Международный эндокринологический журнал 8 (32) 2010

15 листопада 2010 року виповнилося 80 років від дня народження завідувача кафедри хірургії № 1 Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, двічі лауреата Державної премії України, заслуженого працівника вищої школи України, доктора медичних наук, професора, академіка Національної академії медичних наук України, почесного професора ДУ «Інститут проблем ендокринної патології ім. В.Я. Данилевського АМН України» Михайла Петровича Павловського. Михайло Петрович — надзвичайно працьовита, всебічно обдарована людина. Академік Михайло Павловський підготував 17 докторів наук і 42 кандидати медичних наук, провів понад 20 тисяч складних операцій, створив відому в Україні та за її межами наукову хірургічну школу. Йому вдалося реалізувати багато своїх талантів — ученого, педагога, організатора, громадського діяча, проте найбільше праці та емоцій вкладено в хірургію. Напередодні ювілею Михайло Петрович поділився з читачами своїми роздумами про улюблену професію та своїм баченням ролі лікаря-хірурга в сьогоденні.

— Михайле Петровичу, ваша відданість хірургії є насправді безмежною. Але ви — хірург класичної школи. Зараз у медицині, зокрема в хірургії, застосовується багато інновацій. Ваша думка про це?

— Мрія стати хірургом народилася в мене ще на шкільній лаві. Дитинство припало на нелегкий воєнний час — щодня я бачив скалічених людей із численними пораненнями, травмами й щиро бажав навчитися кваліфіковано їм допомагати. Ставши студентом медичного інституту, купував книжки в основному хірургічного профілю. Думаю, таким чином реалізувалися схильність мого характеру до швидкого прийняття рішень та природна здатність не боятися відповідальності за зроблене. Крім того, я завжди любив таку роботу, після виконання якої відразу видно результат.

Але, безперечно, світ змінюється, і разом з ним змінюються методики, технології та інструктивні матеріали. Зараз прийнято розробляти протоколи лікування хвороб, у тому числі хірургічних. До обов’язків медичних адміністраторів належить стежити за їх ретельним виконанням, бо найчастіше такі документи лягають на стіл прокурора. Ми разом із моїми учнями також спричинилися до їх написання. Хоча я повинен сказати, що якими би досконалими не були протоколи, навіть у мене, хірурга з 55-річним стажем клінічної практики, трапляються випадки, що не вписуються в жоден із них. Часом, розкривши черевну порожнину, бачу абсолютно нову для себе клінічну ситуацію. Негайно, «при відкритому животі», потрібно приймати рішення, часом екстраординарне. Це відповідає моєму характеру. Зараз я оперую менше, більше консультую біля операційного стола, і мені це також цікаво робити.

Нещодавно ми з колегами брали участь у конференції з малоінвазивної хірургії, що проходила в Тернополі. Колись, ще у 1990-х роках, я був у Сполучених Штатах Америки і бачив операції «на відстані». Цікаво, що у наших ближніх сусідів, зокрема в Росії, вже впроваджуються такі технології, про що я й почув на конференції. Йшлося про робототехніку в хірургії, а саме — апарат «da Vinci». За апаратом, що має пульт управління, кнопки й педалі, сидить хірург. На екрані перед ним картина операційного поля, що передається через оптичну систему, вставлену в черевну порожнину хворого, який лежить під наркозом в іншому приміщенні — операційній. Хірург за пультом управління (спостерігаючи за екраном) натискає кнопки і таким чином видаляє орган чи пухлину. Один такий комплекс коштує 3–4 мільйони євро. Хірургія «на відстані» має безперечні переваги — високий рівень стерильності в операційній, можливість уникнення інфекцій та відповідно післяопераційних ускладнень. Такі операції менш травматичні та дійсно малоінвазивні — через 2–3 дні пацієнт може йти додому.

Дуже актуальною вважаю також хірургію «одного дня». У хірургічній клініці, якою я керую, ще з середини дев’яностих років було впроваджено лапароскопічні та ендоскопічні операції. Серед прооперованих нами пацієнтів виявилось і декілька хірургів, які самі були здивовані легким перебігом післяопераційного періоду й можливістю на другий день повернутися додому. У моїй клініці всі хірурги навчилися робити малоінвазивні операції. Вважаю, що вони найбільше показані при холециститі, захворюваннях щитоподібної залози — немає розрізів, маніпуляції здійснюються через проколи. Малоінвазивні методи — це перспективна хірургія. Хірургія «одного дня» є дешевшою для держави і більш прийнятною для сім’ї хворого. Хоча потрібні немалі кошти для придбання інструментарію.

Треба визнати, що фінансування охорони здоров’я за останні роки покращало, але залишилися проблеми в постачанні ліками — держава може забезпечити хворого ними максимум на одну добу, а далі потрібна допомога родини. Безперечно, малоінвазивна хірургія краще дається молодим хірургам. Молодь швидше навчається новому. Проте вважаю, що поряд із молодим хірургом повинен стояти старший колега з досвідом широкого діапазону операцій, який при потребі може допомогти порадою.

— Ви торкнулися питання компетентності молодих хірургів. Що, на вашу думку, як педагога з великим досвідом, варто було би змінити в системі сучасної медичної освіти?

— Можливо, не змінити, а удосконалити щось, напевно, хотілось би. По-перше, вважаю, що нам, викладачам, потрібно більше прислухатися до бажань самих студентів щодо вибору медичної спеціальності. Не повинно мати значення, навчається даний студент на бюджетній основі чи контрактній. По-друге, вагаюся щодо правильності оцінки знань студентів із хірургії лише на основі вирішення тестових завдань. Перечитуючи тести, часом сам знаходжу дві-три відповіді, що за певних умов можуть бути правильними. Натомість студентові дозволяється назвати правильною тільки одну відповідь.

Ми взагалі тепер менше знаємо студента. Колись, коли я сам приймав екзамен і студент не знав відповіді на одне з питань у білеті, я мав можливість задати йому навідні питання, запропонувати вирішити ситуаційну задачу і часом все-таки ставив йому добру оцінку. А лише за письмовими відповідями оцінку поставити непросто. Взагалі часто замислююся про доцільність тотального запровадження в медичну освіту кредитно-модульної системи. При цьому згадую, як був у 1990-х роках із делегацією ректорів медичних вищих навчальних закладів у США. Перед нами виступали консультанти президента з питань освіти та медицини. Це був час, коли пані Хіларі Клінтон хотіла зробити серйозну реформу в медицині і для цього багато перейняти власне з досвіду нашої медичної освіти. Виступаючі прямо говорили, що, безперечно, нас будуть намовляти перейти на їхню систему освіти, але радили не піддаватися, бо наша система є кращою... Зараз, дивлячись на результати впровадження Болонської системи, я згадую про це...

— Михайле Петровичу, як ви оцінюєте сучасний стан відносин «лікар — пацієнт», «лікар — лікар»?

— Ваше запитання торкається дуже важливої проблеми. Відколи між лікарем і пацієнтом стали гроші, все змінилося не до кращого. Матеріалізація стосунків торкається навіть призначення ліків — не можу погодитися з тим, що за порекомендований препарат лікар може отримати «подяку» від провізора. Тим більше, що значний відсоток усіх препаратів є сфальшованим!

Хотілося би побажати також більшої колегіальності у вирішенні питання формування колективу клініки — при прийомі на роботу молодих лікарів. Бувають дивні ситуації: у клініці, якою я керую, з’являються молоді хірурги, яких я раніше не бачив. Мене не питають, завідувача відділу не питають... А молодій людині потрібно працювати в колективі, влитися в нього. Я насправді маю певні вимоги до особи молодого хірурга. А він приступає до роботи, навіть не представившись керівникові клініки...

Хірург повинен уміти робити все. Крім того, молодий хірург повинен знати хоча б одну іноземну мову, щоб читати літературу в оригіналі, брати участь у фахових конференціях за кордоном. Не говорю навіть про те, щоб читати фахові видання, що видаються рідною мовою. Хірургія вимагає всебічного розвитку особистості та постійної роботи над собою.

— Лікар і громадська робота. Ваша думка?

— Справжній лікар мусить бути громадським діячем. Навіть якщо його медичний фах є тяжким і він часом цілодобово перебуває в лікарні, все одно не може стояти осторонь суспільства. Бо власне такий лікар бачить, які медичні ускладнення можуть виникати внаслідок життєвих помилок людини. Лікар-практик повинен звертати увагу населення на жахливі наслідки надмірного вживання алкоголю, зокрема в нашій клініці є яскраві тому приклади. Маючи щодня по 20–25 нових хворих на гострий панкреатит (а нерідко це молоді люди віком 18–19 років!), ми бачимо не тільки конкретних пацієнтів, але й трагедію суспільства в цілому. Україна знаходиться в центрі Європи, але на жаль зараз пасе задніх за показниками тривалості життя, народжуваності, а також поширення інфекцій — ВІЛ і туберкульозу. Вважаю, що в просвітницьку діяльність повинні якнайактивніше включитися санітарні лікарі — у цьому сенсі один такий спеціаліст може зробити більше, ніж сто лікарів-клініцистів. Профілактика захворювань є дуже важливою, але нею майже не займаються. Лікарі повинні виступати в засобах масової інформації — по радіо, телебаченню, писати статті, а для цього потрібно ще й добре знати українську мову. Лікар — це еліта нації, він повинен подавати добрий приклад іншим.

Михайло Петрович розповідає емоційно, наводячи чимало прикладів зі свого життя та багатої клінічної практики. Показує новинки — свіжі видання: книги про видатну українську лікарку та громадського діяча Софію Парфанович, про професора Георгія Караванова, видані до 100-річчя Українського лікарського товариства у Львові. Багаторічний головний редактор медичного часопису Асtа Меdica Leopoliensia, автор численних книг і статей, Михайло Петрович сам багато пише та редагує. Незважаючи на зайнятість, не міг не відгукнутися на ювілей Українського лікарського товариства і написав книги, пройняті глибокими фаховими та філософськими роздумами. Така література є співзвучною до епохи та часу, бо вчить не тільки бути Лікарем, але й передусім Громадянином. Завжди пише про інших, ніколи — про себе. Завжди — все для всіх, незалежно від віку і соціального положення. Завжди — небайдуже, щиро, емоційно, сердечно. Самовіддано працює, творить, навчає і сам постійно вчиться.

Редакційна колегія «Міжнародного ендокринологічного журналу» щиро вітає вельмишановного ювіляра зі святом! Дякуємо вам за все, що ви вже зробили і ще зробите! Висловлюємо вам своє велике захоплення, щиру любов і глибоку шану. Многая літа!