Газета «Новости медицины и фармации» 9 (415) 2012

Розкриваючи правовий статус медичного працівника, розглянемо низку загальнолюдських та професійних прав, пільг, свобод, що поширюються на всіх медичних працівників, а також перелічимо обов’язки та види відповідальності, що стосуються саме медичної сфери. Сподіваємося, що запропонований до вашої уваги матеріал допоможе по-новому подивитись на сьогодення та розставити крапки над і у взаєминах із пацієнтами.

У юридичній науці під правовим статусом розуміють систему прав, свобод, обов’язків та відповідальності, що за­кріплені в нормативно-правових документах та гарантовані державою. Будь-яка особа координує свою поведінку саме на підставі зазначених прав, свобод, обов’язків та відповідальності за порушення обов’язків.

Правовий статус особи закріплений у Конституції та базується на міжнародних документах, що розкривають права людини.

Основними принципами прав людини є:

- рівноправ’я;

- невід’ємність прав та свобод;

- гарантії прав та свобод;

- заборона на зловживання правами та обов’язками;

- заборона на незаконне обмеження прав та свобод людини.

Права та свободи медичних працівників

Усі права та свободи, що поширюються на медичних працівників, розподіляються на дві групи: загальнолюдські та професійні.

Загальнолюдські права включають в себе право на життя та його захист, повагу до честі та гідності, рівність прав кожної людини (рівноправ’я), право на свободу та особисту недоторканність, свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на свободу віро­сповідання, на охорону здоров’я, освіту, заняття діяльністю, до якої є вподобання та яка надає гідну оплату праці, на мирні зібрання, у тому числі для відстоювання власних прав, на відпочинок, соціальний захист та достатній життєвий рівень, особистісні права (право власності на житло та інше майно, авторське право, вступ до шлюбу).

Переліку загальнолюдських прав присвячено цілу главу Конституції України, де також зазначено, що держава гарантує дотримання цих прав, а порушені права людини мають бути поновлені в суді.

На жаль, не менше половини зазначених прав існують тільки на папері. Взяти хоча б трудові права, з яких для медичних працівників реально реалізовується тільки право на достроковий вихід на пенсію. Проте знати ці права необхідно. І вимагати їх реалізації від оточення.

Низкою законів, постанов, наказів та інших нормативних документів закріп­лено коло професійних прав, свобод та пільг медичних працівників. Серед законодавчого розмаїття основним документом для медичної галузі є Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII, зі змінами (далі — Основи законодавства про охорону здоров’я).

Більшість професійних, у тому числі трудових, прав та пільг медичних працівників визначено у статті 77 Основ законодавства про охорону здоров’я.

Отже, згідно з цією статтею, медичні та фармацевтичні працівники мають право:

- на заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації;

- належні умови професійної діяльності;

- підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу на п’ять років у відповідних закладах та установах;

- вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження у встановленому порядку сучасних досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики;

- безплатне користування соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконання професійних обов’язків;

- обов’язкове страхування за рахунок власника закладу охорони здоров’я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров’ю у зв’язку з виконанням професійних обов’язків у випадках, передбачених законодавством;

- соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що настала у зв’язку з виконанням професійних обов’язків;

- встановлення у державних закладах охорони здоров’я посадових окладів (тарифних ставок) на рівні, не нижчому від середньої заробітної плати працівників промисловості;

- скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку у випадках, встановлених законодавством;

- пільгові умови пенсійного забезпечення;

- пільгове надання житла та забезпечення телефоном;

- безплатне користування житлом з освітленням і опаленням тим, хто проживає і працює у сільській місцевості і селищах міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали медичними та фармацевтичними працівниками і проживають у цих населених пунктах, надання пільг щодо сплати земельного податку, кредитування, обзаведення господарством і будівництва приватного житла, придбання автомототранспорту в порядку, встановленому законом;

- першочергове одержання медичної допомоги і забезпечення лікарськими та протезними засобами;

- створення наукових медичних товариств, професійних спілок та інших громадських організацій;

- судовий захист професійної честі та гідності;

- безоплатне одержання у власність земельної ділянки в межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства у передбаченому законом порядку;

- додаткову оплачувану щорічну відпустку тривалістю три календарних дні для лікарів дільничних лікарень та амбулаторій, розташованих у сільській місцевості, дільничних лікарів-терапевтів, лікарів-педіатрів та дільничних медсестр територіальних ділянок міських поліклінік, лікарів загальної практики (сімейні лікарі), завідувачів терапевтичних та педіатричних відділень поліклінік, лікарів (старших лікарів) та середнього медичного персоналу виїзних станцій і відділень швидкої та невідкладної медичної допомоги, станцій санітарної авіації та відділень планової та екстреної консультативної допомоги — за безперервну роботу на зазначених посадах у зазначених закладах (на територіальних ділянках) понад три роки. При цьому зберігаються права інших категорій медичних працівників на додаткову оплачувану відпустку у межах існуючих норм.

Певні права медичних працівників, пов’язані з їхньою професійною діяльністю, встановлені також іншими статтями Основ законодавства про охорону здоров’я. Так, статтею 34 передбачено, що лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення. Лікар не несе відповідальності за здоров'я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.

У разі загрози життю хворого медичні працівники мають право використати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою надання невідкладної допомоги або транспортування його в найближчий лікувально-профілактичний заклад. Громадянам, які під час невідкладної або екстремальної ситуації брали участь у рятуванні людей і сприяли наданню медичної допомоги, гарантується у разі потреби в порядку, встановленому законодавством, безплатне лікування та матеріальна компенсація шкоди, заподіяної їх здоров’ю та майну (ст. 37).

Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоров’я, зашкодити процесу лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоров’я пацієнта, обмежити можливість ознайомлення з окремими медичними документами (ст. 39).

Медичні працівники також мають право:

- використовувати інформацію, яка становить лікарську таємницю, у навчальному процесі, науково-дослідній роботі, у тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, належним чином забезпечивши анонімність пацієнта (ст. 40);

- проводити медичне втручання, пов’язане з ризиком для здоров’я пацієнта, як виняток, в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від вживання методів діагностики, профілактики або лікування буде меншою, ніж можна чекати в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров'я пацієнта іншими методами неможливе (ст. 42);

- не брати згоду хворого або його законних представників на медичне втручання в невідкладних випадках, коли є реальна загроза життю хворого. Якщо пацієнт після інформування лікарем про медичне втручання відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження про відмову, а при неможливості його отримання — засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків (ст. 43);

- застосовувати в медичній практиці нові методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації і лікарські засоби, що знаходяться на розгляді в установленому порядку, але ще не допущені до вживання, на користь лікування особи лише після отримання його письмової згоди (ст. 44);

- проводити медико-біологічні експерименти на людях у порядку, передбаченому законодавством (ст. 45);

- припиняти активні заходи щодо підтримки життя хворого у тому випадку, коли стан людини визначається як необоротна смерть (ст. 52).

Статтями 74-1 і 75 Основ законодавства про охорону здоров’я передбачене право медичних працівників на заняття народною медициною (цілительством), на підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації у відповідних вищих навчальних і наукових установах, установах підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів, а також за допомогою інтернатури, клінічної ординатури, аспірантури і докторантури, згідно із законодавством про освіту.

Медичні працівники мають право займатися господарською діяльністю (приватною практикою) у сфері охорони здоров’я, брати участь в управлінні охороною здоров’я.

Перелічені права медичних працівників, як слушно зазначають провідні юристи, є правами-обов’язками, тобто зобов’язують медичних працівників вчиняти певні дії для реалізації їхніх професійних прав.

Чинним законодавством України може бути передбачено інші права та пільги для медичних працівників. На них також можуть поширюватися пільги, що встановлюються для своїх працівників підприємствами, установами і організаціями, яким вони надають медичну допомогу.

Зазвичай додаткові права та пільги закріплюються колективним договором підприємства.

Причини порушення прав медичних працівників

Найчастіше порушення загальнолюдських чи професійних прав медичних працівників з боку пацієнтів чи їхніх родичів та законних представників обумовлені фоновим станом, що виникає на тлі захворювання, або співчуттям своєму родичеві. Проте нанесені образи, особливо в присутності інших осіб, негативно відбиваються як на діловій репутації конкретного медичного працівника, так і всього закладу охорони здоров’я.

Практика свідчить, що дуже часто, опинившись у конфліктній ситуації, медичні працівники не знають своїх прав. Ті, хто знає свої права, не вміють своєчасно і грамотно сформулювати правомірні вимоги і не обізнані в процесуальних нормах.

Більшість із тих, хто знає свої права і вміє застосовувати свої знання, не витримують тиску, стикаючись із нерозумінням колег та керівників і відсутністю підтримки з боку професійних асоціацій і профспілок.

Також слід зазначити, що кожне реалізоване трудове право працівника лікувальної установи — це додаткові витрати з бюджетів або позабюджетних фондів. Бюджет обмежений, а потенційних осіб із правомірними вимогами чимало.

Наостанок наголосимо на тому, що керівництво ЛПУ має мати адекватний підхід до вирішення конфліктів, що виникли між пацієнтами/законними представниками та медичним персоналом ЛПУ. Конфліктну ситуацію необхідно розглянути всебічно, вислухавши аргументи всіх учасників, у своїх висновках спиратись на значимі факти. Якщо працівники ваших установ відчують підтримку та захист своїх інтересів з боку керівництва, це неодмінно призведе до покращення якості надання медичної допомоги співробітниками вашого ЛПУ. Врешті-решт ділова репутація медичної установи не постраждає, потік пацієнтів збільшиться. А з огляду на реформування системи надання медичної допомоги це сприятиме збільшенню фінансування (отриманню прибутків) керованим вами закладом.

Алгоритм дій при порушенні прав

У разі порушення загальнолюдських або професійних прав кожна особа має право (не обов’язок!) відновити їх законним шляхом. Утім, перш ніж вчиняти будь-які дії, доречно було б проконсультуватись із юристом щодо реальності порушень та механізмів захисту. Однак бувають випадки, коли діяти треба негайно.

Отже, якщо є підозри щодо неправильного встановлення посадового окладу, виплати надбавок, доплат, підвищень за наявну категорію, слід, по-перше, звернутися до керівника фінансового відділу за роз’ясненнями. Якщо, на ваш погляд, з якихось причин ці роз’яснення повною мірою не розкриють підстави для обмеження виплат, варто подати письмове звернення на ім’я керівника ЛПУ щодо розшифрування схеми посадового окладу та підстав для нарахування додаткових виплат. Офіційна відповідь на таке звернення має надійти протягом місяця.

Відповіді на запити, що стосуються фінансового забезпечення, готує бухгалтерія. Як видно з досвіду, працівники бухгалтерії зазвичай достатньо ознайомлені із чинним законодавством щодо оплати праці. Проте бувають і винятки. Тому, отримавши роз’яснення, варто або пошукати відповідність зазначених підстав чинному законодавству, або проконсультуватися із юристом.

Такий самий алгоритм дій можна застосовувати і в разі ненадання додаткової оплачуваної або інших видів відпусток, звернувшись до відділу кадрів.

Якщо з відстоюванням трудових прав усе більш-менш зрозуміло, то з покаранням порушників загальнолюдських прав та тих, хто посягає на ділову репутацію, набагато складніше. Тут необхідно діяти негайно, бо інакше довести факт протиправних дій буде складно. Наприклад, пацієнт або його законний представник у процесі розмови підвищує голос, починає відверто вас ображати, застосовує нецензурні вислови.

По-перше, не можна підвищувати голос у відповідь, однак слід чітко наголосити, що ви виконуєте службові обов’язки, які на вас покладено керівництвом. До кола цих обов’язків не входить вислуховування особистісних образ. Якщо у пацієнта є претензії щодо якості надання медичної допомоги або умов перебування в ЛПУ, запропонуйте письмово звернутися до керівництва.

Якщо ж образи й надалі не припиняються, варто нагадати пацієнтові про посягання на ваші загальнолюдські та професійні права і запросити двох свідків, які в присутності пацієнта нададуть згоду підписати скаргу на пацієнта та службову записку, яку ви в обов’язковому порядку маєте подати керівнику ЛПУ. Склавши службову записку, скаргу та отримавши підписи свідків, ви зможете звернутися до суду. У позовних вимогах не забувайте зазначати розмір матеріального еквіваленту завданої вам моральної шкоди.

Резюмуючи цей розділ, перелічимо всі можливі інстанції, до яких ви маєте право звернутися по допомогу в разі порушення ваших прав:

- керівник ЛПУ;

- профспілковий комітет;

- недержавні правозахисні організації;

- управління охорони здоров’я (УОЗ);

- Міністерство охорони здоров’я України (МОЗ);

- органи прокуратури;

- суд, у тому числі апеляційний та Верховний суд України (поетапно);

- Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

- Європейський суд з прав людини.

Професійні обов’язки медичних працівників

Як може здатися на перший погляд, коло прав медичних працівників досить широке, а обв'язкам медичних працівників присвячено статтю 78 та окремі положення ще кількох статей Основ законодавства про охорону здоров’я з невеликим загальним переліком цих обов’язків:

- сприяти охороні та зміцненню здоров’я людей, запобіганню і лікуванню захворювань, подавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу (ст. 78);

- безплатно подавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях (ст. 78);

- поширювати наукові та медичні знання серед населення, пропагувати, в тому числі власним прикладом, здоровий спосіб життя (ст. 78);

- дотримуватися вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю (ст. 78);

- постійно підвищувати рівень професійних знань та майстерності (ст. 78);

- подавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров’я (ст. 78);

- проводити своєчасне і кваліфіковане обстеження і лікування пацієнта (ст. 34);

- подавати медичну допомогу в пов­ному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані (ст. 52);

- пояснювати пацієнтові в доступній формі стан його здоров’я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров’я (ст. 39).

Згідно зі статтею 40 Основ законодавства про охорону здоров’я медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

Медичні та фармацевтичні працівники мають також інші обов’язки, передбачені законодавством.

Коли держава закріпила право людини на якісну безоплатну медичну допомогу, яку медичні працівники мають надавати, вона — держава — зобов’язалась це право забезпечити. Однак адекватного забезпечення не відбулося (передусім фінансового), а пацієнти з цим правом обізнані і вимагають його реалізації.

Крім того, законодавство зобов’язує медичних працівників надавати медичну допомогу у будь-який час: чи то робочий, чи то неробочий. Проте ніхто не бере до уваги, що в позаробочий час медичний працівник може не мати можливості надати хоча б якусь медичну допомогу (не говоримо про якісну) через елементарні причини — наприклад, відсутність знарядь праці. А за ненадання медичної допомоги передбачено кримінальну відповідальність.

Ризики в роботі медичних працівників

Серед осіб, які становлять потенційні ризики в роботі медичного працівника, можна назвати пацієнтів, керівництво ЛПУ та колег (розглядаються ризики як для бюджетного, так і приватного сектора).

Види ризиків:

- для власного життя та здоров’я;

- для життя та здоров’я пацієнта;

- настання юридичної відповідальності;

- матеріальні збитки через неоплату праці;

-  припинення провадження медичної практики;

- недобросовісна конкуренція.

Невипадково першими названо ризики для життя та здоров’я медичного працівника. Чинне законодавство України значною мірою забезпечує дотримання прав пацієнтів, зокрема ВІЛ-інфікованих, і дозволяє не інформувати медичних працівників щодо наявного захворювання. Ризик зараження величезний практично для всіх медичних працівників, які надаватимуть допомогу такому пацієнту. Наказами МОЗ передбачено, що кожного пацієнта слід розглядати як потенційного хворого на ВІЛ і дотримуватися безпеки. Але ця безпека не фінансується державою. Крім того, надаючи такому пацієнту медичну допомогу, всі залучені медичні працівники мають отримувати відповідну доплату.

Окрім ВІЛ-інфікування, з реальною можливістю стати інвалідом або померти при виконанні службових обов’язків стикаються працівники служби медицини невідкладних станів. Непоодинокими є інвалідизація та вбивства медичних працівників, які прибули на місце бійки для надання медичної допомоги.

Ризики неоплати праці більшою мірою стосуються приватного сектора, де чимало осіб працюють напівлегально або нелегально. Не уклавши трудового договору в передбаченому законом порядку, медичний працівник може виконати обговорені види робіт, а оплати не отримати. Поскаржитись до прокуратури також неможливо, бо нині особа, яка працює за зарплату в конверті, несе юридичну відповідальність.

Бюджетний сектор, як свідчать численні звернення, потерпає від несвоєчасних виплат зарплати, невиплати гарантованих підвищень посадових окладів, надбавок та доплат. Але тут відновити справедливість можна.

Припинення провадження медичної практики стосується виключно приватної медицини, бо кількість бюджетних установ охороняється законодавством.

При недотриманні ліцензійних умов провадження медичної практики або грубих порушень із боку ліцензіата, Ліцензійна комісія МОЗ України має повноваження припинити діяльність приватного кабінету чи ЛПУ.

Припинення провадження господарської діяльності нерозривно пов’язане із недобросовісною конкуренцією, яку також виділено у вигляді ризику. Якщо ваш заклад успішно працює і заважає проведенню медичної практики ваших конкурентів, не виключено, що до вас не раз прийдуть контролюючі органи з позаплановими перевірками. Одного-двох порушень може бути достатньо для того, щоб закрити ваш бізнес або принаймні його значно підірвати.

Підготовлено для журналу «Практика управління медичним закладом»