Світова спільнота знає всю небезпеку, яку містить у собі хімічна зброя. Протягом цілого століття людство, прагнучи запобігти небезпечним наслідкам застосування хімічної зброї, вело активну боротьбу за її заборону. Проте залишається чимало можливих джерел виникнення хімічної небезпеки. Це можуть бути терористичні акти, аварії на хімічних підприємствах, агресія з боку неконтрольованої світовою спільнотою держави тощо. Разом із тим небезпека неконтрольованого поширення та застосування хімічної зброї, усвідомлення того факту, що значні обсяги накопичених отруйних речовин (ОР) самі по собі мають велику загрозу через труднощі в забезпеченні безпеки їх зберігання, є актуальною проблемою сьогодення [5].
Хімічна зброя — один із видів зброї масового ураження, вражаюча дія якої заснована на використанні бойових токсичних хімічних речовин. До бойових токсичних хімічних речовин належать ОР і токсини, що чинять уражаючу дію на організм людини і тварин.
Бойові токсичні хімічні речовини у вигляді грубодисперсного аерозолю або крапель заражають місцевість, техніку, матеріальні засоби, водойми і здатні вражати незахищених людей як у момент осідання частинок на поверхню тіла людини, так і після їх осідання внаслідок випаровування з зараженої поверхні або внаслідок контактів людей із зараженими поверхнями [10].
Бойові отрути задушливої та подразнюючої дії були першим видом хімічної зброї, що була застосована під час Першої світової війни.
До даних груп отруйних речовин зараховують фосген, дифосген, хлор, хлорпікрин. Всі ці сполуки при інгаляції здатні викликати тяжкі ураження органів дихання, шкірних покривів.
Серед групи отруйних речовин задушливої дії в наш час тільки фосген і дифосген належать до табельної хімічної зброї. Хлорпікрин і хлор, крім задушливої дії, мають чітко виражену властивість подразнювати верхні дихальні шляхи, що дало підставу віднести його до ОР подразливої дії [1].
Минуло понад 100 років з того моменту, як відбулася перша газобалонна атака хлором у квітні 1915 р. За цей час токсичність бойових ОР порівняно із застосованим тоді хлором, зросла приблизно в 1900 разів.
22 квітня 1915 р. о 17 годині з боку німецьких позицій між пунктами Біксшуте і Лангемарк над поверхнею землі з’явилася смуга біло-зеленуватого туману. Газова атака, її вигляд з аероплану подано на рис. 1. Через 5–8 хвилин цей туман просунувся на тисячу метрів і безшумною гігантською хвилею накрив позиції французьких військ. Солдати, які знаходилися в траншеях, раптово стали задихатися в цій хвилі отруйного газу хлору. Хлор обпікав органи дихання, спричинюючи токсичне ураження верхніх і нижніх дихальних шляхів. Уражені газом падали, менш уражені й охоплені панікою бігли, згодом гинули від ускладнень внаслідок розвитку токсичного набряку легень (рис. 2). Наслідки газової атаки зображені на картині художника Б.Н. Шахова (рис. 3).
/101-1.jpg)
Хлор також уражав шкіру, слизові оболонки і орган зору постраждалих. Німецькі війська на фронті 6 км випустили з 5730 балонів за 5–8 хвилин 180 т хлору. Внаслідок газової атаки було отруєно 15 тис. осіб, з яких понад 5 тис. людей померли на полі бою від блискавичної і гострої форми отруєння хлором, а половина з постраждалих залишилися інвалідами. Ця атака увійшла в історію як «чорний день біля Іпра» і вважається початком хімічної війни. Вона показала ефективність нового виду зброї при раптовому масовому його застосуванні проти живої сили супротивника [5, 12].
У подальших газобалонних атаках застосовувалися як рідкий хлор, так і суміші хлору із задушливою речовиною фосгеном. Ці суміші містили зазвичай 25 % фосгену, але іноді частка фосгену досягала 75 %.
Уперше подібна суміш була застосована проти російських військ на напрямку головного удару німецької армії на Східному фронті — під Болімовом. На фронті 12 км німецькі війська встановили 12 тис. балонів, наповнених 264 т суміші хлору з фосгеном. На світанку 31 травня 1915 р. після короткої артилерійської підготовки почався газопуск, слідом за яким піднялася в атаку німецька піхота, абсолютно впевнена у воєнному успіху на підставі досвіду 22 квітня. Незважаючи на несподіванку для російських військ хімічного нападу і практичної відсутності у них засобів захисту, німецькі атаки були відбиті, проте через газопуск російські війська зазнали великих втрат у живій силі. У двох російських дивізіях було виведено з ладу майже 9 тис. осіб, понад тисячі з яких — зі смертельним результатом. Усього з квітня 1915 р. по листопад 1918 р. відбулося понад 50 німецьких газобалонних атак. У цей же період проти німецьких військ було здійсненоо 150 англійських і 20 французьких газопусків [4].
Незважаючи на успіхи перших газобалонних атак, цей метод хімічної війни характеризувався низкою очевидних недоліків. Коло придатних для застосування отруйних речовин обмежувалося газоподібними продуктами. Перевезення й установка газових балонів важко піддавалися маскуванню і здійснювалися під вогнем противника, тому підготовка газопуска проводилася зазвичай у нічний час. На рис. 4 показана типова газобалонна батарея. У разі виявлення розвідкою противника підготовлюваного хімічного нападу артилерія брала під постійний обстріл позиції газових балонів, що було пов’язано з небезпекою ураження власних військ [2].
/102-1.jpg)
Застосування газометів полягало в тому, що вони заряджалися мінами, що містять від 9 до 28 кг отруйної речовини кожна. Стрілялися залпами одночасно з декількох сотень газометів, що дозволяло раптово створювати в районі цілі високі концентрації бойових отруйних речовин (БОР). Перші газомети з дальністю стрільби 1–2 км з’явилися в 1917 р. в армії Великобританії. На озброєння армії Німеччини надійшли 180-міліметрові газомети і 160-міліметрові нарізні газомети з дальністю стрільби до 1,6 і 3 км відповідно. Основними ОР, застосовуваними за допомогою газометів, були задушливі — газоподібний фосген, рідкі дифосген і БОР, подразнюючої дії — хлорпікрин. Із газометами пов’язане відоме «диво у Капоретто», коли німецькі війська раптово обстріляли з 912 газометів мінами з фосгеном італійський батальйон, який займав ключову оборонну позицію в долині річки Ізонцо біля м. Фліч. За короткий час все живе в долині було знищено. Уражені гинули від токсичного набряку легень, більш легкі ураження супроводжувалися токсичними ларингітами, трахеїтами, бронхітами. Хлорпікрин, окрім вираженої подразнюючої дії на слизові оболонки, також чинив задушливу дію, викликаючи токсичні ураження дихальних шляхів і підсилюючи дію фосгену і дифосгену [6].
На полі бою було знайдено мертвими понад 500 осіб, багато з яких були з надітими протигазами. Німецьке ударне угруповання сходу прорвало італійську оборону та відкинуло дві дивізії. У період із грудня 1917 р. по травень 1918 р. німецькі війська провели 16 газометних нападів на англійців. Однак втрати останніх були вже незначними. З розвитком засобів протихімічного захисту значення газометних атак все більш знижувалося. Газомети дали новий поштовх розвитку артилерійських засобів застосування отруйних речовин. Спочатку застосування БОР артилерією було малоефективним. Великі труднощі являло спорядження артилерійських снарядів газоподібними речовинами. Повнота заповнення боєприпасів була непостійною, що впливало на балістику їх польоту і точність стрільби. Внаслідок удосконалення знарядь і хімічних боєприпасів вже до 1916 р. вдалося підвищити дальність і точність артилерійської стрільби. З середини 1916 р. воюючі сторони почали широко застосовувати БОР з артилерійськими засобами. Застосування БОР засобами артилерії різко скоротило термін підготовки хімічного нападу, зробило його менш залежним від метеорологічних умов і дало можливість застосовувати БОР у будь-яких агрегатних станах: у вигляді газів, рідин, твердих речовин. Крім того, з’явилася можливість вражати тили противника [8, 11].
У боях під Верденом 7 травня 1916 р. німецька артилерія випустила 13 800 снарядів, маркованих зеленим хрестом (задушливі ОР), а 22 червня 1916 р. за 7 годин безперервного обстрілу — 125 тис. таких же снарядів з 100 тис. артилерійськими снарядами із задушливими ОР. Французькі війська 15 травня 1916 р. застосували артилерію із сумішшю фосгену з чотирихлористим оловом і трихлористим миш’яком, хлорпікрином, а 1 липня — із сумішшю синільної кислоти та трихлористого миш’яку, чотирихлористого олова в хлороформі у формі венсеніту. Хлорціан і синільна кислота — БОР загальноотруйної дії. Уражені на полі бою гинули від гіпоксії і, як наслідок, від поліорганної недостатності, в першу чергу — гострого ураження центральної нервової і серцево-судинної системи [7].
У снарядах, маркованих синім хрестом, німецькою артилерією вперше був застосований дифенілхлорарсин — тверда ОР, миттєво подразнююча слизові оболонки та верхні дихальні шляхи. Протигаз того часу мав поганий протидимний фільтр, тому розпорошений при вибуху дифенілхлорарсин проходив крізь нього, викликаючи сильний кашель і безперервне чхання, через що уражені скидали протигази. Надалі дифенілхлорарсин став застосовуватися в поєднанні із задушливим ОР, щоб після скидання протигазу відбувалося смертельне ураження фосгеном або дифосгеном. У снаряди поміщали, наприклад, розчин дифенілхлорарсину в суміші фосгену з дифосгеном (10 : 60 : 30). Прусько-німецьке командування сподівалося на серйозні бойові успіхи внаслідок застосування твердих миш’яковмісних подразнюючих речовин у комбінації із задушливими речовинами. Однак успіх цей був недовгим: армії країн Антанти встановили в протигазові коробки паперові протидимні фільтри, що стали надійним захистом від грубодисперсних частинок димоподібних отруйних речовин [9].
Новий етап розвитку хімічної зброї в Німеччині почався з прийняттям на озброєння β,β'-дихлордіетилсульфіду (Lost, іприт) — рідкої речовини, що належить до БОР шкірно-наривної дії, але має також і загальноотруйну дію. Ця речовина вперше була отримана Депре у 1822 р. У 1854 р. аналогічну сполуку новим методом синтезував у лабораторії Геттінгемського університету Річ. При дослідженні іприт потрапив на шкіру рук і ніг дослідника, чим спричинив тяжке ураження організму, внаслідок чого він не зміг довести до кінця розробку синтезу цієї сполуки, і роботу закінчив Мейер у 1886 р. Німецькі військові хіміки Ломмель і Штейнкопф запропонували промисловий спосіб отримання іприту. Синтезована БОР отримала назву Lost, тобто від перших літер прізвищ дослідників [2, 3].
Вперше іприт був застосований 12 липня 1917 р. під м. Іпр (Бельгія) в артилерійських снарядах, маркованих жовтим хрестом, з метою зриву атаки англо-французьких військ. Протягом 4 годин по позиціях союзників було випущено 60 тис. снарядів, що містили 125 т β,β'-дихлордіетилсульфіду. Ураження різного ступеня отримали 2490 осіб. Наступ англо-французьких військ на цій ділянці фронту було зірвано і відновився він лише через три тижні. Французи назвали нову отруйну речовину за місцем застосування іпритом, а англійці через його специфічний запах — гірчичним газом, німці — жовтим хрестом, у США іприт позначається під шифрами Н, НD, HS. Властивості іприту проникати через пористі матеріали і викликати тяжкі ураження при контакті зі шкірою зумовили необхідність мати тим, хто захищається, крім протигаза, захисний одяг і взуття. Невисока летючість і значна стійкість цієї речовини дозволили застосовувати його не тільки для безпосереднього ураження живої сили, а й для зараження на тривалий термін місцевості, окремих споруд та військової техніки. Заражені іпритом ділянки місцевості (так звані жовті простори) зазвичай залишалися супротивником. Союзники (США, Великобританія, Франція, Росія) швидко розшифрували іприт, але змогли організувати його виробництво лише в 1918 р. У цілому за роки Першої світової війни з обох сторін було застосовано 12 тис. т іприту, яким було уражено близько 400 тис. чоловік. Всього за Першу світову війну було вироблено 180 тис. т різноманітних ОР, з яких застосовано близько 125 тис. т. Бойову перевірку пройшли не менше 45 різних хімічних речовин, серед них 4 шкірнонаривної, задушливої і принаймні 27 подразнюючої дії. Загальні втрати від хімічної зброї оцінюються в 1,3 млн чоловік, у тому числі до 100 тис. осіб зі смертельним результатом. На цьому історія застосування іприту не закінчилася [1, 10].
Застосування ОР у Першій світовій війні, жахи іпритних отруєнь і отруєнь фосгеном викликали протест світової громадськості. Після закінчення війни за Версальським мирним договором (1919) Німеччині та її військовим союзникам були заборонені дослідження, розробка і прийняття на озброєння БОР. Проте громадська думка вимагала загальної заборони застосування хімічних засобів винищення людей. Під тиском громадськості це питання обговорювалося на міжнародних конференціях у Вашингтоні (1921), Генуї (1922) і Женеві (1925). Засуджуючи хімічні засоби ведення війни, західні держави в таємниці продовжували дослідження, розробку та прийняття на озброєння ОР. Так, США в 1921 р. на переговорах у Вашингтоні схвалили заклик до заборони хімічних речовин, проте в тому ж році приступили до розширення свого центру військово-хімічних досліджень — Еджвудского арсеналу (штат Меріленд), створеного в 1917 р., розширили випробувальний полігон у Лейк-Херсті, створили при арсеналі школу підготовки кадрів для хімічної служби. Дослідження й розробка забороненої хімічної зброї продовжувалися, незважаючи на міжнародні заборони, у багатьох країнах світу [6, 8, 11].
Конфлікт інтересів. Автори заявляють про відсутність конфлікту інтересів при підготовці даної статті.
Список литературы
1. Александров В.Н. Отравляющие вещества / В.Н. Александров, В.И. Емельянов. — М.: Военное издательство, 1990. — С. 202-225.
2. Бандман A.Л. Саватеев Н.В. Токсикология CR / А.Л. Бандман, Н.В. Саватеев // Воен.-мед. журн. — 1977. — № 3. — С. 84.
3. Скалецький І.Р. Військова токсикологія, радіологія та медичний захист: підручник / за ред. Ю.М. Скалецького, І.Р. Мисули. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2003. — С. 165-329.
4. Саватеев Н.В. Военная токсикология, радиология и медицинская защита: учебник / Под ред. Н.В. Саватеева. — Л.: ВМА им. С.М. Кирова, 1987. — С. 284-308.
5. Указания по военной токсикологии. — М.: Воениздат, 1975. — С. 26-62.
6. Франке З. Химия отравляющих веществ. — М.: Химия, 1973. — Т. 1. — 440 с.
7. Каракчиев Н.И. Токсикология ОВ и защита от ядерного и химического оружия. — Ташкент: Медицина, 1978. — С. 318-321, 359-365, 406-418.
8. Медичні аспекти хімічної зброї: навчальний посібник для слухачів УВМА та студентів вищих медичних навчальних закладів. — К.: УВМА, 2003. — С. 30-86.
9. Калядин А.Н. Стратегия активного нераспространения оружия массового уничтожения / Калядин А.Н. // –Военная мысль. — 2003. — № 11. — С. 2-13.
10. Hoenig S.L. Compendium of Chemical Warfare Agents / S.L. Hoenig / — Springer, 2007. — P. 222-231.
11. Schneider W. Phosgene Encyclopedia of Industrial Chemistry / Schneider W., Diller W. / Ullmann's — 6th ed. — Weinheim: Wiley-VCH, 2005. — P. 10-12.
12. Ballantyne B.A. The comparative acute mammalian toxicity of 1-chloraeetophenone (CN) and 2-chlorobenzylidene malononitrile (CS) / Ballantyne B.A Swanston D.W. // Arch. Toxicol. — 1978. — Vol. 40. — P. 75-78.
Ілюстрації
1. Електронний ресурс: http://agesmystery.ru/rubriki/vojny-i-tajny/iprskaya-bitva-primenenie-ximicheskogo-oruzhiya/
2. Електронний ресурс: https://desktop.aftershock.news/node/391032
3. Електронний ресурс: http://guns.allzip.org/topic/376/ 1889115.html
4. Електронний ресурс: https://desktop.aftershock.news/node/391032
5. Електронний ресурс: http://panoptikon.org/articles/30783-22-aprelja-1915-goda-pervaja-v-istorii-gazovaja-ataka.html
6. Детская энциклопедия. — М.: Изд-во Академии педагогических наук РСФСР, 1961. — Т. 7. — С. 600.
7. Електронний ресурс: http://www.krasfun.ru/2015/08/ataka-mertvecov/
8. Електронний ресурс: http://fishki.net/1811328-ataka-mertvecov-mify-i-realnost.html
