Газета «Новости медицины и фармации» 1-2 (442-443) 2013

Щоб не заснути… він тримав ноги в тазі з холодною водою.

14 січня 1875 року в містечку Кайзерсберзі у Верхньому Ельзасі пастору Людвігу Швейцеру його дружина Адель народила другу дитину, Альберта.

Він був дивним, мрійливим хлопчиком. Природа і тварини (так, особливо тварини) цікавили його значно більше, ніж читання та письмо. Його зачаровувала музика. Граючи на піаніно, він імпровізував, линучи мрією вдалину. До того ж Альберт був страшенно сором’язливий і, що парадоксально, сміхотливий. Будь­яка дрібниця викликала вибух реготу, що неодноразово змушувало вчителів записувати в класному журналі: «Швейцер сміявся на уроці». Та ніхто і не здогадувався, що хлопчика вже в цьому ніжному віці мучила думка про несправедливість світу, про невідповідність реальності і задуму Творця.

Навчаючись у Страсбурзькому університеті на теологічному і філософському факультетах, Альберт не щадив себе: щоб не заснути під час нічних занять, він тримав ноги в тазі з холодною водою. Тільки чудове здоров’я дозволило йому витримати таке величезне розумове і фізичне навантаження.

Альберт часто міркував про своє призначення в цьому світі. «Думка про те, що мені дана така щаслива юність, завжди була присутня в моїй уяві, — писав у своїх спогадах професор, — і все з більшою виразністю поставало переді мною питання, чи повинен я приймати це щастя як щось звичайне. Роздум щодо права на щастя був другим найбільшим переживанням мого життя. Як переживання воно з’єдналося з першим, що переслідувало мене з самого дитинства; я маю на увазі моє найглибше співчуття болю, що панує в оточуючому світі».

У 21 рік він прийняв важливе рішення: до тридцяти стане читати проповіді, займатися наукою і музикою, а після — присвятить себе безпосередньому служінню людям. Щоправда, що саме він робитиме, Альберт тоді ще не знав.

Життя пішло за планом. У 1899 році Альберт Швейцер захищає докторську дисертацію з філософії на тему «Філософія релігії Канта», а в 1900 році — дисертацію з теології «Проблема Тайної вечері на основі наукових досліджень ХІХ сторіччя і історичних повідомлень». Це забирало багато часу, але, дотримуючись свого рішення, він знаходив можливість поїхати в Париж до відомого органіста Європи Шарля­Марі Відора, у якого брав уроки гри на органі.

Якось учитель поскаржився, що й досі немає жодного вступу в мистецтво Баха, і вмовив учня взятися за цю справу. Альберт пише книгу про великого музиканта французькою мовою, а пізніше, у 1908 році, доповнює і видає працю «І.С. Бах. Музикант­поет» німецькою мовою обсягом 844 сторінки. Вважається, що про Баха ніхто краще за нього не писав. А в 1909 році з­під пера філософа і теолога раптом виходять... «Міжнародні правила органобудування». Завдяки цій книзі Швейцеру вдалося зберегти не один старовинний орган у різних куточках світу, хоча раніше вважалося, що їх не можна реставрувати.

Євангеліє любові втілити в життя

Якось восени 1904 року Швейцер, розбираючи свіжу пошту, знайшов брошуру Паризького місіонерського товариства. Його керівник нарікав на брак людей у місії, розташованій «на краю світу» — у провінції Габон на південному заході Екваторіальної Африки. Особливо гостро не вистачало лікарів. Швейцера раптом осяяло: пошуки себе в житті закінчені. «Відтепер мені належало не говорити про євангеліє любові, — пояснював він пізніше, — але втілити його в життя». Він залишає посаду директора фонду святого Фоми і вступає на медичний факультет Страсбурзького університету. На навчання заробляє органними концертами. Через два роки після закінчення навчання захищає дисертацію «Психіатрична оцінка особи Ісуса», додавши до своїх колишніх звань доктора філософії та богослов’я ще й звання доктора медицини.

У цей же час Альберт знайомиться в «Страсбурзькому гуртку» з Хеленою, донькою відомого історика, професора Гаррі Бреслау, освіченою, розумною, делікатною дівчиною. Вона навчалась у консерваторії, будучи з батьком в Італії, вивчала живопис. Члени гуртка багато говорили про допомогу людям усього світу і кожній конкретній людині. Хелена вмовляє молодого мера Страсбурга Швандера побудувати будинок для матерів­одиначок та збирає гроші для сиріт. Соціальні проблеми стражденного людства все більше захоплювали ­дівчину, і вона швидко знайшла спільну мову з Альбертом. Прийшло і кохання — вони одружилися. Хелена підтримала ідею чоловіка поїхати в Африку і закінчила курси медсестер, щоб бути йому там корисною.

І ось час Х настав: ввечері 26 березня 1913 року Альберт Швейцер із Хеленою відплили в Габон, щоб заснувати лікарню при місії в Ламбарене, невеликому поселенні в джунглях на березі річки Огове, звідки до столиці — Лібревіля — цілих 250 км.

Друзі професора дивувалися: навіщо людині, яка ні в чому не має потреби, людині, яку знає вся Європа, відмовлятися від усіх благ цивілізації і їхати в непрохідні джунглі. Його лякали тим, що він підірве здоров’я і загине у безвісності. Але Швейцер був непохитний.

Першою лікарнею став... курник. Але вже через кілька місяців був побудований металевий барак, а біля нього — бамбукові хатини. У бараці розмістилася лікарня на 50 ліжок, операційна й аптека, а в бамбукових хатинах жили родичі хворих аборигенів. Рівень культури жителів був далекий від європейського. І лікареві довелося виробити тверді правила для своїх пацієнтів. Він сформулював шість заповідей, кожна з яких продиктована умовами дивного і несподіваного світу, до якого він потрапив.

Прийом починався з проголошення заповідей... лікаря

Щоранку прийом починався з того, що лікар зачитував пацієнтам заповіді. Перша свідчила:

«Плювати біля будинку лікаря суворо забороняється».

Адже більшість пацієнтів страждали від заразних хвороб. Тільки слабих на проказу хворих лікувалося по 4–5 чо­ловік. А ще були тропічна дизентерія та виразки, венеричні хвороби... І ніхто не мав жодного уявлення про ­гігієну.

Заповідь друга закликала до тиші:

«Ті, що очікують, не повинні голоснорозмовляти один з одним».

Аборигени звикли до дуже гучного спілкування, що заважало лікарю та тяжкохворим пацієнтам. Третя заповідь була аж ніяк не медична, а говорила про надзвичайно злиденне існування людей:

«Пацієнти та їх друзі повинні приносити з собою запас їжі на цілий день, тому що оглянути всіх до обіду лікар не встигне».

Четверта заповідь нам не зрозуміла:

«Всякий, хто проведе ніч у місії без дозволу лікаря, буде відісланий назад без всякого лікування».

А справа в тому, що людей приходило дуже багато і розмістити всіх на території місії було неможливо. Але, як ми б зараз сказали, амбулаторні хворі, залишаючись, билися з представниками ворогуючого племені, зганяли з ліжок лежачих хворих.

П’ята закликала повертати «всі пляшечки і металеві коробочки, у яких видаються ліки».

Адже у вологому кліматі порошки просто розмокали.

Шоста нагадувала, що Ламбарене знаходився у самому серці джунглів:

«З середини місяця, коли пароплав піде ­вгору по річці, і до тих пір, поки пароплав не піде назад, оглядати будуть тільки тяжкохворих, щоб лікар міг написати в Європу і отримати звідти побільше своїх цінних ліків».

Формула буття відкрилася несподівано

Учений і філософ, Швейцер міркував і про лікарську етику. Одного разу, пливучи по річці до хворої жінки, він сидів на палубі баржі, як зазвичай, віддаючись думкам. «На третій день подорожі, — згадував лікар, — у той момент, коли сідало сонце, а ми продиралися крізь стадо гіпопотамів, у моїй голові несподівано промайнула неочікувана й непередбачувана фраза: «Благоговіння перед життям».

Пізніше вчений розробив цілу етичну концепцію «благоговіння». Ця етична формула поваги до життя стала тепер класичною.

«Я — життя, що живе серед інших життів, які теж хочуть жити», — говорив Швейцер.

«Коли ми починаємо розрізняти цінність наявних видів життя, то неминуче закінчуємо тим, що судимо про цінність за ступенем корисності­некорисності і віддаленості від нас. Йдучи таким шляхом, ми закінчуємо припущенням про існування життів, знищення яких нічого не важить, і з огляду на обставини, включаємо в розряд цих малоцінних життів різні види комах, рослин, тварин, а потім окремих людей і цілі народи», — писав учений.

Всі етичні постулати прийшли не від розуму, а від серця і душі. Він із великою любов’ю ставився до всього живого. Місцеві жителі приносили йому хворих тварин, він охоче годував та лікував їх. І ті відповідали йому відданою любов’ю: його завжди супроводжували собаки, коти завжди сиділи на його столі, коли він писав листи, а під столом жив їжачок Речал і постійно лежала чорна вівця. На веранді Швейцер зробив будинок для диких свиней Текля й Ізабель. Бігали по подвір’ю за лікарем і три молодих пелікани — Трістан, Персіваль і Лоенгрін. А папуга Кукеді щоранку говорив йому: «Доброго ранку, лікарю». Жили у нього і маленькі мавпи, які, однак, завдавали багато клопоту своїми пустощами.

Одне життя дорожче бомби

У далекій Африці Швейцер не пориває зв’язки з друзями із Європи. А там у цей час розгортаються грізні події: революції, війни. У роки Першої світової війни він разом з Альбертом Ейнштейном, Роменом Ролланом, Стефаном Цвейгом, Бернардом Шоу входить до групи прогресивних діячів науки і культури, які займають активну антивоєнну позицію. 25 серпня 1915 року він писав Ромену Роллану з Ламбарене: «Мені було необхідно сказати Вам, як я захоплююсь мужністю, з якою Ви повстаєте проти мерзенності, яка одурманює маси в наші дні... Бийтеся ж, я всім серцем з Вами, хоча й не можу в теперішньому моєму стані діяльно допомогти Вам».

У кінці 20­х років Швейцер виступає на захист африканців, які борються за свою національну незалежність. У статті «Відносини білої і кольорових рас» Швейцер наполягає на наданні африканцям прав та свобод.

Звістка про атомне бомбардування Хіросіми й Нагасакі шокувало вченого. Він одним із перших протестував проти атомної зброї. Став крилатим його вислів:

«Коли однією­єдиною бомбою вбивають сто тисяч життів — мій обов’язок довести світові, наскільки цінне одне життя».

Антивоєнна публіцистична діяльність Швейцера викликала широкий міжнародний резонанс. За внесок у збереження миру на Землі Альберту Швейцеру в 1952 році була присуджена Нобелівська премія миру. Більшу частину її він витратив на будівництво селища для прокажених.

До останніх днів лікар не припиняв працювати. Коли ж відчув, що сили залишають його, то попросив друзів не метушитися, не реанімувати його, а дати спокійно піти... 4 серпня 1965 року об 11­й годині вечора на 91­му році життя перестало битися серце Альберта Швейцера. Він помер спокійно, у своєму ліжку, у лікарні серед джунглів, яку він будував і любив. Дізнавшись про смерть лікаря, люди стали заповнювати майданчик перед вікнами його кімнати. Почався ритмічний африканський спів, тамтами сповістили джунглі про смерть. Молоді і старі, священики та лікарі, друзі і пацієнти... Всі вони говорили різними мовами, але одну й ту ж фразу: «Він був нашим батьком». І знову тамтами відбивали сумну звістку: «Великий білий лікар помер»...