його проходження без будь-якого примусу. Тиск або примушення до проходження тестування неприпустимі. Добровільність передбачає також відсутність примусу щодо прийняття рішення стосовно зміни ризикованої поведінки особою, яка звернулась за послугами ДКТ»; та Конвенції ООН про права дитини, стаття 7: «…кожна дитина має невід’ємне право на життя» та забезпечення «у максимально можливій мірі виживання та здоровий розвиток дитини» [2–4]. Приховавши свій статус і вчасно не давши згоди на специфічне обстеження своєї дитини, мати практично знівелювала шанси на життя власної дитини, завдала матеріальної шкоди лікувальним установам, які витрачали медикаменти, що виявлялись неефективними, та і не могли бути ефективними в даній ситуації без специфічної терапії; проводили велику кількість лабораторних, інструментальних обстежень у пошуку ймовірних причин нетипового перебігу захворювання у пацієнта, та морально принизила висококваліфікованих спеціалістів, фахівців у своїй галузі, спровокувавши їх сумніви щодо власної компетентності у своєчасній та правильній постановці діагнозу. Ця ситуація є вираженою демонстрацією порушення прав дитини на життя, у якій батьки мають понести юридичну (порушення прав дитини) та матеріальну (за недоцільно використані державні кошти) відповідальність і такі приклади повинні набути широкого громадського резонансу з висвітленням в усіх ЗМІ. А що ми бачимо на сьогоднішній день? Постійне масоване цькування медичних працівників, які нібито (оскільки висвітлення інформації у  100 % подається лише однобоко) зневажають права ВІЛ-інфікованих, нехтуючи своїми професійними обов’язками. Власне оця глиба суспільного негативізму, що подається під найрізноманітнішими соусами українськими ЗМІ і виливається на медиків, має сформувати у них потребу висловитись та публікувати у ЗМІ загального спрямування свою професійну висококваліфіковану точку зору на проблеми поширення, лікування та профілактики ВІЛ-інфекції серед українців. Адже що ми бачимо чи чуємо сьогодні завдяки ЗМІ, окрім нашого з вами, дорогі колеги-медики, паплюження, з даної проблеми? Практично нічогісінько, якщо не рахувати  1 грудня, коли згадують про Всесвітній день боротьби з ВІЛ/СНІДом, та кілька коротких репортажів із чергового тижня моди, де хтось із дизайнерів, який не з чуток знайомий із проблемою, епатажно одягне своїх моделей в «основний» захисний елемент від ВІЛ-інфекції. А от офіційна інформація чомусь не звучить в ЗМІ, хоча «загальновизнаним є факт, що офіційні дані не відображають реальний масштаб епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні, зокрема дійсну кількість людей, інфікованих ВІЛ. Вони лише надають інформацію про осіб, які пройшли тестування на антитіла до ВІЛ, у яких була виявлена ВІЛ-інфекція і які були внесені до офіційного реєстру випадків ВІЛ-інфекції. Значно більша кількість громадян можуть бути інфікованими, але вони необізнані щодо свого статусу. Оновлені оцінки стосовно ВІЛ/СНІД в Україні засвідчують, що на початок 2010 року в Україні мешкало 360 тисяч людей, віком від 15 років і старше, інфікованих ВІЛ. Ці дані відрізняються від даних офіційної статистики кількості осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД, і перебувають під диспансерним наглядом у спеціалізованих закладах охорони здоров’я (101 182 особи) на початок 2010 року. Відмінність між цими  показниками свідчить, що лише 28 %, або кожний четвертий з людей, які живуть з ВІЛ в Україні, пройшов тест на ВІЛ і знає свій ВІЛ-позитивний статус» [5].

Постійно спілкуючись зі своїми пацієнтами та їх батьками, стверджую: те, що на сьогодні відомо середньостатистичному українцю про ВІЛ/СНІД, здебільшого обмежується поняттями: — це захворювання смертельне і є наслідком сексуальних збочень чи розпусти (оскільки я чесний і порядний, то мене це не зачепить); — проблема ВІЛ-інфікованих — це проблема медиків, а вони, такі-сякі корупціонери, неохайні «зашкарублі» душі, не хочуть виконувати свій професійний обов’язок — ату їх, ату.

Лише медичні працівники і невелике коло зацікавлених, переважно з числа юристів та самих ВІЛ-інфікованих, знають про проблеми останніх та проблеми роботи з ними. Одні поінформовані через проблему, що навалилась на них, інші — з огляду на свої професійні обов’язки чи тому, що «образованный человек тем и отличается от необразованного, что продолжает считать свое образование незаконченным» (К. Симонов), чи просто були учасниками тренінгових програм ЮНІСЕФ. Преважна більшість населення стосовно цієї проблеми живе з наглухо закритими вухами та зав’язаними очима. Повністю погоджуюсь із проф. І.В. Богадельніковим, що останнє є наслідком 20-річної недолугої організації боротьби з ВІЛ/СНІДом. «Сьогодні очевидно, що «успіхи» в боротьбі з даною патологією, на мій погляд, є результатом неправильно вибраної стратегії, яка і сьогодні домінує і продовжує укріплюватись, а також хибної системи допомоги з боку міжнародних організацій, всі положення яких безоглядно приймаються Україною без врахування інтересів держави» [6].

Кожен спеціаліст повинен займатись тим, що він найкраще вміє і знає, тобто працювати фахово у своїй галузі. Хто ж краще за інфекціоністів знає і вміє лікувати інфекційну патологію? Запитання риторичне. То чому ж у нас ці функції покладені на центри ВІЛ/СНІДу, що здебільшого ізольовані від інфекційних стаціонарів? Витрачено шалено великі кошти на їх створення, на навчання відповідного рівня медичного персоналу. Тоді як у медиків-інфекціоністів ці навички були завжди з огляду на функціональні обов’язки  з організації роботи з інфекційними хворими, якими є також і ВІЛ-інфіковані. Затрачені кошти принесли б більшу віддачу, коли були б направлені на підвищення санітарно-освітнього рівня населення з питань профілактики ВІЛ/СНІДу шляхом якомога частішого перегляду фахово досконалих рекламних роликів, участі в просвітницьких семінарах для непрофесіоналів різних вікових груп тощо. Населення має знати реальну картину темпів поширення ВІЛ/СНІДу в Україні. Громадяни мають бути поінформованими також, що шляхи інфікування змінюють пріоритетність і ймовірність інфікуватись нині вже є й у найдостойніших і найдобропорядніших громадян, їх дітей і родичів. Українці повинні зрозуміти, що ВІЛ-інфіковані такі ж звичайні люди, зі своїми проблемами і з рівними з ними правами. Безумовно, звичайний громадянин-медик також повинен бути впевненим, що в нього є не лише обов’язки. Він повинен бути впевненим, що і його права будуть захищені на тому ж рівні, на якому сьогодні декларується захист прав ВІЛ-хворих. У нього уже позапозавчора мали бути засоби захисту від імовірного інфікування (рукавички, маски, захисні окуляри, щитки тощо), які гарантують усі порядні держави і яких ми практично не бачили й не бачитимемо найближчим часом, тому що про це не прийнято голосно говорити в нашому сучасному суспільстві. Фонди, що допомагають ВІЛ-інфікованим, широко демонструють активну співпрацю із медичними закладами, що займаються лікуванням цієї категорії хворих. Але всі забувають, що ці громадяни відвідують також інші, неспеціалізовані заклади, установи, які фінансуються за залишковим принципом та виживають лише завдяки благочинності хворих та їх родичів. Як гласить народна мудрість, спасіння утопаючих є справою самих утопаючих. От і озброюються наші медики засобами індивідуального захисту самотужки, за власний кошт, із власної, чи не найнижчої в країні, зарплати.

Часто у спілкуванні з колегами ми сходимось на думці, що «фондові» кошти сторицею повернулись би при вкладенні їх у масовий тотальний скринінг ВІЛ-інфекції, обов’язкове експрес-тестування на наявність вірусу при кожному зверненні до медичного закладу. Адже «…лише 28 %, або кожний четвертий з людей, які живуть з ВІЛ в Україні, пройшов тест на ВІЛ і знає свій ВІЛ-позитивний статус» [5]. Ніякого заперечення у якісно поінформованого населення це не викличе, як не викликає сьогодні обстеження на RW чи флюорографія. Звичайно, для введення такої масової експрес-діагностики ВІЛ/СНІДу при кожному зверненні громадянина до медичного закладу чи проходження диспансерного огляду потрібна гарна промоція, науково обґрунтована, з оцінкою реальної ситуації з цією інфекцією в нашій країні. Потрібно також змінити суспільне ставлення до ВІЛ-інфекції як до захворювання, звичайно, страшного, але якому можна і потрібно запобігти і з яким можна успішно боротись і жити, майже без будь-яких обмежень. Населення, усвідомивши це, змінить ставлення до ВІЛ-інфікованих, сприйматиме їх як звичайних людей при відсутності проявів хвороби чи як до хворих на одну з-посеред великої когорти інших тяжких інфекційних хвороб, з якими на сьогодні є ефективні засоби боротьби. Потрібно діями, а не лише на словах переконати громадян, що сьогодні в країні створені всі умови «сприяння підвищенню рівня здоров’я населення, у тому числі подовженню та покращенню якості життя людей, які живуть із ВІЛ» [2].

Настала пора нам усім, і медикам, і немедикам, усім українцям, спільними зусиллями, спираючись на думку передових вітчизняних науковців, враховуючи українські реалії та можливості державного бюджету (не лише міжнародних фондів), дійсно перейти до активної, науково обґрунтованої протидії епідемії ВІЛ/СНІДу. Тому що на сьогодні складається враження, «що все робиться для того, щоб зробити нашу Україну країною, хворою на хронічну смертельну хворобу» [6]. Потребою висловити наболіле, вилити той біль за моїх земляків, непоінформованих про дійсний стан із епідемією ВІЛ-інфекції, що поширюється по Україні, як полум’я по сухій соломі, безумовно, завдячую написаному вельмишановним професором І.В. Бога- дельніковим, щирим українцем, патріотом, якому болить майбутня доля його народу і який уже не може мовчати подібно до більшості української інтелігенції.