Газета «Новости медицины и фармации» 5-6(272-273) 2009

Висловити свої міркування спонукала постійна полеміка в засобах масової інформації. Про проблеми сьогоднішньої медицини говорять усі, включаючи причетних і непричетних до неї, компетентних і некомпетентних, політиків і пенсіонерів, хоча дійсно на сьогодні в Україні є дві медицини, які існують паралельно і про них треба говорити окремо.

Одна справді забезпечує надання безоплатних послуг, як записано в статті 49 Конституції України. Таку допомогу отримують високопосадовці, держслужбовці середнього рангу, а також безпритульні (слово негарне, але без нього не обійтися). Загалом це, напевно, 5 % населення (хоча можна вважати, що й 10 %, це все одно суттєво нічого не змінює). Посадовці високого рангу лікуються у Феофанії, для дрібніших чиновників у наказовому порядку по дзвінку із обласної/міської адміністрації комунальна лікарня неймовірним коштом, витрачаючи місячні запаси препаратів, створює враження про забезпечення ліками, якісними обстеженнями та консультаціями на будь-якому рівні, тобто імітує доступність та безоплатність медицини.

Кому ж дійсно медицина безоплатна — так це безпритульним, яким справді надається допомога за рахунок лікарні й навіть коштом медперсоналу (із співчуття купують перев''язувальний матеріал, недорогі ліки, шприци та системи для інфузій, приносять додаткові харчі та одежу).

Для решти (а це понад 90 % населення країни) теперішня медицина на практиці — це купівля ліків у випадку стаціонарного лікування за щоденним списком лікуючого лікаря, самозабезпечення перев''язувальним матеріалом, предметами догляду, оплата-купівля рентгенівської плівки чи контрасту, а також «добровільний» грошовий внесок у фонд лікарні.

Поліклінічна ланка теперішньої нашої медицини — це полігон для будь-якого роду експериментів, а оскільки все відбувається без фінансових внесків, то кожна новація закінчується черговою невдачею, звинуваченням лікарів у нерозумінні завдань та недержавницькому підході.

Про тіньову складову нашої медицини загалом не будемо згадувати взагалі, інакше дискусія перейде лише в це русло із висновком, що проблема саме в лікарях-хапугах і боротися треба саме із цим вітчизняним феноменом.

Про усі ці недоліки нашої медицини написано й сказано багато, і завжди завершується все на перший погляд правильним висновком — треба щось міняти.

Але саме із цього моменту починаються різні підходи до змін.

Високопосадовці бачать зміни у вигляді вдосконалення — виділення більших коштів на медицину загалом, ну а потім вони відвоюють значні суми на свою медицину. Таким шляхом — шляхом вдосконалення — вже десятки років саме й рухається наша медицина. Це своєрідна побілка без перебудови системи, і результат наочний — рух по колу.

Держслужбовцям необхідне реформування медицини — залишення старої системи із частковою зміною форми, тобто варіант внутрішнього перепланування. Це перерозподіл фінансових потоків, створення додаткових монопольних (акцентуємо на цьому увагу) державних розподільних та контролюючих вже їхні дії нових інстанцій, це велике поле для власного забезпечення та корупції. Для населення — це вилучення додаткових коштів (адже вже й так сплачуються податки) на страхування в наказовому порядку без можливості контролю платника за їх використанням. Також це збільшення армії державних службовців — у профільному міністерстві та додатково в державних органах страхування із відповідними зарплатами.

Для прикладу, в проекті Закону України «Про загальнообов''язкове державне соціальне медичне страхування» детально розписано, з кого та як Фонд медичного страхування буде збирати кошти, як розподіляти їх, як карати за несплату та контролювати вже розподілені кошти.

І лише одне речення умовно можна віднести до медиків як власне тих, хто повинен забезпечити реалізацію цільової мети медичного страхування, — в статті 14 (Права та обов''язки надавача медичних послуг) — «надавач медичних послуг зобов''язаний вживати заходів, спрямованих на удосконалення надання медичних послуг, поліпшення їх якості».

Це передбачає, що лікар та медсестра, які безпосередньо надаватимуть профілактичну та медичну допомогу, згідно з пропонованим проектом закону, не отримуватимуть жодних доплат, а оплата за виконану роботу піде на утримання армії нових функціонерів, які будуть розпоряджатися страховими грішми.

Шлях, який свідомо мало обговорюється державними службовцями — це модернізація, а саме: впровадження сучасних систем надання медичної допомоги — страхової медицини. Такий шлях передбачає залишення фундаменту та основних несучих конструкцій вітчизняної медицини (соціальної скерованості та статті конституції) і впровадження різних варіантів державної та недержавних страхових систем для бажаючих особисто турбуватися про своє здоров''я. Чому необхідні недержавні компанії — бо це забезпечує варіанти індивідуального вибору, це створить конкуренцію між компаніями та, відповідно, подешевшають страхові внески для населення. Окрім того, такий варіант зменшить витрати бюджету, адже це проблема страхових компаній — забезпечити кадри та контроль за ефективністю використання коштів. Це дозволить зменшити тіньову складову медицини — фінансові взаємини між лікарем і пацієнтом, адже лікар буде отримувати додаткову плату від компанії, а також буде сприяти зацікавленості лікаря працювати якісно, щоб потрапити в когорту обраних, з якими захоче співпрацювати компанія.

Отже, відповідей на питання — що робити із медициною — є декілька й вони аргументовано різняться в різних прошарків населення.

Безпритульним зміни не потрібні — їх така медицина задовольняє.

Багатим теж не потрібні зміни, тому що консультуються, лікуються, оперуються та народжують дітей за кордоном, до нашої медицини за допомогою не звертаються і не мають уяви про неї, а свою думку висловлюють хіба що для піару перед черговими виборами.

Ті, які годуються із медичних фінансових потоків (5–10 %), дадуть відповідь, що потрібно вдосконалювати або реформувати медицину (мотиви наведені вище).

Решта (90 %) скажуть — нашу медицину треба радикально модернізувати, починаючи від внутрішнього перепланування, формування нових та суттєвих змін наявних потоків фінансування без проходження їх через обмежене коло чиновників (інакше корупції не уникнути), створення конкуренції на ринку медичних послуг шляхом формування державних і недержавних страхових компаній, що дозволить вибудувати адекватну для сучасних умов модель медицини.

Отже, наша відповідь на запитання із заголовку — населенню потрібна модернізація медицини, а чиновникам — вдосконалення існуючого способу надання медичної допомоги.

Напевно, можливі й інші варіанти міркувань, але дискусію про вітчизняну медицину вже не можна починати із фрази «чи потрібні зміни», а лише із фрази «що потрібно робити».