Журнал «Травма» Том 12, №1, 2011

Згідно зі статистичними даними, в Україні за рік реєструється близько 2 млн травм, у зв’язку з цим виконується близько 150 тис. оперативних втручань на кістках [1, 2].

Відсутність в Україні диференційованого підходу до вибору оптимальної методики хірургічного лікування при діафізарних переломах кісток нижніх кінцівок на сьогодні є суттєвою медико-соціальною проблемою [3, 4].

В сучасній травматології та ортопедії блокуючий інтрамедулярний остеосинтез (БІОС) є загальнови­знаною методикою оперативного лікування, що широко використовується [5–9]. Проте, незважаючи на досить велику кількість даних літератури щодо застосування БІОС, на сьогодні відсутні показання до застосування різних його видів, а саме: статичного, динамічного, компресійного.

Мета дослідження: розробити алгоритм застосування блокуючого інтрамедулярного остеосинтезу (БІОС) при лікуванні хворих із діафізарними переломами великогомілкової кістки.

Матеріали та методи

Нами проаналізовані результати лікування 103 хворих із діафізарними переломами великогомілкової кістки. Серед хворих було 79 чоловіків (76,7 %) та 24 (23,3 %) жінки. Середній вік хворих становить 34,09 ± 14,13 року.

Тяжкість пошкоджень у хворих за АО наведена в табл. 1.

Усім хворим із переломами великогомілкової кістки були виконані оперативні втручання — БІОС канюльованими стрижнями Сharfix виробництва фірми ChM (Польща). Усі оперативні втручання були виконані з дотриманням стандартної техніки виконання.

Лікування. Для оптимізації лікування хворих з діафізарними переломами великогомілкової кістки нами розроблено алгоритм застосування блокуючого інтрамедулярного остеосинтезу (рис. 1).

Переважна кількість операцій БІОС виконана без розсвердлювання кістковомозкового каналу.

Розсвердлювання кістковомозкового каналу виконувались при переломах з горизонтальною або косою (до 30°) лінією перелому (типи А2 та А3 за класифікацією АО) у випадках вузького кістковомозкового каналу (при розмірі менше 9 мм у найвужчій частині). Вказане запобігає утворенню діастазу між кістковими фрагментами та полегшує репозицію уламків кістки.

У випадках високих переломів великогомілкової кістки застосовували реконструктивні фіксатори, а при низьких переломах великогомілкової кістки додатково проводилось блокування стрижня в сагітальній площині дистального уламка великогомілкової кістки.

У переважній більшості випадків, при переломах типів А2 та А3 у 31 хворих (30,1 %), застосовувався динамічний чи компресійний тип фіксації, крім 8 хворих (7,8 %), коли статичне блокування виконували у випадках значного остеопорозу або наявності тяжких ушкоджень органів грудної клітки (для запобігання жировій емболії). При цьому розсвердлювання каналу не застосовували. При інших переломах застосовувався статичний метод фіксації.

Статичний метод блокування стержня у 72 хворих (69,9 %), виконували у випадках спіральних та косих переломів із лінією перелому стегнової кістки під кутом більше 30° та при уламкових переломах (типи А1, В, С за класифікацією АО).

В переважній більшості випадків — у 89 хворих (86,4 %) — репозиція уламків великогомілкової кістки виконана закритим методом, і лише в 14 випадках (13,6 %) репозиція перелому була відкритою.

При всіх діафізарних переломах великогомілкової кістки з наявністю перелому малогомілкової кістки в нижній третині обов’язково проводилася фіксація уламків останньої або пластиною, або стрижнем.

Результати лікування

Після операційного втручання зовнішню іммобілізацію кінцівок не використовували. У випадках статичного блокування ходу за допомогою милиць з навантаженням 20 % ваги оперованої кінцівки дозволили з 2-го дня після оперативного втручання, водночас починали активні й пасивні рухи в суглобах оперованої кінцівки. Навантаження оперованої кінцівки збільшували залежно від стану репаративних процесів у місці пошкодження. У 12 хворих через 3–8 тижнів після операції була виконана динамізація системи «кістка — імплантат». Після цього хворим дозволяли навантаження оперованої кінцівки у межах 75 %.

При динамічному і компресійному типах БІОС 50% навантаження кінцівки дозволяли з 2-го для після оперативного втручання, поступово збільшуючи його.

Повне навантаження дозволяли в строки від 2 до 22 тижнів залежно від характеру перелому великогомілкової кістки, у середньому через 10,82 ± 2,95 тижня.

Зрощення великогомілкової кістки наступало у строки від 8 до 22 тижнів, в середньому через 11,56 ± 2,56 тижня.

Середній термін перебування хворих у стаціонарі після виконання БІОС склав 18,29 ± 11,71 доби.

Результати лікування за критеріями бальної оцінки вивчені у всіх хворих у строки від 9 місяців до 2 років після оперативного втручання. У 98,1 % пацієнтів вони були добрими, у 1,9 % — задовільними.

Висновки

1. Розроблений алгоритм лікування хворих із діафізарними переломами великогомілкової кістки із застосуванням блокуючого інтрамедулярного остеосинтезу дозволив отримати позитивні результати лікування у всіх 103 хворих.

2. Фіксуюча система інструментів та імплантатів Сharfix для виконання БІОС довела свою високу ефективність у лікуванні хворих із діафізарними переломами великогомілкової кістки.