Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.



Сучасні академічні знання у практиці лікаря загальної практики - сімейного лікаря
Зала синя Зала жовта

Сучасні академічні знання у практиці лікаря загальної практики - сімейного лікаря
Зала синя Зала жовта

Журнал "Медицина невідкладних станів" 6(25) 2009

Повернутися до номеру

Гострий больовий синдром і проблеми психосоматичних розладів у клінічній і спортивній медицині

Автори: Федоренко Н.О., Харківська медична академія післядипломної освіти

Рубрики: Сімейна медицина/Терапія, Медицина невідкладних станів

Версія для друку


Резюме

В огляді літератури викладені проблеми психосоматичних розладів у клінічній та спортивній медицині.


Ключові слова

Гострий больовий синдром, психосоматичні розлади.

На сьогодні збільшується кількість хворих молодого та середнього віку, у яких захворювання внутрішніх органів, хребта, суглобів, нервової системи супроводжуються психосоматичними розладами. Це повною мірою стосується і спортивної медицини.

Це є не тільки наслідком, але й однією з важливих причин таких захворювань, як виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки, бронхіальна астма, вегетосудинна дистонія, цукровий діабет, тиреотоксикоз.

Останнім часом коло таких захворювань розширилося. До них зараховують гострий та тривалий хронічний больовий синдром.

Назви «психосоматичні розлади» і «психосоматична медицина» стали широко застосовуватися після того, як декілька десятиліть тому був уведений термін «психосоматика». Походить він від двох грецьких слів: psyche — «дух, душа» і soma — «тіло».

Психосоматична медицина — це не тільки метод лікування, але й наука про взаємовідношення психічних і соматичних процесів, які тісно пов’язують людину з оточуючим середовищем. Такий принцип, що спирається на єдність тілесного й духовного, є основою медицини. Він забезпечує правильний підхід до хворого, що необхідно не тільки в будь­якій окремій медичній спеціальності, але й в усіх сферах доклінічного і клінічного обстеження й лікування [1] .

Ще у давньогрецькій філософії приділялася значна увага впливу душі й духу на тіло. Ідея цілісності організму людини не тільки у здоровому стані, але й у хворобі була провідною у лікуванні хворих. Так, ще Сократ наставляв Платона, що тіло не можна вилікувати без лікування душі.

Нині більшість учених, які стверджують, що людина як у здоровому стані, так і під час хвороби являє собою психосоматичну єдність, по суті, відроджують погляди Гіппократа [2, 3].

Поняття «психосоматична медицина» вперше використав у 1818 р. німецький психіатр І. Гейнрот (J. Heinroth) в одній зі своїх публічних лекцій. Десять років по тому М. Якобі ввів поняття «соматопсихічне» як протилежне і водночас доповнююче щодо поняття «психосоматичне». Новаліс (Novalis) створив своєрідну психофізіологію, яка являє собою вчення про хворобу, що інтуїтивно об’єднує тіло, душу і дух індивідуума.

Значний внесок у розробку підходів до патогенетичної терапії, соматопсихічної та психосоматичної патології зробили своїми працями Д.Д. Плетньов (1927), В.М. Бехтерєв (1928), А.Д. Епштейн (1936), незважаючи на те, що клінічні описи й спроби проведення терапії з позицій психіатрії були й раніше [4–8]. Ці автори неод­норазово підкреслювали, що розподіл у медицині психіки й соми не тільки нереальний, але й шкідливий.

Таким чином, індивідуум повинен сприйматися як складна динамічна система, що перебуває у стані нестійкої рівноваги і реагує на всі зміни як у навколишньому середовищі, так і всередині самої системи. При захворюванні, тобто при порушенні гомеостазу, порушується багато ланцюгів цієї системи. Говорячи про психологічні або фізіологічні процеси, ми маємо на увазі різний підхід до одного й того ж явища. Саме ж явище нероздільне. Отже, у цьому розумінні немає ні соматогенної, ні психогенної хвороби — є просто хвороба [9].

У сучасній психосоматиці розрізняють схильність, а також фактори, що дозволяють та затримують розвиток хвороби. Схильність — це спадкова (наприклад, генетично обумовлена), а при певних умовах — набута готовність, яка являє собою форму органічного чи невротичного захворювання. Соматичні або невротичні захворювання розвиваються за певними власними законами, які, однак, тісно пов’язані з факторами оточуючого середовища. Для діагностики як психосоматичного, так і невротичного захворювання необхідне розуміння психосоматичних розладів, що, однак, не призводить до заперечування (відкидання) основного діагнозу [10–12]. Якщо говорять про психосоматичне біопсихосоціальне захворювання, то це тільки вказує на зв’язок «схильність — особа — ситуація» [13].

Особливе місце в етіології психосоматичних розладів відводиться концепції стресу [14, 15]. Це подія зовнішнього середовища, яка здатна викликати в організмі відповідні внутрішні ефекти шляхом дії на сприймаючий апарат організму. Людина, яка перебуває в гармонійних стосунках зі своїм середовищем, може перенести екстремальні соматичні та психічні навантаження, уникаючи хвороби. Однак у житті зустрічаються такі особисті проблеми, які викликають настільки тяжку фіксацію та душевний розлад, що в певних життєвих ситуаціях призводять до негативних емоцій і невпевненості в собі.

В основі концепції, що пов’язує психологічну й соматичну сфери, афект, який виражається головним чином у формі нудьги й постійної тривоги, нейровегетативно­ендокринної моторної реакції й у відчутті страху. З фізіологічної точки зору немає значення, що суб’єктивна оцінка «небезпеки» може бути неадекватною. Механізму соматичних наслідків дається хід фізіологічним і моторним елементами реакції­відповіді.

Цілковитому розвитку почуття страху можна запобігти захисними фізіологічними заходами, але зазвичай вони тільки зменшують, а не усувають ці фізичні явища. Отже, підтримується значний афект, який може мати патогенне значення. Психомоторні й словесні виявлення тривоги чи ворожих почуттів блокуються так, що стимули, які надходять із центральної нервової системи, відносяться до автономної системи і, таким чином, призводять до патологічних змін у вісцеральній або судинній системах. Повторні або безперервні зміни у функції можуть призвести до таких змін у тканинах, які врешті­решт стають необорот­ними.

Сучасні тенденції розвитку психосоматики полягають у посиленні акценту на терапевтичних завданнях. Якщо раніше здавалися важливішими розпізнавання психічних факторів хвороби, а також наукові пошуки у цьому напрямку, то в останні роки виникла тенденція до більш диференційованого підходу до проблем лікування соматичних хворих [16–18].

У зв’язку з особливостями соматичного захворювання, труднощами розкриття душевних конфліктів для розуміння хвороби, а також тривалим попереднім винятково соматичним лікуванням вихідна ситуація у таких випадках абсолютно інша, ніж при неврозах, у випадку яких застосовуються класичні психотерапевтичні методи. Окрім того, психосоматичні популяції хворих, що формуються відповідно до їх приналежності до різних соціальних верств, потребують використання нових стаціонарних та амбулаторних форм лікування.

В останні десятиліття енергійно розвиваються поведінкові психотерапевтичні програми, що спрямовані на зміну установок і поведінки пацієнтів. Ці програми застосовуються при таких захворюваннях, як інфаркт міокарда, гіпертонія, бронхіальна астма, виразкова хвороба дванадцятипалої кишки, тиреотоксикоз, цукровий діабет, нейродерміт, хронічні больові синдроми та ін.

Нейрофізіологи встановили, що спонукання, афективні переживання й способи поведінки конт­ролюються різними відділами мозку. Численні наукові дослідження з подразненням мозкових центрів установили, що однакові емоційні, вегетативні та гормональні реакції можуть бути зумовлені як зовнішніми подразниками, так і стимулюванням певних мозкових центрів. Експерименти проводилися переважно на підкіркових утвореннях — таламусі й гіпоталамусі.

Відомо, що у структурі центральної нервової системи лімбічна система відіграє провідну роль у регулюванні афективного життя й поведінки, функцій вегетативної нервової системи, сексуальних процесів та процесів навчання.

З лімбічною системою пов’язують «активізуючі» та «моделюючі» функції. Відомо також, що анатомічно лімбічна система організована білатерально й досить дифузно. Вона охоплює як філогенетично старі, відносно ригідні, так і філогенетично нові системи, які схильні до взаємної інтерференції. Це дає анатомічне й фізіологічне пояснення тому, що майже всі психосоматичні теорії спираються на фактори ре­ та десоматизації, тобто на відновлення онто­ або філогенетично більш ранніх поведінкових структур, що викликає відносно стійкі шаблони реакцій: поведінка в ситуації страху, «розлютованість», «захист» тощо. фізіологія лімбічної системи дозволяє також установлювати зв’язки між філогенетично новими системами, такими як лобові відділи мозку й асоціативні поля, і ділянками, що контролюють моторику та мову, за допомогою яких трансформуються старіші форми поведінки.

Лімбічну систему треба розглядати як орган управління соматичним виявленням емоцій та їх регуляцією. Вплив лімбічної системи спрямований на ендокринну, вегетативну і сенсорно­рухову системи. Він здійснюється через гіпофіз та верхню частину стовбура мозку і в цілому є циклічним, тобто регулюється за принципом зворотного зв’язку. Це означає, що тілесно виявлені емоції змінюють похідний стан, у зв’язку з чим досягається певне вирівнювання. Провідну роль при цьому відіграють зв’язки між лімбічною системою та неокортексом, завдяки яким зовнішні події отримують свою оцінку й афективне забарвлення.

Учені постійно ведуть пошук «медіаторів» — біологічних посередників і передавачів між емоційно забарвленим сприйняттям, психікою і соматичним симптомоутворенням. При фізичній і психічній загрозі, голоді, спразі, у регулюванні ритму сну та неспання, температури тіла та сприйняття болю, при соматичних реакціях на сильні емоції, тобто в будь­яких реакціях, що спрямовані на підтримку гомеостазу, очевидна роль нейроендокринної та імунної регулюючих систем [1, 19–21].

Незважаючи на те що психонейроендокринологія і психонейроімунологія є самостійними розділами медицини, первісні кордони поміж обома галузями стерті, оскільки обидві ці регуляторні системи функціонують спільно. Багато гормонів, наприклад статеві і гормони щитоподібної залози, b­ендорфін, серотонін, глюкокортикоїди, здійснюють вплив на імунну систему.

На поверхні клітин, у свою чергу, є ряд чутливих до гормонів рецепторів. Цікаво, що психонейроімунологічні дослідження були зосереджені на негативних життєвих ситуаціях, наприклад, при «втраті ключових позицій особистості», при стресі тощо, у той час як позитивні життєві стани, наприклад задоволення, радість, сміх, не були предметом наукових досліджень. Водночас імунна система як «орган», який захищає від впливів, що ушкоджують, безумовно, зберігає сліди спогадів і про позитивні, тобто такі, що сприяють зміцненню здоров’я, обставини. Це відповідало б висунутому A. Antonovsky (1987) «салютогенному принципу» людського організму [1].

Поряд із давно відомими класичними гіпофізарними тиреоїдними й адренокортикальними гормонами увагу дослідників стали привертати так звані нейрогормони. Це окситоцин, вазопресин, а також вивільнюючі або гальмівні гормони, які утворюються у гіпоталамусі; нейропептиди (у широкому розумінні — це опіоїдні пептиди, наприклад ендорфін); тканинні гормони, наприклад інтестинальний гормон, ангіотензин, простагландини і трансмітери (переносники), які переводять нервові імпульси хімічним шляхом на синапси, наприклад ацетилхолін, адреналін та нор­адреналін, серотонін або дофамін. Відомо, що кінцеве розгалуження нейрона майже ніколи не вміщує тільки одну передавальну субстанцію, в якій представлена зазвичай одна або декілька груп пептидів. таким чином, управління соматичними процесами регулюється багатьма субстанціями. У кожному випадку у ней­роендокринній модуляції почуттів вирішальну роль відіграють нейропептиди як центральної нервової системи (таламус, гіпоталамус, лімбічна система), так і периферичних структур (надниркові залози, вегетативна нервова система). Сучасні дослідження підтверджують, що фактор, який утворюється в гіпоталамусі й вивільняє кортикотропін (кортикотропін­рилізинг­фактор), керує ендокринними й вегетативними реакціями на стрес. Не може бути простих кореляцій між ендокринними й психічними порушеннями.

Численні дослідження підтверджують тісне переплетення і взаємодію трьох регуляторних систем людського організму, що здійснюють гомеостаз і адаптацію: нервової, ендокринної та імунної. Нині відкриті специфічні рецептори клітин імунної системи, що сприяють цьому [22].

Імунна система статично нестабільна, вона досить динамічна й високореактивна у своїх захисних функціях щодо навантажень на гомеостаз. Це спричиняє методичні проблеми й труднощі в дослідженнях. У попередніх психоімунологічних дослідженнях визначалася функціональна здатність Т­ або В­лімфоцитів (in vitro) через їх стимуляцію.

Зараз у клініці й експерименті досить інтенсивно вивчаються клітинні субстанції імунної системи депресії, індукованого чи пережитого стресу, під час соціальної ізоляції, при експериментально викликаній безпорадності тощо.

Перехідне послаблення імунної системи з погляду імуносупресивних змін спостерігається у найрізноманітніших життєвих ситуаціях і при різних захворюваннях: при гострому стресі (наприклад, на екзаменах), при тривалих нервових навантаженнях (при розлученні, втраті близької людини, безробітті, соціальній ізоляції, при депресивних станах, у тому числі й на фоні рецидивуючих інфекційних захворювань). Клінічні та експериментальні дослідження підтверджують, що такі психологічні фактори, як безпорадність і безвихідність, спричиняють значну ушкоджуючу дію на імунну систему, тим часом як успішне подолання труднощів дає протилежний ефект, що сприяє здоров’ю. У зв’язку з цим виникає думка щодо психотерапевтичної або іншої стресоредукуючої здатності упоратися із ситуацією, посилювати захисні сили й опосередковано здійснювати сприятливий вплив на загрожуючу або вже існуючу хворобу найрізноманітнішого походження.

Таким чином, ендокринні та імунні функції в усьому організмі є інтегральними системами з різноманітними прямими й непрямими зв’язками, особливо з центральною й вегетативною нервовою системою, а через них — із навколишнім світом.

Одним із спірних є питання щодо специфічності: чи існує специфічний зв’язок між характером психологічного стресу та певною органічною системою, на яку він впливає, чи психологічний стрес діє неспецифічним шляхом на органи, що схильні до цього, уразливість яких зумовлена такими факторами, як спадкова схильність, інфекції або сприятливі умови, що передували цьому.

Найпоширенішими теоретичними уявленнями щодо етіологічних факторів є:

— конституціональна схильність, що грунтується на спадковості;

— конституціональна схильність, що є результатом раннього життєвого досвіду, включаючи фізіологічний і психологічний досвід, а також пренатальний і немовлячий періоди життя;

— зміни особистості, що настали в більш пізні періоди життя і відбилися на системах того чи іншого органа;

— послаблення якогось органа внаслідок травми чи інфекції;

— факт активної діяльності органа в момент напруження або емоційного зрушення.

Досить переконливими є наукові дослідження, що підтверджують значення психологічного стресу в етіології есенціальної гіпертонії, пептичної виразки, бронхіальної астми, тиреотоксикозу, цукрового діабету, коронарної хвороби серця, нейродерміту, екземи тощо. таким чином, життя в умовах стресу може сприяти появі захворювання, посилити його симптоми й ускладнення і навіть прискорити весь процес.

Жити в умовах хронічного стресу нелегко, тим більше при наявності якогось захворювання. Лікарю в такій ситуації необхідно мати хоча б якесь уявлення про те, як переживаються самим хворим легкі та тяжкі захворювання, які типові механізми переробки гострих та хронічних хвороб. У зв’язку з цим з’явився новий предмет дослідження — подолання хвороби.

Допомагаючи хворому виробити адекватне ставлення до своєї хвороби, лікар тим самим може позитивно впливати на її перебіг. Подолання — перемога над хворобою — стає в останні десятиліття новою і все більш актуальною темою у психологічній медицині та психосоматиці.

Поняття «подолання» можна трактувати як подолання стресу або — у зв’язку з труднощами, що викликані хворобою — подолання хвороби. На відміну від захисних механізмів процеси подолання треба розуміти як переважно свідомі, не автоматизовані, орієнтовані скоріше на переживання, ніж на поведінку, зосереджені на переробці внутрішніх чи зовнішніх конфліктів або ситуацій, що обтяжують.

У 1976 р. з’явилось програмне дослідження R. Lasarus «Психологічний стрес і процес подолання», присвячене систематичному вивченню процесів подолання [23]. Автор перш за все намагається з’ясувати індивідуальні варіанти реакцій на переважно наявні зовнішні обтяжуючі ситуації за допомогою різних оцінок ступеня їх тяжкості — різних рівнів подолання. У межах цієї концепції серед різноманітних життєвих подій особливий інтерес становлять хронічні соматичні захворювання. Надто тривале подолання різних реакцій можна пояснити (хоча б частково) у межах інтер­ і трансакційних концепцій, які спираються на факт постійного коливання значущості фактора ситуації й спроб її подолання. Суттєве значення в теорії подолання надається когнітивній оцінці, тобто адекватному або перекрученому сприйняттю особистої хвороби, а також лікарському судженню й заходам щодо цієї хвороби. Ця концепція враховує також спосіб дій хворого та характер його емоційного реагування на захворювання. Підкреслюється постійна взаємодія мінливих умов ситуації та способів її подолання [24].

Теорія подолання відрізняється від попередніх психосоматичних теорій своєю емпіричною спрямованістю, яка передбачає вивчення реальної поведінки поряд із самопочуттям пацієнта, а також визначенням його самооцінки за допомогою опитування та інших тестів.

Значний внесок концепції «стрес — подолання» полягає в тому, що оцінка хворим характеру й тяжкості свого захворювання та його наслідків суттєво змінюється. Хворий із хронічним захворюванням уже не розглядається як безпорадна й приречена істота, яка схильна до непродуманих та помилкових рішень, що неминуче призводить до психопатичних реакцій. Водночас більшість хворих у їх соціальному оточенні в змозі досягти хоча б задовільної адаптації до хвороби та її наслідків. Активне подолання хвороби дає змогу добитися розуміння суті захворювання та зняття з неї табу. Окрім того, пацієнт починає розуміти значення соціальної допомоги та підтримки як соціальних важелів впливу на свій стан.

Реакції у різних хворих індивідуальні, хоч і виявляється істотна спорідненість психосоціальних реакцій і форм переробки у різних груп хронічних хворих. Сюди можна віднести стійкість чи минущий характер порушення самопочуття, зміну ставлення до своєї особистості, утруднення у контактах із сім’єю та партнерами, недостатню обов’язковість при дотриманні наданих лікарем порад та рекомендацій, а також професійні й соціальні збитки, що пов’язані зі зниженням активності, у тому числі у використанні вільного часу, скорочення соціальних контактів. Поширену думку про заперечення своєї хвороби як головного механізму її переробки у хронічних хворих можна вважати тільки почасти обгрунтованою. Існують різні тлумачення цього явища: інколи воно визначається надто одномірно як переробка хвороби шляхом примирення із нею чи заперечення її наявності.

Усупереч колишнім уявленням про користь такої переробки зараз вказується на те, що заперечення хвороби може мати позитивне значення тільки при деяких ситуаціях чи формах хвороби, наприклад у гострий період захворювання, а в період реабілітації може набувати несприятливого характеру.

Питання щодо зумовлених хворобою процесів пристосування остаточно не вирішене. Традиційна переоцінка ролі сталих рис особистості у нових працях, що присвячені проблемам пристосування, поступається вивченню ситуаційних неспецифічних для хвороби факторів або перебільшенню оцінюваних факторів, наприклад тривалості хвороби, несприятливого її прогнозу чи надто високого ступеня збитків, що вона спричиняє, які, скоріше за все, обумовлюють загальний характер процесів подолання у різних груп хворих. Процеси подолання можуть бути надзвичайно ускладнені при тяжких невиліковних захворюваннях, при нестачі компенсаторних можливостей, а також помилковості тактики подолання хвороби, яку вибрав хворий.

Перед психосоматикою нині постають нові завдання у зв’язку з проблемою психологічного подолання при тяжких соматичних захворюваннях, кількість яких надзвичайно велика. Цим пацієнтам, а насамперед лікарям, які повинні займатися такими хворими, потрібна допомога, яку й пропонує психосоматика, а саме: обміркувати й виявити готовність до співпраці терапевтів і психосоматиків.

«Соматопсихічними­психосоматичними» G. Engel та A. Schmale називають захворювання, «при яких сприятливі біологічні фактори не тільки мають місце з моменту народження чи немовлячого віку, але й прямо чи опосередковано беруть участь у розвитку психічного апарату. Це не означає неодмінної переваги біологічних факторів; для них може існувати загальна недиференційована матриця. Проте на якомусь етапі «спірна» соматична система починає специфічним чином впливати на психічний розвиток» [25].

Багато дослідників висловлюють думку про те, що у виникненні психосоматичних порушень імовірна наявність зв’язку неспецифічних і специфічних факторів [26]. При цьому для виникнення соматичних захворювань особливо велике значення має втрата (реальна чи уявна) об’єкта з наступним відчуттям безпорадності й безнадійності. Ситуація при виникненні хвороби визначається як утрата психічних захисних механізмів. Перед початком захворювання спостерігаються афективні стани відчаю, депресії, загальний спад. Часто зустрічається песимістичне ставлення до об’єктів із відчуттям, що досвід минулого ніколи не знадобиться у майбутньому, що зв’язок минулого з майбутнім суб’єктивно розірваний. Досліди підтверджують, що відчуття безпорадності та безнадійності перед початком хвороби має значення для розвитку різних соматичних захворювань.

У теорії G. Engel та A. Schmale зроблено спробу зв’язати неспецифічну й специфічну готовність індивіда з неспецифічними та специфічними конфліктами. Це спроба охопити як психологічні умови, так і спадкові та набуті фактори, що зумовлюють захворювання, та їх значення і, таким чином, диференційовано оцінити роль соматичних і соціальних факторів при виникненні захворювань.

У 1950 р. Ф. Александер (F. Alexander) запропонував теорію, в якій диференційовані психологічні гіпотези пов’язувались з патологічними соматичними процесами. Своєю теорією ф. Александер заклав основи сучасної психосоматики. З патологічних станів, що позначаються хибно орієнтуючими поняттями «вегетативні неврози», «неврози органів», він виділив групу хворобливих станів (виразкова хвороба двана­дцятипалої кишки, есенціальна гіпертензія, бронхіальна астма і т.д.) й чітко відмежував їх від конверсійних симптомів [27].

На думку Александера, вегетативні неврози виникають на основі неусвідомленого конфлікту в процесі патологічного невротичного розвитку, який веде до того, що не виконуються дії, спрямовані на зовнішній об’єкт. Емоційне напруження не може подавлятися, оскільки зберігаються вегетативні зміни, що його супроводжують. Надалі можуть з’явитися зміни в тканинах і необоротне органічне захворювання. Основну увагу Александер приділив питанню емоційної специфічності вегетативних неврозів. Він вважає, що зрив вегетативних функцій пов’язаний з емоційним станом у певних конфліктних ситуаціях більше, ніж із типологією особистості в минулому. Для такого захворювання, як виразкова хвороба дванадцятипалої кишки, загальною характеристикою повинен бути не певний тип особистості, а скоріше типова неусвідомлена конфліктна ситуація, яка розвивається у цілком різних особистостей і може потім набувати домінуючого значення в житті цих людей.

Якщо людині не вдається задовольнити прагнення до захищеності та незалежності, вегетативні реакції маніфестують у спотвореному вигляді, що, на думку Александера, є показником підвищеного парасимпатичного збудження. Якщо подавляються можливості конкурентних та агресивних вчинків, то наслідком цього є тривалий стан збудження симпато­адреналової системи. Ці вегетативні симптоми є результатом неусуненого симпатичного збудження, яке буде тривати, тому що не відбувається завершення адекватної реакції боротьби чи втечі. Александер пояснює цим стан хворих на есенціальну гіпертензію. На його думку, це люди, що подавляють агресію, володіють собою, але не в змозі ні психічно, ні фізично раціонально упоратися зі своїми агресивними прагненнями.

У теорії Александера було три головних аспекти:

1. Специфічний конфлікт сприяє певним захворюванням пацієнтів тільки тоді, коли йому передували інші (на той час ще невідомі) генетичні, біохімічні та фізіологічні «Х­фактори».

2. Певні життєві ситуації, щодо яких пацієнт сенсибілізований через свої ключові конфлікти, реактивують та підсилюють ці конфлікти.

3. Сильні емоції супроводжують цей активізований конфлікт і на основі автономних гормональних та нервовом’язових механізмів діють таким чином, що в організмі виникають зміни в тілесній структурі та функціях.

Багато положень теорії Александера зазнали критики, наприклад твердження, що «кожний емоційний стан створює свій особистий фізіологічний синдром». Експериментальні психологічні дослідження чітко показали, що хоч різні індивідууми в подібних ситуаціях і реагують однаковими фізіологічними афектами, проте ці афекти можуть бути зумовлені різними соматичними процесами. При психосоматичних розладах, що супроводжують те чи інше захворювання, використовують такі акупунктурні точки: на задньому серединному меридіані точки T(VG)­14, 20, 24, 25; на меридіані жовчного міхура: VB­7, 8, 12, 20, 21; на меридіані серця: С­3, 7; на меридіані перикарда: МС­6, 8; на меридіані тонкої кишки: IG­3; на меридіані сечового міхура: V­10, 11, 14, 15, 22, 23, 43, 60, 62; позамеридіанні точки: РС­1(4), 3; у ділянці вушної раковини: точки 13, 22, 34, 55, 58, 78, 95, 100, 104 [28, 29].

При загостренні захворювань рефлексотерапія проводиться щоденно, а при поліпшенні стану — через день. Курс лікування становить 10–15 процедур. Проводять 2–3 курси з перервою 2–3 тижні, при необхідності — підтримуючу терапію (1 раз на тиждень) і протирецидивну (7–9 сеансів).

На сьогодні набуто великий досвід використання рефлексотерапії при різних захворюваннях. Особливо цінний він для хворих із супутньою фармакологічною хворобою, коли акупунктура стає єдиним способом лікування.

Нами протягом останніх десяти років рефлексотерапія широко застосовується при гострих хронічних больових синдромах. Проте часто акупунктура є компонентом комплексної терапії, що доповнює фармакологічну терапію, фітотерапію, психотерапію, лікувальну гімнастику [31].

Таким чином, останнім часом рефлексотерапія постійно поєднується з психотерапією та психофізичною гимнастикою при лікуванні різних захворювань і больових синдромів, у тому числі і в спортивній медицині, що супроводжуються не тільки гострим, але і тривалим хронічним больовим синдромом.


Список літератури

 1. Бройтигам В., Кристиан П., Рад М. Психосоматическая медицина: Пер. с нем. — М.: Гэотар-медицина, 1999. — 373 с.

2. Целибеев Б.А. Психические нарушения при соматических заболеваниях. — М.: Медицина, 1972. — С. 5-49.
3. Ушаков Г.К. Пограничные нервно-психические расстройства. — М.: Медицина, 1978. — 400 с.
4. Белицкий Ю.К. Неврастения. Ее сущность, причины, симптомы, виды и лечение. — СПб., 1911. — 537 с.
5. Ганнушкин П.Б. Постановка вопроса о границах душевного здоровья // Совр. психиатрия. — 1908. — Т. 2. — С. 49-61.
6. Плетнев Д.Д. К вопросу о «соматической» циклотимии // Русская клиника. — 1927. — № 36. — С. 496.
7. Бехтерев В.М. Соматофрения // Обзор псих., неврологии.— 1928. — № 1. — С. 5-12.
8. Эпштейн А.Д. Этюды о соматике в психиатрии. Проблема головокружения у невропатиков // Невропат., псих., психогиг. — 1936. — № 3. — С. 395-414.
9. Тополянский В.Д., Струковская М.В. Психосоматические расстройства. — М.: Медицина, 1986. — 384 с.
10. Зімукова Л.М., Мірська М.М. Питання профілактики нервових і психічних захворювань. — Л., 1962. — Т. 27. — С. 234-243.
11. Ковалев В.А. Взаимодействие личности и болезни при психосоматической патологии. Психопатология, психология эмоций и патология сердца. — М., 1988. — С. 43-44.
12. Виш И.М., Романин В.Я. Генез и систематика психогенных расстройств при соматических заболеваниях //Актуальные проблемы соматопсихиатрии и психосоматики. — М., 1990. — С. 50-52.
13. Александровский Ю.А. Пограничные и психические нарушения. — М., Медицина, 1993. — С. 3-176.
14. Селье Г. (Selye H.). На уровне целого организма: Пер. с англ. — М.: Наука, 1972. — 122 с.
15. Селье Г. (Selye H.). Стресс без дистресса: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1979. — 124 с.
16. Шпак Л.В. Психосоматические аспекти постинфарктного кардиосклероза //Актуальные проблемы соматопсихиатрии и психосоматики. — М., 1990. — С. 290. 
17. Кубишкіна І.Н. Стан симпатико-адреналової системи і згортання крові при церебрально-судинних кризах // Невропатол. і психіатр. — 1986. — № 8. — С. 1539-1542.
18. Волков В.С., Смирнова Л.І. Особливості психічного статуса хворих виразковою хворобою і хронічним холециститом // Терапевтичний архів. — 1995. — № 1. — С. 20-22.
19. Александровський Ю.А., Поюровський М.В., Незнамов Г.Г. 
та ін. Перекисне окислення ліпідів при емоційній напрузі невротичних розладів // Невропатол. і психіатр. — 1988. — № 11. 
20. Винокур В.А. Влияние личностных и поведенческих особенностей на гормональное и метаболическое реагирование при психоэмоциональных нагрузках // Психопатология, психология эмоций и патология сердца: Тезисы докладов. — М., 1998. — С. 22. 
21. Вартанян М.Т. Біохімічні і генетичні аспекти депресивних станів // Депресії: Питання клініки, психопатології, терапії: Тези доповідей / Під ред. І.Я. Штернберга і А.В. Смулевича. — М., 1970. — С. 109-117. 
22. Лебедєв К.А., Понякіна І.Д., Авдєєва В.С. Імунний статус людини // Фізіологія людини. — 1989. — Т. 15, № 1. — С. 131-142.
23. Lasarus R.S. Psychological Stress and the Coping Process. — New York: Mc. Graw-Hill, 1976.
24. Beutel M. Bewaltigungsprozesse bei chronischen Erkrankungen. — Weinheim: Edition Medizin VCH, 1988.
25. Engel G., Schmale A. Psychoanalytic theory of somatic disorder // J. Amer. Phychoanal. Ass. — 1967. — 15. — P. 344-365.
26. Weiner H. Psychological and Human disease. — New York: Elsevier, 1977.
27. Alexander F. Psychosomatische Medizin. — Berlin: De Gruyter, 1951.
28. Федоренко Н.А. Рефлексотерапия психосоматических расстройств при гастродуоденальной патологии // Врачебная практика. — 2001. — № 3. — С. 32-35.
29. Федоренко Н.А. Немедикаментозное лечение. — М.: Эксмо, 2005. — 640 с.
30. Хвисюк О.М., Марченко В.Г., Вітенко І.С. та ін. Традиційні та нетрадиційні методи лікування в клінічній і спортивній медицині. — Харків: Фоліо, 2005. — 381 с.
31. Федоренко Н.О. Реабілітація: немедикаментозні методи відновлювання у клінічній і спортивній медицині. — Харків: Майдан, 2008. — 539 с. 

Повернутися до номеру