Международный неврологический журнал 3 (49) 2012

Клініцисти давно помітили залежність між невідворотними коливаннями і перепадами метеорологічних факторів і збільшенням ризику виникнення ускладнень у пацієнтів з цілим рядом захворювань, серед яких і хвороба Паркінсона. В основі вивчення впливу зовнішньо­факторних категорій атмосфери, які у комплексі складають погоду, лежить спостереження, оскільки дослідник нездатний видозмінювати атмосферні явища і, більше того, на собі відчуває їх впливи. Під метеолабільністю розуміють залежність самопочуття хворої чи здорової особи від чинників зовнішнього середовища. Серед найбільш впливових факторів вказують атмосферний тиск, температуру, вологість, рівень сонячної активності, геомагнітний фон, що залежить від сонячної активності, хоча й усі інші погодні умови також залежать від сонця. Багато авторів (Г.І. Маркелов, П.Г. Мерзенецький, Г.М. Данишевський, В.Я. Чекін та інші) стверджують, що в дії клімато­погодних компонентів на організм людини велике значення мають не середні цифри, що вказують на інтенсивність того чи іншого явища, а амплітуда їх крайніх коливань і швидкість їх зміни. У більшості випадків метеолабільність розглядається як один із численних симптомів синдрому вегетативної дисфункції. Патогенетичні ланки виникнення метеолабільності на сьогоднішній день недостатньо вивчені. У 30­х роках минулого століття проф. Д.І. Панченко на основі робіт у термолабораторії та літературних даних висловив ряд припущень: 1) перепади барометричного тиску призводять до порушення рівноваги «організм людини — зовнішнє середовище»; 2) вся система пристосування знаходиться під регулюючим впливом нервової системи; 3) ступінь уражуваності й виснажуваності різних рівнів нервової системи значно залежить від їх становлення і підлеглості, сформованих у філогенезі; 4) ознаки, що вказують на порушення адаптації нервової системи, являють собою регрес функції на більш нижню ланку розвитку; 5) у термолабораторії організм людини ставився в умови, які дозволяли об’єктивно оцінити виснаження резерву адаптації. Ці ідеї послужили створенню спеціальних умов для відновлення резерву адаптації, що було реалізовано в біотроні на базі Київської обласної лікарні.

Серед несприятливих метеорологічних умов важливу роль відіграють електромагнітні коливання, діючи на різні регуляторні ланки, включаючи молекулярний рівень. Основні магнітобіологічні процеси включають: вплив на вільнорадикальне окислення, зміну швидкості й механізму дифузії молекул через клітинні мембрани, напівпровідникові ефекти в молекулах ДНК і білків, зміну поляризації молекул [6]. У метеолабільних осіб у несприятливі дні може розвиватися так званий церебральний синдром у вигляді роздратованості, збудженості, головного болю, порушення сну та дихання, що супроводжується змінами біохімічних показників — рівня тромбоутворення, холестерину, зменшення мілкодисперсних фракцій білків крові, що може сприяти виникненню ГПМК [4]. Співвідношення ГПМК, що виникли в несприятливі геомагнітні періоди та звичайні періоди, становить 1,97 : 1, а у хворих із ГПМК у такі періоди навіть на фоні патогенетичної терапії виявляли зміну функціональної активності тромбоцитів (збільшення агрегаційної можливості) й еритроцитів (зменшення еластичності, збільшення неспецифічної проникності мембран, зниження індексу деформабельності і підвищення сорбційної можливості) [5, 7]. При дослідженні впливу аспірину на реологічні властивості еритроцитів під час геомагнітних негараздів виявили позитивний вплив цього препарату у дозі 200 мг [7].

Геомагнітний вплив на організм може бути опосередкований дією закису азоту. Наприклад, ризик розвитку раку щитоподібної залози суттєво залежить від рівня геомагнітної активності на четвертому тижні вагітності, у період, коли відбувається закладення щитоподібної залози, — ризик виникнення захворювання вищий при низькій геомагнітній активності в цей період [12]. Зворотна залежність була виявлена також між підвищеною геомагнітною активністю в пренатальному періоді і онкозахворюваністю на рак молочної залози, хворобу Ходжкіна, аденому гіпофіза [10, 11], що пов’язують із низьким розпадом нейтрофілів, і, як наслідок, низьким рівнем закису азоту (NO), і формуванням дефектної системи детоксикації NO. У дорослої людини така система не справляється з надмірним рівнем закису азоту, що призводить до утворення в організмі канцерогенних N­нітрозосполук [9, 10]. З огляду на це допустимо, що в патогенезі впливу геомагнітної активності на організм людини суттєву роль відіграє система детоксикації NO, але дослідження залежності показників рівня закису азоту та геомагнітної активності не проводилися.

Великий внесок у вивченні впливу сонячної активності на біологічні процеси зроблений такими російськими вченими: О.Л. Чижевським (засновником геліобіології), який досліджував залежність епідемій грипу і холери, психічного стану людини, росту бактерій, епідемічних захворювань, процесів міграції комах і птахів від сонячної активності [3]; С.Т. Вельховером, який виявив залежність збільшеної активності коринебактерій за 1–2 дні до появи сонячних плям, досліджував патогенність мікроорганізмів при різних рівнях сонячної активності; Н.А. Шульцем, який виявив залежність кількості лейкоцитів і лімфоцитів від рівня сонячної активності. Деякі вчені припускають дію на біологічні об’єкти специфічних видів випромінювання, але це питання досі залишається дискутабельним. Слід зазначити, що багато людей реагують погіршенням самопочуття не на магнітну бурю, а за 1–2 доби до неї — у період збільшеної активності на сонці.

При ряді захворювань зміна погодних умов відіграє важливу патогенетичну роль. Остеоартроз, ревматизм, мігрень характеризуються вираженою залежністю клінічних проявів від погодних чинників. Серед пацієнтів із хворобою Паркінсона (ХП) скарги на погіршення самопочуття при зміні метеоумов є доволі поширеними. При цьому відбувається порушення регуляторних механізмів гіпоталамічної ділянки за рахунок зміни чутливості рецепторних утворень цієї локалізації, що може проявлятися підвищенням АТ, зміною ЧСС, погіршенням самопочуття. Зміна температури, вологості суттєво впливає на самопочуття у пацієнтів із хворобою Паркінсона при різкій зміні цих показників, але в деяких пацієнтів спостерігається погане самопочуття саме при високій температурі.

Хвороба Паркінсона — хронічне безперервно прогресуюче нейродегенеративне захворювання нервової системи, головними клінічними проявами якої є порушення рухової сфери у вигляді гіпокінезії, ригідності, тремору, постуральної нестабільності. Одним з облігатних проявів ХП є порушення вегетативної регуляції, що пояснюється ураженням як вегетативних центрів ЦНС (locus coereleus, ядра блукаючого нерва та інші), так і клітин периферичних вегетативних гангліїв і включає в себе пітливість, запори, ортостатичну гіпотензію, розлади сечовипускання, гіперсалівацію, зниження маси тіла, алопецію, сльозотечу; рідше спостерігаються непереносимість спеки і холоду, порушення ковтання, імпотенція, постуральне запаморочення [14, 15]. З огляду на важливість функціонування вегетативних центрів у виникненні метеолабільності доцільним є її дослідження при ХП, взаємозв’язок метеолабільності з вираженістю вегетативної дисфункції. Серед факторів, які суттєво впливають на рівень самопочуття пацієнтів, на наш погляд, важливу роль відіграє рівень кровопостачання головного мозку, який залежить не лише від прохідності церебральних судин, але й від адекватності їх функціонування. Одним з інформативних і доступних методів оцінки цього показника є дослідження мозкового кровотоку за допомогою допплерографії в різних положеннях.

Матеріали і методи

Під нашим спостереженням знаходились 42 пацієнти з діагнозом ХП, які були розподілені залежно від скарг на дві групи: із вираженою залежністю самопочуття від зовнішніх факторів — група І, метеолабільні (25 пацієнтів);  без вираженої залежності самопочуття від метеофакторів — група ІІ, метеостабільні (17 пацієнтів). Достеменно невідомо, на які саме фактори реагують метеолабільні особи, тому для відбору таких осіб ми орієнтувались на скарги, у першу чергу на погіршення самопочуття при зміні будь­яких метеоумов — температури, атмосферного тиску, вологості. В обох групах проводилися збір скарг та анамнезу, фізикальне обстеження, дослідження неврологічного статусу з урахуванням UPDRS (спеціалізованої шкали для оцінки статусу при ХП), проведення ортостатичної проби, оцінка іннервації судин головного мозку за допомогою допплерографії з використанням ортостатичної проби. Активацію нейрогенного механізму авторегуляції церебрального кровотоку спостерігається при використанні ортостатичної проби. При цьому відбувається рефлекторне зниження АТ, що призводить до збільшення імпульсації з каротидного синуса і дуги аорти, збудження судинно­рухового центру, стимуляції симпатичної нервової системи, вазоконстрикції, що можна розглядати як основний чи принаймні найбільш досліджений механізм регуляції мозкового кровотоку. Зниження швидкості мозкового кровотоку після зміни положення тіла більше ніж на 10 % свідчило про порушення механізмів авторегуляції церебрального кровотоку. При нормальній ортостатичній стійкості і відповідно адекватній іннервації церебрального судинного русла зменшення швидкості кровотоку по середній мозковій артерії при зміні положення тіла не перевищує 10 % від вихідного показника. Зниження систолічного АТ принаймні на 20 мм рт.ст. чи діастолічного АТ принаймні на 10 мм рт.ст. в інтервалі до 3 хв після вставання свідчило про супутню ортостатичну гіпотензію.

Результати й обговорення

У всіх досліджуваних пацієнтів відмічалися тремтіння кінцівок, підвищення м’язового тонусу за екстрапірамідним типом, акінезія. Вегетативні розлади (гіперсалівація, запори, порушення сечовипускання) спостерігались у 38 пацієнтів (90 %): у всіх пацієнтів І групи (100 %) і у 7 пацієнтів ІІ групи (41,1 %).

У 20 пацієнтів І групи (80 %) і у 2 пацієнтів ІІ групи (11,7 %) була виявлена супутня ортостатична гіпотензія. При дослідженні стану мозкової авторегуляції ми виявили ознаки її порушення в більшості пацієнтів із ХП (35 пацієнтів — 83,3 %), однак ці порушення превалювали в пацієнтів І групи (24 пацієнти — 96 %) порівняно з пацієнтами ІІ групи (11 пацієнтів — 64,7 %).

Висновки

У більшості пацієнтів із діагнозом ХП із вегетативними розладами має місце метеолабільність. Порушення іннервації судинного русла головного мозку спостерігається у більшості пацієнтів із ХП, однак частіше при метеолабільності і супутній ортостатичній гіпотензії. На наш погляд, це може свідчити про важливість вегетативної дисфункції і неадекватної вегетативної іннервації судин головного мозку у виникненні метеолабільності при хворобі Паркінсона, що потребує подальшого вивчення причин порушення церебральної гемодинаміки і можливих методів її корекції.