Украинский журнал хирургии 1 (20) 2013

У діяннях великої плеяди українських хірургів одна з найбільш яскравих сторінок належить Михайлу Сидоровичу Коломійченку, 120 років від дня народження якого нещодавно відзначила медична спільнота України. Михайло Сидорович Коломійченко — блискучий багатопрофільний хірург, учений, талановитий клініцист, педагог, організатор охорони здоров’я, видатний представник вітчизняної медицини, її історик. Він широко відомий не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Життєвий і творчий шлях Михайла Сидоровича став прикладом служіння народу, відданості лікарському обов’язку [2, 8, 19].

Михайло Сидорович народився 19 листопада 1892 року у м. Шпола Київської губернії в багатодітній селянській родині. Про його малу батьківщину — Шполу — невеличке колоритне містечко, що потопає в зелені, в енциклопедичному словнику написано лише два рядки: «Районний центр у Черкаській області. Залізнична станція. Харчові підприємства, швейна фабрика». Але Михайло Сидорович та його брат Олексій до маленької Шполи ставилися з великою синівською любов’ю. Багато років праці вони віддали Шполянській районній лікарні, багато сил і коштів вклали. У 1975 році постановою Кабінету Міністрів України цій лікарні були присвоєні їх імена [14, 15].

Родина Коломієць­Коломійченко (як було записано в тодішніх документах) була великою (18 дітей) та дружною. Мати, Олена Оксентіївна, прищеплювала дітям любов до знань, наполягала на здобутті освіти. Початкову освіту М.С. Коломійченко здобув у двохкласній школі. У 1912 р. він закінчив Київську фельдшерську школу. За два роки після складання екстерном екзаменів за середню школу отримав атестат [14]. Із часом до Києва потрапили ще двоє братів Коломійченків — Іван та Олексій. Переїзд врятував їм життя, оскільки внаслідок голодомору та репресій 30­х років більшість родини загинула. Декілька слів хочемо сказати ще про одного з братів Михайла Сидоровича — Олексія Сидоровича, який, маючи проблеми зі слухом, зумів здобути прекрасну освіту, став відомим ученим, створив українську школу оториноларингології, засновав науково­дослідний інститут оториноларингології. Його роботи присвячені проблемам новоутворень вуха, горла й носа, отосклерозу, вдосконаленню операцій, що поліпшують слух, тощо. Олексій Сидорович цікавився кібернетикою і біохімією, застосовував ультразвук і лазерне випромінювання. Запрошував до співпраці інженерів­акустиків для використання на практиці принципу резонансу. Разом із слюсарем­лекальником особисто розробляв і виготовляв інструментарій для вирішення проблем глухонімих людей. Олексій Сидорович добре грав на скрипці, чудово розумівся на живописі, колекціонував полотна видатних художників, захоплювався вокальним мистецтвом [4, 5, 13, 15].

Про двох славетних українських медиків, які були прикладом відданості своїй благородній справі, гуманним принципам лікування, які пройшли складний шлях від бідної селянської родини до високих професорських звань, написано багато. У книзі Олександра Грандо «Подорож у минуле медицини» братам Коломійченкам присвячений окремий розділ. Наведемо тільки фрагмент: «Дивлячись на братів Коломійченків — цих двох маститих професорів, важко було розгледіти в них колишніх селянських хлопців з містечка Шпола Черкаської області, які подолали нелегкий шлях свого становлення. Це були солідні метри, навчені величезним досвідом. Навіть своїм зовнішнім виглядом, своєю імпозантністю і бездоганним смаком в одязі вони привертали до себе увагу, не говорячи вже про добру і надзвичайно приємну «коломійченську» посмішку, яка приваблювала до них кожного, хто з ними коли­небудь спілкувався. Це були люди високої культури та різнобічних інтересів. Проте основною їхньою якістю було відчуття високої моральної відповідальності перед хворими» [5].

Cлаветні традиції родини Коломійченків (яка поєдналася з видатними родинами Орловських, Пімоненків, Грузових, Суліми) продовжили і їх нащадки, серед яких онук Конона Коломійченка (брата Михайла Сидоровича) — видатний професор хірург Володимир Мішалов, онук Михайла Сидоровича — Михайло Андрійович Грузов, який усе своє життя працював в Інституті ендокринології і обміну речовин НАН України, відомий бібліофіл і колекціонер україніки, та багато­багато інших [6].

У 1915 р. Михайло Коломійченко вступив на медичний факультет Університету Святого Володимира. Навчаючись там, він працював фельдшером у Залізничній, а потім Олександрівській лікарні Києва. Успішно закінчивши навчання (у 1919 р.), він обрав своєю спеціальністю хірургію, якій і присвятив усе життя. Учителями Коломійченка були видатні українські хірурги — професор Євген Черняхівський, професор Микола Маркіянович Волкович, академік Олексій Петрович Кримов. Після закінчення університету Михайло Сидорович працював хірургом фронтового шпиталю. На фронті він захворів на тиф і в 1920 р. був демобілізований [4].

Подальша діяльність М.С. Коломійченка нерозривно пов’язана з Київським медичним інститутом, у якому він почав працювати з 1920 р., пройшовши шлях від ординатора до професора, завідуючого кафедрою хірургії. З 1920 по 1929 р. Михайло Сидорович одночасно працював головним лікарем першої залізничної лікарні, був обраний заступником голови Всеукраїнського бюро лікарської секції профспілки «Медсантруд». За його активної участю в Києві організовується Єдине наукове медичне товариство, яке очолює О.О. Богомолець. Генеральним секретарем товариства протягом багатьох років обирався М.С. Коломійченко. Із 1930 р. Михайло Сидорович був заступником ректора Київського медичного інституту, керував його науково­навчальною частиною. В 1935 р. він перевівся до Київського інституту удосконалення лікарів на посаду заступника директора з наукової та навчальної частини, а в 1936 р. став завідувачем 2­ї кафедри хірургії цього інституту [11, 17, 19].

Наукові дослідження Михайла Сидоровича в цей період у першу чергу були спрямовані на розробку питань хірургії серця. Професор Петро Олександрович Герцен писав: «Два органи є для широкої хірургії недоступними вершинами — стравохід і серце». М.С. Коломійченко піднявся і на ці вершини. Він робив пластику стравоходу й оперував серце. У 1933 р. він першим в Україні (і одним із перших у Радянському Союзі) провів операцію з приводу панцирного серця, запропонував та розробив екстраплевральний доступ до серця, проводив ґрунтовні експериментальні дослідження щодо хірургічного лікування злукових перикардитів. У 1956 році М.С. Коломійченко прооперував уже 20 таких хворих — це найбільший досвід в Україні. Результати проведених досліджень узагальнені у фундаментальних наукових статтях [2]. У 1935 р. М.С. Коломійченко успішно прооперував хворого з тяжким пораненням серця, а потім узагальнив досвід подібних операцій, проведених у клініках Києва, зробивши такий висновок: «Слід уникати клаптевих розрізів, а розширяти рану, серце не вивихувати з рани, а оперувати без зміни його положення, кров переливати відразу після зашивання рани серця». У ці ж роки вчений розробляв питання щодо лікування стафілококової інфекції, хірургічного сепсису, застосування бактеріофагів при гнійних захворюваннях. Надрукована в 1936 р. робота «Применение бактериофага при лечении стафилококковых заболеваний» сприяла широкому застосуванню бактеріофагів при гнійних процесах, отримала високу оцінку на Всесоюзному з’їзді у Москві у 1936 р.

У перші дні Великої Вітчизняної війни М.С. Коломійченко, відмовившись від евакуації й завідування евакуйованою кафедрою хірургії Інституту вдосконалення лікарів, добровільно пішов на фронт. Як головний хірург 24­ї, 58­ї, а потім легендарної 62­ї (надалі 8­ї гвардійської армії) під командуванням маршала Чуйкова він надзвичайно багато зробив для організації кваліфікованої допомоги пораненим, першим довів необхідність і організував наближення медсанбатів та армійських шпиталів до лінії фронту. Що обумовлює успіх допомоги пораненим? Якість і терміни. Згідно з даними «Досвіду радянської медицини у Великій Вітчизняній Війні», «…до шести годин хірургічно оброблялось 21,9 % поранених». В армії Чуйкова допомога в перші шість годин була надана 85,4 % поранених. Це була визначна перемога. М. Коломійченко був нагороджений двома орденами Бойового Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни І та II ступеня, багатьма медалями. Висока оцінка діяльності М.С. Коломійченка дана начальником Головного військово­санітарного управління Червоної Армії, генерал­полковником Є.С. Смирновим: «Я должен еще и еще раз подчеркнуть грамотное в медицинском и организационно­тактическом отношении руководство службой со стороны начмедарма М.П. Бойко и армейского хирурга М.И. Коломийченко. Они и их подчиненные еще во время Сталинградской битвы показали образцы мужества, стойкости, отваги, оказывая под огнем помощь раненым бойцам легендарной 62­й Армии. Они пронесли эти традиции до Берлинской операции».  Наукові праці М.С. Коломійченка, написані за роки війни, присвячені переважно лікуванню проникаючих поранень грудної клітки. Дві роботи Михайло Сидорович присвятив забезпеченню хірургічною допомогою поранених в операціях «Ковель — Вісла» і наступальних операціях 8­ї армії за період 1944–1945 рр. [2, 16, 20].

Після закінчення війни М.С. Коломійченко повертається до Києва і займає посаду заступника директора з науково­навчальної частини Інституту удосконалення лікарів. У 1950 р. його призначають головним хірургом України. Тут повною мірою проявляється його кипуча енергія. Він стає організатором профілактичного напряму. Активне виявлення хірургічних хворих та їх планове оздоровлення отримує значне поширення й високо оцінене Всеукраїнським з’їздом хірургів, фахівцями з Москви й Ленінграда, Міністерством охорони здоров’я України. Так, професор І.Г. Кочергін, заступник міністра охорони здоров’я СРСР, на з’їзді хірургів СРСР відмічає: «Це нова, надзвичайна проблема в історії вітчизняної хірургії вперше висунута. Я не помилюсь, коли скажу, що досвід хірургів України заслуговує всебічного схвалення і заохочення і мусить одержати розповсюдження серед хірургів усіх союзних республік» [2].

У центрі уваги головного хірурга — питання підвищення кваліфікації хірургів периферії. Спеціалізація, науково­практичні конференції, пленуми, обласні з’їзди хірургів проводилися систематично, сприяючи підвищенню їх теоретичних і практичних знань. Особливого значення набула діяльність професора М.С. Коломійченка у зміцненні ролі районного хірурга. «Ранній діагноз, швидка доставка хворого і невідкладна операція забезпечують успіх». Смертність серед хірургічних хворих із 1947 по 1956 р. зменшилася у три рази. При гострому апендициті — у три з половиною рази, при перфоративній виразці — у п’ять, при кишковий непрохідності — у два рази. Летальність після резекцій шлунка в районних та сільських лікарнях зменшилася майже в чотири рази. За даними М.С. Коломійченка (робота «О путях снижения летальности при острой кишечной непроходимости в УССР», 1956 р.), летальність при гострій кишковій непрохідності в Україні в 1950 р. становила 28,1 %, у 1951 р. — 22,5 %, у 1952 р. — 20,5 %, у 1953 р. — 17,2 %, у 1961 р. — 14,2 %. Результати цього дослідження, у якому проаналізовано понад 5 тис. випадків кишкової непрохідності, з успіхом були представлені як програмна доповідь на ХХVI з’їзді хірургів СРСР. Основними роботами М. Коломійченка в організації хірургічної допомоги населенню є його дослідження «Состояние хирургической помощи населению УССР и активное выявление хирургических больных» (1955), «Успехи хирургии УССР за 40 лет Советской власти» (1957), «Основные итоги развития хирургии за 40 лет» (1957) та інші, що були надруковані в медичних виданнях, доповідалися на багатьох хірургічних форумах.

Блискучий організатор, Михайло Сидорович відгукується на все нове. За його ініціативою та безпосередньою участю в Україні створюються центри торакальної хірургії, хірургії серця, опікові відділення [7, 14].

У 1955 р. учена рада Київського медичного інституту обирає М.С. Коломійченка завідувачем кафедри загальної хірургії, якою він керував до 1973 р. Завдяки величезному організаторському таланту він створив у клініці міцний колектив однодумців. У нього сотні учнів, улюбленим виразом Михайла Сидоровича була фраза М.І. Пирогова: «Для истинного хирурга мало быть хорошим оператором — он должен быть и хорошим наставником». Під час завідування кафедрою професор М. Коломійченко одним із перших в Україні широко впровадив викладання торакальної хірургії, заснував на кафедрі біохімічну лабораторію [7].

Діапазон оперативних втручань, які виконував Михайло Сидорович, достатньо широкий. Він проводив операції на легенях, серці, стравоході, шлунку, жовчних шляхах, підшлунковій залозі. За своє життя професор М.С. Коломійченко виконав понад 30 тис. операцій. Михайло Сидорович написав 5 монографій і понад 150 наукових праць із різних проблем хірургії [2, 8, 17].

Професор М.С. Коломійченко зробив неоціненний внесок у розробку хірургії стравоходу. Упродовж багатьох років він та його учні проводили велику роботу зі створення штучного стравоходу. В Україні він був засновником цієї складної операції при непрохідності стравоходу внаслідок хімічних опіків, його поранень, пухлин. Михайло Сидорович провів найбільше пластик стравоходу (187) в Україні і запропонував деякі нові методики. Уперше в Україні застосував пластику стравоходу за Ру — Герценом — Юдіним. Так, у 1958 році М. Коломійченко вперше виконав загруднинну езофагопластику правою половиною товстої кишки з використанням ділянки здухвинної кишки в ізоперистальтичній позиції. Великий внесок Михайло Сидорович зробив у розробку проблем ахалазії та кардіоспазму [12].

М.С. Коломійченко відіграв суттєву роль у становленні й розвитку ендокринної хірургії в Україні. Йому належить ряд публікацій щодо питань хірургічного лікування різних форм зоба, низки хірургічних захворювань, що поєднуються з цукровим діабетом. У 1965 р. на базі клініки за підтримки М.С.  Коломійченка було створено хірургічне відділення Інституту ендокринології, яке очолив його учень, к.м.н. (надалі — чл.­кор. АМН України) І.В. Комісаренко [14].

Разом із науково­дослідною, організаторською та громадською роботою великого значення М.С. Коломійченко надавав педагогічному процесу. Виховав плеяду учнів, які працюють у науково­дослідних та академічних інститутах, керують кафедрами, відділеннями лікарень, практикуючих хірургів. Під керівництвом М.С. Коломійченка захищено 27 докторських дисертацій. У той же час, надзвичайно багато оперуючи й займаючись фундаментальними проблемами хірургічної науки, часу для написання своєї докторської дисертації професор Коломійченко так і не знайшов: звання професора йому присвоїли honoris causa [1]. Але на популяризацію хірургії, написання оповідань про видатних хірургів часу не жалів. Декілька видань витримала його популярна книга «Живи, людино! Розповіді про хірургів та хірургію» [9].

Будучи ученим із широким колом інтересів, він приділяв багато уваги питанням лікарської деонтології та історії медицини. Перу Михайла Сидоровича належить серія праць з історії медицини про видатних учених: М.М. Волковича, А.П. Кримова, І.В. Буяльського, М.І. Пирогова, видатного чеського вченого і хірурга Франтішека­Яна Піту, історика медицини, голову товариства австрійсько­радянської дружби Гуго Глязера, Єпіфанія Славинецького, який у XVII сторіччі переклав із латинської мови епохальну працю Везалія [1, 2].

З історико­медичної точки зору значний інтерес становить вивчення М.С. Коломійченком матеріалів про хворобу та смерть великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Книгу «В боротьбі за життя генія» він називав «мій скромний вінок на могилу поета». «Сучасна медична наука, — ідеться в книзі, — дозволяє уточнити діагноз, який було висловлено у 1861 р. лікарем Едуардом Яковичем Баром, і сформулювати його таким чином: передсмертними хворобами Тараса Григоровича були органічний декомпенсований порок серця третьої ступені, цироз печінки і асцит». Михайло Сидорович розшукав в архівах свідоцтво про передсмертні хвороби Шевченка. Зібрав висловлювання сучасників, зокрема Пономарьова, Костомарова, Ковальова, Жемчужникова, Лєскова. Розповідав про Олександра Бланка, чудову людину і лікаря з лікарні святої Марії Магдалини, який допоміг Шевченкові, про Козачковського, якому поет присвятив вірші, про Дмитра Міна, перекладача Данте. «Поет і медик. Яка чудова дисгармонія». Зі сторінок книги постає образ «правди і вольності пророка». Виписаний він серцем лікаря, з любов’ю, як це міг зробити тільки син України [2, 10, 11].

Багаторічну плідну діяльність ученого, клініциста й педагога Михайло Сидорович успішно поєднував з активною громадською роботою. Він був головою правління Українського республіканського наукового товариства хірургів, почесним членом Всесоюзного хірургічного товариства, членом президії ученої ради Міністерства охорони здоров’я України, членом редколегії та редакційних рад науково­медичних журналів (зокрема, «Хирургия», «Новый хирургический архив»). Роботи професора М.С. Коломійченка отримали міжнародне визнання. Його обирали дійсним членом Міжнародної асоціації хірургів, президентом Українського відділення товариства австрійсько­радянської дружби, членом правління товариства культурного зв’язку з українцями, які проживають за кордоном [1, 2]. Особистість Михайла Коломійченка була яскравим прикладом єдності інтелігентів­медиків з іншими представниками творчої інтелігенції. Його шанували (і не тільки за величезний професіоналізм) письменники, артисти, художники [18]. Достатньо тільки назвати тих, із ким тривалий час підтримував дружні стосунки Михайло Сидорович. Це Остап Вишня, А. Малишко, О. Гончар, Ю. Смолич, Ю. Мушкетик, П. Майборода, В. Большак, М. Глущенко, В. Касьян, А. Шовкуненко, Н. Нагнибіда, С. Плачинда, І. Паторжинський, М. Литвиненко­Вольгемут, З. Гайдай, М. Гришко, Б. Гмиря. М.С. Коломійченко був викладачем А. Малишка, коли той навчався в медичному технікумі, багато біографів М.С. Коломійченка відмічають випадок, коли в 1913 р., працюючи фельдшером, він зашив поранення сонної артерії в молодої людини разом зі своїм напарником Павлом Губенком (у майбутньому відомим письменником Остапом Вишнею). Остап Вишня присвятив Михайлу Сидоровичу проникливі рядки: «Які люди повиростали! Які люди... Колись фельдшерував я разом із Михайлом Сидоровичем Коломійченком. Розумний, чудесний, чарівний був хлопчик із синіми лукавими очима. Дотепний, веселий і серйозний.

Жінки за ним... та, боже мій, якби я був жінкою — не втримався б! А тепер я бачу його професором, чудовим хірургом, державного розуму людиною. Ну, як же не радуватися?!

І це не з професорів, що до них у чергу записуються, про яких говорять:

— Ви билі у професора? А какой номер? А сколько заплатілі?!

Це — наш, народний, хороший лікар, людина, що ніколи не зрадить, не продасть свого народу!» [3].

У Києві на будинку по вулиці Рейтарській, 17, де в 1919–1973 роках жив Михайло Коломійченко, 24 квітня 2003 року було встановлено гранітну меморіальну дошку (скульптор М.М. Срібнюк). В Умані діє музей братів Коломійченків, також музей створений у Шполянській лікарні, Михайлу Коломійченку присвячені багато книг та статей (Бейлін, Грандо, Горенко та інші), створений чудовий фільм «Брати Коломійченки» (2005, автор сценарію — Золоєв). Похований Михайло Сидорович у м. Києві на Байковому кладовищі, поруч зі своїм славетним братом Олексієм, із яким, до речі, вони прожили в одному будинку понад 55 років.

Пам’ять про Михайла Сидоровича Коломійченка — це хірургічна школа, яку він створив, його учні, винаходи, друковані роботи. А також тисячі операцій, які він зробив, тисячі врятованих життів. Він був призначений для найважливішої справи на світі — повернення життя людям — і гідно творив її.