Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.



СІМЕЙНІ ЛІКАРІ ТА ТЕРАПЕВТИ

НЕВРОЛОГИ, НЕЙРОХІРУРГИ, ЛІКАРІ ЗАГАЛЬНОЇ ПРАКТИКИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

КАРДІОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, РЕВМАТОЛОГИ, НЕВРОЛОГИ, ЕНДОКРИНОЛОГИ

СТОМАТОЛОГИ

ІНФЕКЦІОНІСТИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, ГАСТРОЕНТЕРОЛОГИ, ГЕПАТОЛОГИ

ТРАВМАТОЛОГИ

ОНКОЛОГИ, (ОНКО-ГЕМАТОЛОГИ, ХІМІОТЕРАПЕВТИ, МАМОЛОГИ, ОНКО-ХІРУРГИ)

ЕНДОКРИНОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, КАРДІОЛОГИ ТА ІНШІ СПЕЦІАЛІСТИ

ПЕДІАТРИ ТА СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

АНЕСТЕЗІОЛОГИ, ХІРУРГИ

"Actual Infectology" Том 7, №2, 2019

Back to issue

Еколого-епідеміологічні аспекти туляремії на півдні України

Authors: Нехороших З.М., Джуртубаєва Г.М., Пилипенко Н.В., Процишина Н.М.
ДУ «Український науково-дослідний протичумний інститут ім. І.І. Мечникова МОЗ України», м. Одеса, Україна

Categories: Infectious diseases

Sections: Medical forums

print version

Актуальність. Туляремія — природно-осередкова особливо небезпечна інфекція з широким кругом носіїв збудника (численні види диких ссавців, зайцеподібні), великою кількістю переносників, різними шляхами передачі (аліментарний, трансмісивний, аспіраційний, контактний). Збудник туляремії Francisella tularensis (F. tularensis) — високовірулентний, контагіозний мікроорганізм, що здатний зумовлювати масові захворювання людей, віднесений до патогенів найвищого пріоритету (категорія А) і на сьогодні розглядається як потенційний агент біологічної зброї. Проблема туляремії в Україні є актуальною і складною, оскільки профілактичні заходи, насамперед вакцинація та ревакцинація груп епідризику на ензоотичних територіях, в країні відсутні. В той же час численні природні вогнища туляремії різної активності зареєстровані на території всіх регіонів України, в тому числі на півдні України (зона Степу). Відомо, що природні вогнища характеризуються довготривалим функціонуванням і упродовж багатьох десятиліть зберігають свій епізоотичний та епідемічний потенціал, проявляючись епізоотіями серед різних видів диких ссавців та епідускладненнями серед людей.
Мета дослідження: ретроспективно визначити еколого-епідеміологічні особливості туляремії на півдні України та розробити науково-обґрунтовані рекомендації з удосконалення системи епіднагляду.
Матеріали та методи. Матеріалом слугували еколого-епізоотологічні дані, що отримані при дослідженні польового матеріалу з природних вогнищ туляремії на півдні України, які проведені в ДУ «Український науково-дослідний протичумний інститут ім. І.І. Мечникова МОЗ України». При виконанні роботи застосовували бактеріологічні, імунологічні, серологічні, молекулярно-генетичні, клініко-епідеміологічні методи, а також статистичні, в тому числі ретроспективні з захворюваності на туляремію.
Результати та обговорення. При дослідженні еколого-географічних особливостей півдня України встановлено, що в зоні Степу, яка займає до 40 % території України, розташовано 9 областей. При цьому в Одеській області ензоотичних із туляремії районів 11, Миколаївській — 6, Херсонській — 2. На території Одеської області зареєстровано 46 природних вогнищ туляремії різних типів: 30 — польового (луго-польового), 7 — лісового, 5 — заплавно-болотного та 4 — степового. Видова структура біоценозів природних вогнищ туляремії в степовій зоні представлена більше ніж 20 видами дрібних ссавців і більше ніж 10 видами іксодових кліщів. При цьому до фонових видів дрібних ссавців, що зустрічаються практично на території всіх природних вогнищ, належать миша лісова, польова, хатня, курганцева, полівка звичайна, заєць сірий та інші. Слід зазначити, що в 50-ті роки минулого століття в Одеській області спостерігали епізоотії серед дрібних ссавців (миша лісова), від яких були ізольовані штами F. tularensis та зафіксовані захворювання на туляремію (Ізмаїльський район). Функціонування стійких природних вогнищ туляремії підтверджене позитивними результатами серологічного дослідження польового матеріалу через тривалий проміжок часу (1982, 1991, 1997 роки). Поява активних вогнищ польового типу встановлена в 90-ті роки в Саратському (3) і Татарбунарському (4) районах Одеської області з ізоляцією штамів F. tularensis від дрібних ссавців (полівка звичайна), зайців сірих та із зовнішнього середовища. Складна епізоотологічна ситуація з туляремії в зоні Степу підтверджена виявленням антитіл до F. tularensis у різних видів дрібних ссавців в Одеській області (Кодимський, Савранський, Тарутинський, Саратський, Овідіопольський райони). Здатність до персистенції F. tularensis, тривале збереження збудника в зовнішньому середовищі, особливо при низьких температурах, високий епізоотичний потенціал природних вогнищ туляремії можуть призвести до групових захворювань та спалахів. Вперше спалах туляремії на території степової зони України був зареєстрований у зимово-весняний період 1941 року у 8 південних районах Харківської області. Найбільш високий рівень захворюваності на туляремію в Україні реєстрували в 1948 та в 1949 роках: 47 620 і 16 102 випадки відповідно, з яких більше 50 % становили хворі степової зони. В 1949 році тільки в одній Кіровоградській області було зареєстровано 21 411 випадків. Значному поширенню інфекції в південному регіоні сприяли розлиті епізоотії туляремії серед дрібних ссавців та сприятливі кліматичні умови для їх масового розмноження. Після початку проведення в 1950–1959 роках масової імунізації населення, а також інших дератизаційних та профілактичних заходів, захворюваність на туляремію знизилась. Протягом 35 років, починаючи з 1960 по 1995 рік, степова зона України залишалась відносно благополучною, лише в окремі роки спостерігались поодинокі випадки туляремії. Однак у кінці 80-х і 90-х років минулого століття в Одеській, Миколаївській та Херсонській (о. Бірючий) областях було виявлено активізацію природних вогнищ туляремії, де періодично реєстрували епізоотії серед дрібних ссавців та спорадичні випадки туляремії серед людей. В 1997–1998 роках в Одеській та Миколаївській областях був зареєстрований значний спалах туляремії. Під час спалаху захворіло 100 осіб, з них в Одеській — 70 (7 районів), в Миколаївській областях — 30 (4 райони). Захворювання на туляремію виявляли з кінця листопада 1997 року по травень 1998 року на фоні невстановленої своєчасно епізоотії туляремії серед мишоподібних гризунів та зайців. Основними факторами в зараженні людей були харчовий та водний (інфікована колодязна вода). Мали місце групові, сімейні випадки захворювання (зареєстровано 11 випадків), при цьому відмічено недостатній рівень своєчасної та вірогідної діагностики. Під час спалаху туляремії ізольовано 9 штамів F. tularensis: (3 штами від зайців, 2 — від хатньої та польової миші, 4 — з води). Різні шляхи зараження хворих під час спалаху знайшли відображення в різноманітності прояву клінічних форм туляремії (ангінозно-бубонна, шкірно-бубонна, легенева). Майже половина хворих перенесли хворобу в легкій формі, тяжкої течії захворювання не було. Більше 20 % хворих були активно виявлені під час епідеміологічного розслідування спалаху. Слід зазначити, що південь України має сприятливі екологічні умови для персистенції F. tularensis, збільшення чисельності диких ссавців та їх міграції, що служить фактором поширення інфекції та розширення територій і активізації природних вогнищ туляремії. Підвищення епідемічної активності природних вогнищ туляремії пов’язане з ослабленням організації та проведенням профілактичних і протиепідемічних заходів. В той же час туляремія належить до керованих інфекцій, при яких специфічна профілактика є однією з головних ланок у системі епіднагляду. Однак сьогодні в Україні профілактична імунізація (вакцинація та ревакцинація) контингентів населення, що належать до груп потенційного ризику зараження на ензоотичних територіях, не проводиться, що є вкрай загрозливим фактором. Відомо, що епідеміологічне благополуччя населення з туляремії визначається рівнем імунного прошарку, який повинен становити не менше 80–90 %. Контроль за станом імунітету населення здійснюється за допомогою туляринової проби, проте тулярину в країні немає. Вважаємо, що вищезазначені проблеми невідкладно повинні бути вирішені на державному рівні. Таким чином, в результаті проведених досліджень на території зони Степу більшість природних вогнищ туляремії може бути віднесена до активних, у зв’язку з чим особливу значимість набуває контроль за їх епізоотичним станом та прогнозуванням епідпотенціалу з метою запобігання розвитку епідускладнень. 
Висновки. На основі проведених досліджень встановлено видовий склад носіїв та переносників збудника туляремії, екологічні фактори, що забезпечують циркуляцію та резервацію F. tularensis в природних вогнищах півдня України. Проведений ретроспективний аналіз виявив еколого-епідеміологічні особливості туляремії в зазначеному регіоні. Отримані результати стали основою для розробки науково-обґрунтованих рекомендацій з удосконалення системи епіднагляду за туляремією.


Back to issue