Газета «Новости медицины и фармации» 10(284) 2009

МОЗ України розроблено проект закону, яким пропонується внести зміни в Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», виклавши його в новій редакції. Основні питання сфери охорони здоров’я винесені в окремі розділи, зокрема права та обов’язки громадян у сфері охорони здоров’я, організація та державне регулювання, забезпечення здорових та безпечних умов життя та праці, медична допомога, медико-санітарне забезпечення, права та соціальний захист медичних та фармацевтичних працівників та ін.

Проект містить розширений термінологічний словник, закріплення в окремій статті поняття стандарту медичної допомоги. Також визначено можливість надання державними та комунальними закладами охорони здоров’я платних медичних послуг.

Пропонується більш чітке розмежування повноважень у сфері охорони здоров’я між Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування та спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Повідомлення

На публічне обговорення виноситься проект Закону України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я».
Зауваження та пропозиції надсилати за адресами:
01021, м. Київ, вул. Грушевського, 7;
marina2006@moz.gov.ua, infodep@moz.gov.ua — Управління економіки страхування, відділ стратегічного планування та інформаційно-аналітичного забезпечення Адміністративного департаменту;
01011, м. Київ, вул. Арсенальна, 9/11;
mail@dkrp.gov.ua — Державний Комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва.

Пояснювальна записка

1. Обґрунтування необхідності прийняття акта

Поданий Міністерством охорони здоров’я проект нової редакції Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», який був прийнятий у 1992 році, є базовим, концептуальним законодавчим актом, підставою для опрацювання якого є приведення його у відповідність до Конституції України, Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення» (від 06.12.2005 р. № 1694), рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України (справа про безоплатну медичну допомогу) від 29.05.2002 р. № 10-рп, постанови Кабінету Міністрів України від 13.06.2007 р. № 815 «Про затвердження Національного плану розвитку системи охорони здоров’я на період до 2010 року», розпорядження Кабінету Міністрів України від 26.03.2008 р. № 534-р «Про затвердження орієнтовного плану законопроектних робіт на 2008 рік», чинного законодавства і основних положень законодавства Європейського Союзу та міжнародного медичного права.

До проекту закону внесено низку нових статей, якими передбачається визначення компетенції у сфері охорони здоров’я різних рівнів державної влади та органів місцевого самоврядування, оптимізація мережі закладів охорони здоров’я, визначення пріоритету первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини та її співвідношення з вторинною і третинною медичною допомогою, опрацьовані нові статті стосовно прав і обов’язків окремих груп населення, медичних та фармацевтичних працівників, медичних послуг. Суттєво розширений термінологічний словник, зокрема наведені визначення понять: «медична допомога», «медична послуга», «протокол медичної допомоги», «медичне страхування» та ін.

2. Мета і шляхи її досягнення

Прийняття проекту Закону України «Про внесення змін та доповнень до Основ законодавства України про охорону здоров’я» сприятиме удосконаленню правової бази в сфері охорони здоров’я, що забезпечить подальше підвищення якості та ефективності медико-санітарної допомоги населенню.

Даний законопроект визначає правові, економічні, організаційні та соціальні основи охорони здоров’я в Україні з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності, довголітнього активного життя громадян, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості, а також регулювання суспільних відносин у цій сфері.

3. Правові аспекти

В Україні суспільні відносини в сфері охорони здоров’я регулюються Конституцією України, Основами законодавства України про охорону здоров’я, Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Кримінальним кодексом України та іншими законодавчими актами. На сьогодні в охороні здоров’я діють 331 закон України, 134 укази Президента України, 677 постанов Кабінету Міністрів України, які стосуються питань охорони здоров’я прямо чи опосередковано.

4. Фінансово-економічне обґрунтування

Реалізація проекту Закону України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я» не потребує додаткових матеріальних та інших витрат.

5. Позиція заінтересованих органів

Законопроект погоджено без зауважень з Міністерством економіки України, Міністерством освіти і науки України, Міністерством праці та соціальної політики, а також Міністерством фінансів України із зауваженнями. Міністерством юстиції України надано позитивний висновок правової експертизи.

6. Регіональний аспект

Акт не стосується питань розвитку адміністративно-територіальних одиниць.

7. Публічне обговорення

Громадською Радою при Міністерстві охорони здоров’я України проведено публічне обговорення законопроекту. Пропозиції та зауваження громадськості враховано в останній редакції проекту.

8. Прогноз результатів

Реалізація законодавчого акта «Про внесення змін та доповнень до Основ законодавства України про охорону здоров’я» розширить та доповнить базу правового регулювання в сфері охорони здоров’я, сприятиме поліпшенню медико-санітарної допомоги населенню України, дозволить впровадити механізми забезпечення конституційного права громадян на отримання безоплатної медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров’я; створить умови для забезпечення багатоканального фінансування закладів охорони здоров’я, подальшого розвитку приватної медичної практики.

Міністр В.М. Князевич

Проект

Закон України «Про внесення змін до основ законодавства України про охорону здоров’я»

Верховна Рада України постановляє:
Внести до Основ законодавства України про охорону здоров’я (Відомості Верховної Ради України, 1993, № 4, ст. 19, № 11, ст. 93, № 15, ст. 132; 1994 р., № 28, ст. 235, № 41, ст. 376, № 45, ст. 404; 1997 р., № 15, ст. 1154; 2000 р., № 19, ст. 143;2003 р., № 10–11, ст. 86; 2004 р., № 17–18, ст. 250), 2005, № 4, ст. 83; 2004, № 43–44, ст. 493; 2005, № 7–8, ст. 162; 2005, № 13 ст. 231; 2005, № 17, № 18–19 ст. 267; 2005, № 26, ст. 355; 2006, № 9, № 10–11, ст. 96; 2006, № 22, ст.184; 2006, № 22, ст. 199; 2007, № 7–8, ст. 66; 2007, № 16, ст. 215; 2007, № 33, ст. 440; 2007, № 34, ст. 445) зміни, виклавши їх в такій редакції:

Основи законодавства України про охорону здоров’я

Основи законодавства України про охорону здоров’я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні і регулюють суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності, довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що негативно впливають на їх здоров’я, зниження рівня захворюваності, інвалідності та смертності.

Розділ I

Загальні положення

Стаття 1. Законодавство України про охорону здоров’я

1. Законодавство України про охорону здоров’я базується на Конституції України і складається з цих Основ та інших прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері охорони здоров’я.

Стаття 2. Визначення термінів

1. У цих Основах терміни вживаються в такому значенні:
— галузь охорони здоров’я — сукупність закладів, установ та органів управління охорони здоров’я, працівників, які безпосередньо забезпечують подання послуг з охорони здоров’я населення;
— вища медична (фармацевтична) освіта — рівень освіти, який здобувається особою за напрямом «Охорона здоров’я» у галузі знань «Медицина» («Фармація»), у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній (базовій) загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації;
— госпітальний округ — об’єднання закладів охорони здоров’я первинного та вторинного рівнів в межах адміністративних районів та/або міст обласного підпорядкування, що створюються відповідно до типових нормативів, затверджених Кабінетом Міністрів України;
— доступність медичного обслуговування — можливість отримання громадянами необхідної медичної допомоги незалежно від їх соціального та матеріального стану, місця проживання або перебування;
— ефективність медичної допомоги — співвідношення результатів, одержаних в процесі подання медичної допомоги, та витрат ресурсів, здійснених для досягнення цих результатів;
— заклад охорони здоров’я — юридична особа зі статусом господарюючого чи негосподарюючого суб’єкта будь-якої дозволеної законом форми власності та організаційно-правової форми, яка має відповідну ліцензію і основним видом діяльності якої є подання населенню медичної допомоги.
— здоровий спосіб життя — усвідомлена поведінка людей, спрямована на збереження та зміцнення власного здоров’я;
— здоров’я — стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів;
— індикатор якості надання медичної допомоги — показник, що використовується для оцінки якості подання медичної допомоги, відносно якого існують докази чи консенсус щодо його безпосереднього впливу на якість медичної допомоги;
— клінічний протокол — документ, розроблений з урахуванням клінічних рекомендацій та затверджений центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я, який визначає вимоги до діагностичних, лікувальних, профілактичних та реабілітаційних методів подання медичної допомоги та порядок реалізації етапів надання медичної допомоги;
— клінічні рекомендації — це систематизовані положення, розроблені на основі визначеної методології, які спрямовані на допомогу лікарю і пацієнту у прийнятті рішення щодо подання раціональної медичної допомоги в різних клінічних станах.
— лікар — особа, яка в порядку, встановленому законодавством, отримала вищу медичну освіту.
— лікар загальної практики (сімейний лікар) — лікар, який має професійну підготовку за спеціальністю «загальна практика/сімейна медицина», і забезпечує індивідуальну первинну медичну допомогу для окремих осіб, сімей і населення незалежно від віку, статі або виду захворювання;
— лікар-спеціаліст — лікар, який має підтверджену у встановленому законодавством порядку спеціалізацію в одній або кількох інших, ніж «загальна практика/сімейна медицина», офіційно визнаних державою медичних спеціальностях;
— лікування — діяльність медичних і фармацевтичних працівників, що спрямована на досягнення бажаних змін у здоров’ї пацієнта, порушеному в результаті хвороби, іншого патологічного чи фізіологічного стану;
— медичне втручання — дія медичного працівника із застосуванням методів діагностики, профілактики або лікування, пов’язаних із впливом на організм людини. Медичні втручання включають у себе фармакотерапію, медичні процедури, медичну реабілітацію та медичні консультації;
— медико-санітарна допомога — комплекс спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров’я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, проведення ранньої діагностики, лікування осіб з гострими і хронічними захворюваннями, реабілітації хворих та інвалідів;
— медична допомога — це комплекс гарантованих державою заходів із застосуванням спеціальних засобів, спрямованих на лікування пацієнтів у стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров’ю, працездатності та здійснюється безоплатно професійно підготовленими фахівцями, які мають на це право відповідно до законодавства;
— медична помилка — факт, доведений незалежною клінічною або судово-медичною експертизою, невідповідності діагнозу хвороби дійсному характеру захворювання, а також невідповідності проведеного лікування, характеру і тяжкості захворювання, що призвело до погіршення здоров’я або смерті пацієнта через недостатній рівень кваліфікації медичного працівника;
— медична реабілітація — комплекс лікувальних заходів, що надаються пацієнту і спрямовані на відновлення втрачених фізіологічних функцій, на виявлення і активізацію компенсаторних можливостей організму з метою забезпечення його адаптації у виробничому та соціально-побутовому середовищі;
— медична послуга — технологічно завершена сукупність процедур, що реалізуються в процесі обслуговування пацієнтів або пропонується до реалізації і має певну визначену вартість;
— медичний працівник — лікар або інша особа, яка у встановленому законодавством порядку отримала медичну освіту, відповідає встановленим кваліфікаційним вимогам та здійснює медичну практику у складі закладу охорони здоров’я або як самостійний суб’єкт підприємницької діяльності;
— медсестринські послуги — діяльність, пов’язана із забезпеченням медичної допомоги, що надається медичними сестрами чи іншим медичним персоналом під її контролем;
— мережа державних і комунальних закладів охорони здоров’я — сукупність закладів охорони здоров’я, створених для задоволення потреб населення в медичній допомозі;
— пацієнт — будь-яка особа, яка звернулася за медичною допомогою незалежно від стану її здоров’я;
— постачальник медичних послуг — зареєстрована в установленому законодавством порядку юридична чи фізична особа, якій надано право на здійснення медичної практики;
— профілактика — комплекс заходів, спрямованих на запобігання виникненню хвороб та інших розладів здоров’я людини;
— соціально-побутова послуга — послуга, пов’язана з підтримкою необхідного життєвого рівня пацієнта, включаючи харчування, що надається йому під час перебування у стаціонарі закладу охорони здоров’я, яка не містить медичних процедур і не є складовою медичної допомоги.
— сфера охорони здоров’я — сукупність суспільних відносин, пов’язаних із впливом на здоров’я людини шляхом здійснення профілактичних та лікувальних заходів на колективному та індивідуальному рівні;
— фармацевтичний працівник — особа, яка у встановленому законодавством порядку отримала фармацевтичну освіту та відповідає встановленим кваліфікаційним вимогам;

Стаття 3. Охорона здоров’я — обов’язок суспільства та держави щодо пріоритетності заходів у сфері охорони здоров’я.

1. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації усіх форм власності, посадові особи, громадяни та об’єднання громадян зобов’язані забезпечувати пріоритетність охорони здоров’я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров’ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції подавати допомогу хворим, інвалідам, потерпілим від нещасного випадку та у разі надзвичайної ситуації, сприяти працівникам закладів охорони здоров’я в їх діяльності, а також виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством.

Стаття 4. Основні принципи функціонування охорони здоров’я в Україні

1. Основними принципами функціонування охорони здоров’я в Україні є:
1) визнання необхідності забезпечення ефективної охорони здоров’я одним з пріоритетних напрямів діяльності держави й одним з основних факторів сприяння сталому розвиткові суспільства та досягнення добробуту народу України;
2) орієнтація на потреби пацієнтів, гуманістична спрямованість та пріоритет загальнолюдських цінностей над національними, груповими або індивідуальними інтересами, забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина та реалізації пов’язаних з ними соціальних гарантій;
3) рівність громадян та забезпечення їм справедливого доступу до товарів і послуг, необхідних для отримання медичної допомоги, зміцнення, відновлення та підтримання здоров’я;
4) пріоритет профілактичної діяльності;
5) наступність та безперервність;
6) комплексний медико-екологічний, медико-соціальний міжгалузевий підхід до розв’язання проблем охорони здоров’я;
7) децентралізація державного управління, професійна автономія медичних працівників та розвиток самоврядування закладів охорони здоров’я;
8) поєднання необхідності дотримання державних соціальних гарантій у сфері охорони здоров’я із заохоченням розвитку підприємництва, конкуренції та регульованого ринку товарів і послуг, пов’язаних із забезпеченням охорони здоров’я;
9) використання науково обґрунтованих і таких, що базуються на доказовій основі, методів профілактики, лікування та реабілітації;
10) інформаційна відкритість діяльності в сфері охорони здоров’я.

Розділ II

Права та обов’язки громадян у сфері охорони здоров’я

Стаття 5. Право громадян України на охорону здоров’я

1. Кожний громадянин має право на охорону здоров’я. Реалізація цього права передбачає забезпечення:
1) права громадян України на забезпечення отримання ними безоплатної медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, рівного доступу усіх громадян до своєчасної та якісної медичної допомоги, що фінансуються за рахунок державних коштів, та забезпечення громадянам за наявності їх бажання вільної можливості звернення за отриманням медичних та інших пов’язаних із здоров’ям послуг, що фінансуються за рахунок інших джерел;
2) санітарного та епідемічного благополуччя довкілля;
3) безпечних і здорових умов праці, навчання, побуту та відпочинку;
4) рівного доступу до освіти та інформації у сфері здоров’я (у тому числі статевого та репродуктивного здоров’я);
5) участі населення у прийнятті рішень з усіх пов’язаних із здоров’ям питань на місцевому, національному та міжнародному рівнях в порядку, встановленому законодавством;
6) можливості об’єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров’я;
7) правового захисту від будь-яких форм дискримінації, пов’язаної зі станом здоров’я чи за будь-якою іншою ознакою;
8) компенсації заподіяної здоров’ю шкоди відповідно до законодавства;
9) можливості проведення повторної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками медичної експертизи, оскарження неправомірних рішень і дій працівників закладів та органів охорони здоров’я, та в інших випадках, коли діями органів управління охороною здоров’я чи медичних працівників можуть бути обмежені права людини і громадянина;
10) можливості вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок провадження підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю і здоров’ю.

2. Невід’ємними складовими реалізації права на охорону здоров’я також є дотримання права кожної людини на життя, на повагу до людської гідності, на конфіденційність інформації, на свободу, на вільний контроль за своїм здоров’ям та тілом (включаючи статеву та репродуктивну свободу), право бути вільною від будь-якого стороннього втручання (в тому числі бути вільною від тортур та не підлягати без вільної інформованої згоди жодним медичним втручанням, медичним чи науковим дослідам).

3. Пацієнт, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, з метою отримання думки сторонніх фахівців про стан свого здоров’я та призначене йому лікування має право на допуск до нього, у порядку, визначеному законодавством, медичних працівників, які не працюють у цьому закладі. Такий пацієнт також має право на допуск до нього членів його сім’ї, інших близьких осіб, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та ритуального обряду.

4. Законом може бути визначено й інші права громадян у сфері охорони здоров’я.

5. Особливості здійснення права на охорону здоров’я та інших пов’язаних з ним прав неповнолітніми, недієздатними особами, інвалідами, військовослужбовцями, громадянами, які перебувають під вартою та відбувають покарання в місцях позбавлення волі, перебувають в умовах надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру чи в зоні надзвичайної екологічної ситуації, та деякими іншими категоріями осіб визначаються цим та іншими законами України.

6. Громадянам України, які перебувають за кордоном, гарантується право на охорону здоров’я у формах і обсязі, встановлених міжнародними договорами України.

Стаття 6. Права іноземців та осіб без громадянства на охорону здоров’я

1. Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також особи, яким надано статус біженців, користуються такими ж правами і несуть такі ж обов’язки в сфері охорони здоров’я, як і громадяни України. Всім іншим іноземцям та особам без громадянства медична допомога подається у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Стаття 7. Гарантії права на охорону здоров’я

1. З метою реалізації права громадян на охорону здоров’я держава забезпечує:
1) наявність функціонуючих закладів, кваліфікованого персоналу, товарів і послуг, необхідних для забезпечення реальних потреб населення в якісній охороні здоров’я та медичній допомозі;
2) розробку, затвердження та фінансування відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм;
3) фізичну та економічну доступність своєчасних, якісних та ефективних медичних послуг та послуг, пов’язаних із забезпеченням основних передумов збереження здоров’я, включаючи забезпечення безпечною питною водою та адекватними санітарними умовами;
4) засноване на принципах солідарності та справедливості фінансування системи медичного обслуговування, подання безоплатної медичної допомоги громадянам відповідно до Конституції України.
5) сприяння розвиткові закладів охорони здоров’я усіх форм власності;
6) здійснення державного і громадського контролю та нагляду в сфері охорони здоров’я;
7) організацію державної системи збирання, опрацювання та аналізу соціальної, екологічної і спеціальної медичної статистичної інформації;
8) рівний доступ усіх громадян до інформації у сфері охорони здоров’я;
9) сприяння розвиткові фізичної культури, особливо серед молоді;
10) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у сфері охорони здоров’я.

2. У разі порушення прав і законних інтересів громадян у сфері охорони здоров’я відповідні органи державної влади, органи місцевого самоврядування, громадські організації, підприємства, установи та організації усіх форм власності, їх посадові особи і самі громадяни зобов’язані вжити заходів до поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.

Стаття 8. Обмеження прав громадян, пов’язаних зі станом їх здоров’я

1. Будь-які обмеження прав громадян у сфері охорони здоров’я допускаються лише у випадках та в порядку, що встановлюються виключно Конституцією України.

2. На підставах і в порядку, передбачених законами, громадяни можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними за станом здоров’я до професійної або іншої діяльності, пов’язаної з підвищеною небезпекою для оточуючих, а також з виконанням певних державних функцій.

3. Також тільки на підставах і в порядку, встановлених законами, допускається застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, обмеження прав інших громадян у вигляді обов’язкового медичного огляду або обов’язкової медичної ізоляції, а також обмеження прав у зв’язку з проведенням карантинних заходів.

Стаття 9. Обов’язки громадян у сфері охорони здоров’я

1. Громадяни України зобов’язані:
1) піклуватись про власне здоров’я та здоров’я своїх дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян;
2) сприяти поданню першої невідкладної допомоги іншим громадянам, які перебувають у загрозливому для життя і здоров’я стані;
3) брати участь у здійсненні санітарних і протиепідемічних заходів;
4) проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення у випадках, передбачених законодавством;
5) виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про охорону здоров’я.

Розділ IІІ

Організація охорони здоров’я та державне регулювання в сфері охорони здоров’я в Україні

Стаття 10. Діяльність в сфері охорони здоров’я людини

1. Діяльність в сфері охорони здоров’я людини являє сукупність усіх організацій, інститутів і ресурсів, призначених для подання будь-якого виду послуг, спрямованих на зміцнення, відновлення та підтримання здоров’я на індивідуальному чи колективному рівні, в тому числі на основі міжсекторальної взаємодії.

2. Невід’ємною та основною частиною діяльності в сфері охорони здоров’я людини є сукупність закладів охорони здоров’я, установ, медичних та інших професійних працівників, що працюють у цих закладах чи на індивідуальній основі, надаючи населенню послуги профілактичного та лікувального характеру, та органів управління охороною здоров’я, що забезпечують безпосереднє державне управління, регулювання та міжсекторальну взаємодію в зазначеній сфері. Основними складовими діяльності в сфері охорони здоров’я є подання медико-санітарної допомоги населенню, здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду та державного контролю за якістю лікарських засобів та виробів медичного призначення.

Стаття 11. Органи, що здійснюють державне регулювання діяльності в сфері охорони здоров’я

1. Регулювання діяльності у сфері охорони здоров’я здійснюють: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади в сфері охорони здоров’я, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, а також інші органи виконавчої влади в межах їх компетенції.

Стаття 12. Повноваження Верховної Ради України

1. Державну політику в сфері охорони здоров’я формує Верховна Рада України. З цією метою Верховна Рада України забезпечує прийняття законодавчих актів, що визначають зміст права громадян України на охорону здоров’я та інших, пов’язаних із забезпеченням охорони здоров’я, прав і свобод людини і громадянина; встановлює основні правові, організаційні, управлінські, фінансово-економічні та інші засади функціонування галузі охорони здоров’я та здійснення професійної діяльності у зазначеній сфері; затверджує загальнодержавні програми розвитку охорони здоров’я.

Стаття 13. Повноваження Президента України

1. Президент України виступає гарантом конституційного права громадян на охорону здоров’я та здійснює регулювання в сфері охорони здоров’я у межах і в спосіб, що встановлюються Конституцією та іншими законами України.

Стаття 14. Повноваження Кабінету Міністрів України

1. Кабінет Міністрів України забезпечує:
— проведення державної політики в сфері охорони здоров’я та інших пов’язаних з нею сферах, вживає заходів до забезпечення відповідних прав і свобод людини і громадянина;
— організацію розроблення та виконання державних цільових програм в сфері охорони здоров’я, вирішення питань державного управління, спрямування та координацію діяльності міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю у цій сфері;
— створення рівних умов для розвитку та здійснення діяльності постачальників медичних послуг усіх форм власності та управління відповідно до закону тими об’єктами охорони здоров’я, що належать до державної власності;
— укладання міжурядових угод і координацію міжнародного співробітництва з питань охорони здоров’я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші повноваження;
— здійснення інших встановлених законодавством повноважень в сфері охорони здоров’я.

2. Для забезпечення виконання завдань в сфері охорони здоров’я, що стоять перед Кабінетом Міністрів України, в порядку, встановленому законом, утворюється спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в сфері охорони здоров’я (далі — центральний орган виконавчої влади в сфері охорони здоров’я).

Стаття 15. Повноваження центрального органу виконавчої влади в сфері охорони здоров’я та інших центральних органів виконавчої влади

1. Центральний орган виконавчої влади в сфері охорони здоров’я забезпечує реалізацію державної політики в цій сфері в межах повноважень, визначених цим та іншими законами України та Положенням про нього, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

2. Інші центральні органи виконавчої влади в межах своїх визначених законодавством повноважень беруть участь в створенні та забезпеченні практичного впровадження організаційно-правових, управлінських, фінансових та економічних механізмів, необхідних для розробки та реалізації ефективної державної політики в сфері охорони здоров’я.

Стаття 16. Повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим

1. Верховна Рада Автономної Республіки Крим та Рада міністрів Автономної Республіки Крим здійснюють регулювання в сфері охорони здоров’я в межах та в спосіб, встановлені Конституцією України, Конституцією Автономної Республіки Крим цим Законом та іншими законами України.

Стаття 17. Повноваження місцевих державних адміністрацій

1. Місцеві державні адміністрації забезпечують:
1) реалізація державної політику у сфері охорони здоров’я;
2) розроблення проектів програм соціального та економічного розвитку в сфері охорони здоров’я відповідних адміністративно-територіальних одиниць та подання їх на затвердження в порядку, встановленому законом;
3) здійснення загального керівництва закладами охорони здоров’я, що належать до сфери її управління, їх матеріально-фінансове забезпечення;
4) розроблення пропозицій щодо видатків на фінансування охорони здоров’я у проектах місцевих бюджетів та подання їх на розгляд і затвердження відповідних місцевих рад;
5) вживає заходів до збереження мережі закладів охорони здоров’я та розробляє прогнози її розвитку, враховує їх при розробці проектів програм соціально-економічного розвитку;
6) вживає заходів щодо запобігання інфекційним захворюванням, епідеміям, епізоотіям та їх ліквідації;
7) організовує роботу медичних закладів по поданню допомоги населенню, надає у межах повноважень встановлені пільги і допомогу, пов’язані з охороною материнства і дитинства, поліпшенням умов життя багатодітних сімей;
8) санітарне та епідемічне благополуччя населення і створення умов для здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду на відповідній території;
9) виявлення небезпечних факторів, що можуть чинити вплив на здоров’я, інформування населення про ці фактори та здійснення профілактичних, санітарно-гігієнічних, протиепідемічних і природоохоронних заходів, спрямованих на усунення їх впливу; організацію медичної просвіти населення;
10) здійснення заходів із захисту життя та здоров’я людей у разі надзвичайної ситуації, інформування населення про стан довкілля в зоні надзвичайної ситуації та заходи, що вживаються з метою її ліквідації;
11) здійснення міжсекторальної взаємодії та координації заходів з охорони здоров’я населення відповідних адміністративно-територіальних одиниць;
12) здійснення інших встановлених законодавством повноважень у сфері охорони здоров’я.

2. Для виконання завдань у сфері охорони здоров’я, що стоять перед місцевими державними адміністраціями, в їх складі створюються відповідні структурні підрозділи, типові положення про які затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 18. Повноваження органів місцевого самоврядування

1. До повноважень органів місцевого самоврядування в сфері охорони здоров’я належать:
1) захист прав і свобод людини і громадянина в сфері охорони здоров’я та забезпечення виконання вимог відповідного законодавства;
2) розроблення та затвердження місцевих цільових програм у сфері охорони здоров’я;
3) управління закладами охорони здоров’я, які належать територіальним громадам або передані їм, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення;
4) організація медичного обслуговування та харчування у закладах освіти, культури, фізкультури і спорту, оздоровчих закладах, які належать територіальним громадам або передані їм;
5) забезпечення у межах наданих повноважень доступності і безоплатності медичної допомоги на відповідній території;
6) забезпечення рівного доступу членів відповідної громади чи населення відповідної території до медичних послуг, що фінансуються за рахунок відповідних місцевих бюджетів, та сприяння пріоритетному розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини;
7) забезпечення відповідно до закону розвитку всіх видів медичного обслуговування, розвитку і вдосконалення мережі лікувальних закладів усіх форм власності, визначення потреби та формування замовлень на кадри для цих закладів, укладення договорів на підготовку спеціалістів, організація роботи щодо удосконалення кваліфікації кадрів;
8) прийняття рішень про створення та реорганізацію закладів охорони здоров’я, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад чи їх об’єднань, про можливість об’єднання таких закладів із закладами охорони здоров’я, що перебувають у комунальній власності інших територіальних громад чи їх об’єднань, з метою підвищення якості медичної допомоги, оптимізації мережі зазначених закладів та забезпечення ефективного використання ресурсів; забезпечення управління такими закладами охорони здоров’я та їх фінансування в порядку, встановленому законом;
9) забезпечення рівного розвитку постачальників медичних послуг усіх форм власності та створення рівних можливостей для використання їх потенціалу з метою подання населенню медичних послуг;
10) реєстрація відповідно до законодавства статутів (положень) розташованих на відповідній території закладів охорони здоров’я незалежно від форм власності; внесення пропозицій до відповідних органів про ліцензування індивідуальної підприємницької діяльності у сфері охорони здоров’я;
11) організація забезпечення населення лікарськими засобами та виробами медичного призначення, у порядку, визначеному законодавством;
12) забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та створення умов для здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду на відповідній території, здійснення профілактичних, санітарно-гігієнічних, протиепідемічних і природоохоронних заходів; організація регулярного інформування населення про шкідливі фактори та ситуації, що можуть впливати на здоров’я, та про способи поведінки, спрямованої на формування здорового способу життя;
13) вжиття у разі надзвичайної ситуації техногенного, природного, соціально-політичного, воєнного характеру необхідних заходів для забезпечення врятування життя людей, захисту їх здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя;
14) сприяння роботі громадських та неприбуткових організацій, які діють у сфері охорони здоров’я.

2. Органи місцевого самоврядування здійснюють інші повноваження у сфері охорони здоров’я, віднесені законодавством до їх компетенції. Для виконання завдань у сфері охорони здоров’я, що стоять перед органами місцевого самоврядування, у складі їх виконавчих органів можуть створюватись відповідні структурні підрозділи.

Стаття 19. Заклади охорони здоров’я

1. Безпосереднє надання медичної допомоги забезпечують державні, комунальні та приватні заклади охорони здоров’я, перелік типів яких встановлюються центральним органом виконавчої влади в сфері охороні здоров’я.

2. Державні та комунальні заклади охорони здоров’я утворюються відповідними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законодавством України. Планування розвитку мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я та прийняття рішень щодо її оптимізації має здійснюватися з урахуванням реальних потреб населення у конкретних видах послуг в сфері охорони здоров’я, необхідності забезпечення якості цих послуг, можливості забезпечення їх своєчасної фізичної досяжності для населення зони обслуговування та необхідності забезпечення ефективного використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів в сфері охорони здоров’я. Рішення про створення нових державних і комунальних закладів охорони здоров’я мають бути погоджені із центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я. Заходи з планування, розвитку та оптимізації мережі комунальних закладів охорони здоров’я та організації медико-санітарної допомоги на відповідній території, визначені у проектах програм соціального та економічного розвитку в сфері охорони здоров’я відповідних адміністративно-територіальних одиниць, мають бути погоджені відповідно з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

3. Державні та комунальні заклади охорони здоров’я можуть функціонувати як бюджетні установи, або як суб’єкти некомерційного господарювання.

4 Приватні медичні заклади створюються юридичними та фізичними особами у порядку, встановленому законодавством України.

5. Створення будь-якого закладу охорони здоров’я незалежно від форми власності допускається при наявності відповідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців. Санітарні норми і правила, яким мають відповідати приміщення та обладнання закладів охорони здоров’я, встановлюються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

6. Заклад охорони здоров’я провадить свою діяльність після відповідної державної реєстрації, що здійснюється в порядку, встановленому законом, на підставі статуту, що затверджується власником цього закладу або уповноваженим ним органом, та відповідної ліцензії, отриманої в порядку, встановленому законодавством.

7. На керівні посади у закладах охорони здоров’я можуть бути призначені лише особи, які відповідають встановленим центральним органом виконавчої влади в сфері охороні здоров’я єдиним кваліфікаційним вимогам. Ця вимога поширюється на заклади охорони здоров’я всіх форм власності.

8. Призначення на посаду керівника державного або комунального закладу охорони здоров’я здійснюється на конкурсній основі. Рішення про призначення керівника такого закладу охорони здоров’я на посаду та про звільнення його з посади приймається власником закладу чи уповноваженим ним органом в порядку, встановленому законом.

9. Керівникові закладу охорони здоров’я має бути забезпечена незалежність у вирішенні всіх питань, пов’язаних із забезпеченням належної якості та ефективності діяльності очолюваного ним закладу охорони здоров’я в порядку, що встановлюється законом.

10. Медичні та інші працівники закладів охорони здоров’я призначаються на посади керівниками закладів на умовах трудового договору (контракту) та звільняються з посади у встановленому законодавством порядку.

Продовження в наступному номері