Журнал «Вестник Ассоциации психиатров Украины» (01) 2012

Людина, яка захворіла на душевну хворобу, незважаючи на психічний розлад і неадекватну поведінку, все одно залишається неповторною особистістю. Вона, безперечно, має ті ж самі потреби, що і кожна нормальна — прагне спілкування і розуміння свого душевного стану, бажає кохати і бути коханою, мати щасливу сім’ю і друзів, мріє працювати і радіти результатам своєї праці, бути суспільно значимою, займатися творчістю.

Не секрет, що серед «дивакуватих» людей доволі часто зустрічаються надзвичайно талановиті й майстерні особистості. Такі приклади свідчать, що з психічною хворобою, коли лікування дібрано вдало, можна жити цікаво й корисно. Якщо людині з психічними вадами створити належні умови і не допускати зневажливого ставлення до неї, попри всі її «незручності», можна отримати відмінний результат.

Скептикам можу порадити звернутися до фактів. Як відомо, достатньо велика кількість всесвітньо відомих видатних особистостей — вчених, художників, музикантів — мали ті чи інші психічні особливості. Втім їм, мабуть, дуже пощастило — вони народилися саме в тих країнах, де вміють поважати особистість, навіть «інакомислячої» людини.

В Україні з метою допомоги психічно хворим теж створена мережа психіатричних лікарняних установ і навіть є щось подібне до реабілітаційних закладів. Проте результат у вітчизняній психіатрії чомусь зовсім інший — дуже незначній кількості «щасливчиків» після лікування вдається знайти своє місце в суспільстві. Виникає питання: чому?

Зазвичай при перших помічених проявах душевного розладу родичі хворої людини звертаються до психіатричних лікарень з великою надією, що знайдуть там розуміння й допомогу. Але насправді їх дуже часто чекає неприємний «сюрприз».

Як же зустрічають душевно хвору людину в наших лікарняних закладах? Запитайте про це у самих хворих, які нарешті повернулися до своєї родини, або у їхніх родичів, які на собі відчули різницю у поведінці хворої людини до і піс­ля перебування у психіатричній лікарні. Звичайно, до такої розмови потрібно бути підготовленим. Перш за все, враховуючи високе емоційне напруження такої бесіди. Особливо якщо родичі не вміють або з різних причин не можуть справитися з агресивною поведінкою хворої людини.

Кваліфікований психолог може досить зрозуміло пояснити, як агресивне середовище провокує агресію у відповідь навіть у здорової людини, формує у свідомості відчуття нікчемності, браку впевненості в собі, не кажучи вже про страх та підозрілість.

Але звичайні рекомендації психологів бути ввічливим при спілкуванні один із одним, частіше посміхатись, згадувати про щось приємне, тобто вживати ті форми спілкування та поводження, які б допомагали зберігати душевну рівновагу й душевний спокій, у цій ситуації, як правило, не спрацьовують. Після госпіталізації виписаний часто вважає себе зрадженим і ставиться відтепер до близьких родичів, які напередодні вмовляли і доводили йому необхідність лікування, з недовірою.

Фахівці добре усвідомлюють надзвичайну чутливість душевно хворої людини до впливу зовнішнього світу і знають, що з вразливою душею потрібно обходитися значно обережніше. У той же час саме люди в білих халатах часто завдають цій хворій душі додаткових травм.

На жаль, майже кожна зустріч психічно хворої людини з працівниками психіатричних установ несе в собі відбиток зневаги до її душевного стану: чи то в судово-психіатричній експертизі (у приміщенні огляду злочинців), чи то у МСЕК, чи під час так званої трудової реабілітації.

Маючи багаторічний досвід спілкування з родинами психічно хворих, наша громадська організація добре обізнана з умовами, в яких перебувають такі родини, з причинами агресії хворого, його ворожого ставленні до своїх рідних і близьких після повернення з психіатричної лікарні.

Багато вражаючого можна почути від батьків і колишніх пацієнтів. Але ще більше можна побачити у самому закритому лікувальному закладі.

Нерідко це відбувається так.

Ще зовсім молода людина, вперше потрапивши до психіатричної лікарні, при першому побаченні зі своїми батьками в присутності наглядачів ділиться своїми враженнями: «Зі мною поводяться неначе зі злочинцем! Заберіть мене звідси!».

Саме перебуваючи на стаціонарному лікуванні у психіатричній лікарні, хвора людина вперше зустрічає відверто негативне ставлення до себе через свою хворобу. Вже у приймальному відділенні поведінка працівників лікарні, які зустрічають хворого, часом вражає.

Ми спостерігали, наприклад, шокуючу картину, коли двоє міцних чоловіків, ухопивши доставлену хвору жінку за коси, тягли її з приймального відділення до лікарняної палати. І це відбувалося на очах інших пацієнтів і їхніх родичів.

У самих відділеннях лікарні ставлення до хворого часом не менш жахливе. Особливо з боку технічного персоналу за відсутності керівного складу і лікарів. Нам відомі непоодинокі випадки, коли під час виписки з лікарняного закладу родичі несподівано виявляли у свого хворого зламану руку, інші сліди поранень та побиття. В результаті такої «психологічної обробки» хвора людина, яка нещодавно ще не наважувалася навіть комашки придавити, пройшовши «випробовування» і накопичивши образу, стає агресором у своїй сім’ї.

Фахівці стверджують і реальність доводить, що психічні захворювання, як правило, повністю не виліковуються (бо не створено ще досконалих препаратів). Але якщо працівник лікарняного закладу насолоджується знущанням із хворої людини, то, звичайно, ніякі ліки тут не допоможуть. Бо коли санітар чи інший медичний працівник не ставиться до хворого принаймні з повагою до його особистості, навіть найкращий євроремонт у лікарні й кришталеві люстри не покращать ставлення хворої людини до лікарів.

Безвихідь ситуації посилюється ще й тим, що скаржитися на знущання небезпечно для самого хворого. За нашою інформацією, завідувач одного з відділень лікарні якось попередив обурених родичів, які погрожували поскаржитися головному лікарю і розповісти про побиття та знущання зі своєї дитини: «Добре запам’ятайте: ваш син тяжко хворий і ви врешті-решт знову прийдете з ним до мене! Ви розумієте, що його буде чекати…».

У результаті такого ставлення, як правило, після перебування у психіатричній лікарні хворі бояться звертатися навіть до поліклінік загального профілю. Не можуть з довірою ставитись і до всіх інших лікарів, навіть до тих, до кого зверталися раніше. Вже саме нагадування про лікарню викликає у них занепокоєння та ворожість. Перші враження від перебування у психіатричній лікарні западають у свідомість хворої людини назавжди і віддзеркалюються у подальшій її поведінці. Крім того, з’являється панічний острах повторного примусового повернення до стаціонару, настороженість та відчуженість щодо свого близького оточення.

Байдужість та невігластво у середовищі лікарняного закладу — найстрашніший ворог ослабленої людини, яка в цій ситуації, навпаки, гостро потребує духовної і душевної підтримки. Відсутність милосердя до пораненої душі, усвідомлена від душевної рани образа виховують в неї вороже ставлення до свого оточення, включаючи рідних їй людей, які в уявленні хворої людини не тільки не захистили її, а навпаки, змусили разом із важкими ліками витримувати відверті знущання. Все це настільки ускладнює сімейні стосунки хворого, що найчастіше така сім’я розпадається, а інколи трапляються навіть трагічні випадки.

Про шанобливе й доброзичливе ставлення до людей із психічними захворюваннями можна прочитати у наших законодавчих та методичних документах. Принципи надання психіатричної допомоги викладені у Законі «Про психіатричну допомогу». Виписані з цьо­го закону «вказівки» добре занотовані й у Методичних рекомендаціях щодо організації надання психіатричної допомоги. Втім, у людини обізнаної ця «паперова допомога» викликає лише гірку посмішку. В реальному житті такі принципи, як законність, гуманність, додержання прав людини і громадянина, особливо доступність медичної допомоги відповідно до сучасного рівня наукових знань, начисто відсутні. Відсутні й важелі для їх виконання, навіть умови, при яких названі принципи можливо було б здійснити і проконтролювати.

Умови, про які дуже гарно написано, можуть бути створені керівниками вітчизняної медичної галузі за участю психіатричних лікарняних закладів та соціальних психіатричних установ лише завдяки власному усвідомленню важливості задекларованих у законодавчих актах принципів. Але що ми спостерігаємо сьогодні? У відповідь на скаргу родичів про негідну поведінку молодшого персоналу лікарні від її керівників зазвичай можна почути таке: «Що тут дивного? Санітари завжди були грубіянами й п’яницями і такими й є! При таких зарплатах де ми знайдемо кращих?» То невже це назавжди? І чи буде при такому ставленні до хворого лікування добровільним?

Хоча заради справедливості можна навести й позитивні приклади, коли хворий, відчувши погіршення свого стану, сам звертається до лікаря-психіатра. Але такі випадки, на жаль, явище рідкісне, хіба що напередодні чергового відвідування МСЕК. Тут багато залежить від особистості лікаря, його милосердного і дбайливого ставлення до хворого.

До речі, сьогодні значно поширена практика, коли досвідчені професори-психіатри відкривають приватні анонімні кабінети. Як правило, територіально вони знаходяться за межами лікарні. Ані таблички «лікар-психіатр», ані білих халатів ви там не побачите. Проте клієнтура, незважаючи на платні послуги, у них є, причому добровільна. Чому? А тому що ставлення до хворого там зовсім інше.

Повернемося до державних установ. У психіатричних лікарнях давно вже працюють психотерапевти та психологи. Але вони суттєво не впливають на стосунки хворих із їхніми близькими, а тим більше не співпрацюють з молодшим медичним персоналом, не роз’яснюють їм особливості поведінки їх підопічних і не розповідають про необхідність обережного ставлення до душі хворої людини.

У результаті після виписки з лікарні, подальше відвідування психоневрологічного диспансеру через уже закоренілу недовіру до лікарів та близьких і рідних людей теж стає примусово-добровільним, ухиляння від лікування стає традиційним.

І зовсім трагічно складається доля тих, хто втрачає своїх батьків і близьких родичів, спроможних хоч якось наглядати за хворою людиною та підтримувати її. Лікування стає зовсім неконтрольованим. Особистістю хворого ніхто не цікавиться. Навіть якщо такий хворий має неабиякі природні здібності до творчої або виробничої праці, він все одно потрапить до психоневрологічного інтернату, де специфічні умови проживання та нагляду доведуть його до повної деградації.

Отже, можна зробити невтішний висновок: при такому стані вітчизняної психіатричної допомоги важко вберегти громадян із розладами психіки від свавілля та знущань. Ще важче забезпечити створення задекларованих умов для «усвідомленої» участі соціального (мікросоціального) оточення та соціального функціонування особи (див. Методичні рекомендації МОЗ).

У разі ж позитивного вирішення цих питань від використання ще не загублених здібностей психічно хворих громадян суспільство лише виграє. А психіатрична допомога стане дійсно суспільно-орієнтованою — такою, про яку дуже гарно прописано у Методичних рекомендаціях МОЗ і про яку ми всі мріємо.

Але це вже справа керівників нашої охорони здоров’я та фахівців психіатричної допомоги — їхнього сумління, бажання і доброї волі.