Журнал «Медицина неотложных состояний» Том 16, №1, 2020
Вернуться к номеру
Опыт клинического применения Имибацида при ожоговой травме
Авторы: Олейник Г.И., Коршунов А.В.
Харьковская медицинская академия последипломного образования, г. Харьков, Украина
Рубрики: Медицина неотложных состояний
Разделы: Клинические исследования
Версия для печати
За даними різних авторів, мікрофлора опікових ран представлена зазвичай асоціаціями умовно-патогенних грампозитивних і грамнегативних мікроорганізмів. При цьому найбільш часто виділяються асоціації метицилінрезистентних стафілококів і бета-лактамазопродукуючих штамів синьогнійної палички з ентерококами, протеєм, кишковою паличкою, грибами, ацинетобактером. Основними збудниками опікової інфекції на сьогодні є Staphylococcus aureus і Pseudomonas aeruginosa. Найбільшу небезпеку становлять госпітальні штами мікроорганізмів, що мають високий ступінь резистентності до антимікробних препаратів. Крім безпосередньої загрози для життя хворого, наявна інфекція значно уповільнює епітелізацію опікових ран, в тому числі перешкоджаючи своєчасному оперативному лікуванню з метою відновлення шкірного покриву, а також веде до формування гіпертрофічних і келоїдних рубців. Інфекція опікових ран при тривалому існуванні може ускладнюватися генералізацією, розвитком сепсису, веде до розвитку системної запальної відповіді, результатом якої може бути поліорганна недостатність і смерть. Системна антибактеріальна терапія поряд з такими методами лікування, як терапія в абактеріальному середовищі, своєчасна хірургічна обробка або ексцизія опікової рани, імунотерапія й імунопрофілактика, ентеральне і парентеральне харчування, і багатьма іншими є важливим методом боротьби з інфекцією опікової рани та інфекційними ускладненнями опікової хвороби. Зростання кількості полірезистентних штамів мікроорганізмів, що висіваються з опікових ран, в основному штамів P.aeruginosa і S.aureus, що мають високу стійкість до більшості використовуваних на сьогодні протимікробних засобів, призводить до необхідності застосування нових ефективних антибактеріальних препаратів для боротьби з опіковою інфекцією. Останніми роками одне з провідних місць в системній антибактеріальній хіміотерапії різних інфекцій належить препаратам групи карбапенемів, що мають широкий спектр антимікробної дії, високий ступінь протимікробної активності, хорошу біодоступність, здатність накопичуватися в різних органах і тканинах і створювати високі концентрації в крові хворих, що перевищують максимальне споживання кисню для більшості збудників опікової хвороби. Таким чином, наведені вище дані свідчать, що на сучасному етапі при тяжких інфекціях принципово важливим є призначення вже на першому етапі лікування адекватного режиму антибактеріальної терапії. У представленій роботі узагальнено невеликий досвід застосування в комплексній терапії обпечених препарату Імібацид. Проаналізовано результати обстеження та лікування 16 обпечених (3 жінки і 13 чоловіків) віком від 17 до 79 років (середній вік — 37,9 ± 4,0 року), у 6 з яких опіки шкіри поєднувалися з термоінгаляційним ураженням дихальних шляхів. Загальна площа ураження у хворих досліджуваної групи становила від 3 до 70 % поверхні тіла, при цьому площа глибоких опіків ІІІБ–IV ступеня становила від 1 до 40 % поверхні тіла, у 4 хворих були великі поверхневі та пограничні інфіковані опіки. Як показали клініко-лабораторні спостереження, Імібацид є ефективним у лікуванні та профілактиці інфекційних ускладнень у обпечених і в дозуванні 500/500 мг кожні 12 год показаний як лікувальний засіб при початковому і легкого ступеня запальному процесі в рані, а також для профілактики розвитку інфекційного ускладнення в обпечених протягом 3–5 днів. Застосування препарату в період опікового шоку й опікової токсемії дозволяє купірувати розвиток інфекційних ускладнень у ранах і швидше підготувати хворих до раннього оперативного лікування. Це підтверджує і проведення цитологічних досліджень мазків-відбитків із ран у період лікування: відзначається його більш сприятлива порівняно зі звичайною терапією дія на репаративні процеси і морфологічний (клітинний) склад опікових ран.
По данным различных авторов, микрофлора ожоговых ран представлена, как правило, ассоциациями условно-патогенных грамположительных и грамотрицательных микроорганизмов. При этом наиболее часто выделяются ассоциации метициллинрезистентных стафилококков и бета-лактамазопродуцирующих штаммов синегнойной палочки с энтерококками, протеем, кишечной палочкой, грибами, ацинетобактером. Основными возбудителями ожоговой инфекции в настоящее время являются Staphylococcus aureus и Pseudomonas aeruginosa. Наибольшую опасность представляют госпитальные штаммы микроорганизмов, обладающие высокой степенью резистентности к антимикробным препаратам. Кроме непосредственной угрозы для жизни больного, имеющаяся инфекция значительно замедляет эпителизацию ожоговых ран, в том числе препятствуя своевременному оперативному лечению с целью восстановления кожного покрова, а также ведет к формированию гипертрофических и келоидных рубцов. Инфекция ожоговых ран при длительном существовании может осложняться генерализацией, развитием сепсиса, ведет к развитию системного воспалительного ответа, результатом которого может явиться полиорганная недостаточность и смерть. Системная антибактериальная терапия наряду с такими методами лечения, как терапия в абактериальной среде, своевременная хирургическая обработка или эксцизия ожоговой раны, иммунотерапия и иммунопрофилактика, энтеральное и парентеральное питание, и многими другими является важным методом борьбы с инфекцией ожоговой раны и инфекционными осложнениями ожоговой болезни. Рост количества полирезистентных штаммов микроорганизмов, высеваемых из ожоговых ран, в основном штаммов P.aeruginosa и S.aureus, обладающих высокой устойчивостью к большинству используемых сегодня противомикробных средств, приводит к необходимости применения новых эффективных антибактериальных препаратов для борьбы с ожоговой инфекцией. В последние годы одно из ведущих мест в системной антибактериальной химиотерапии различных инфекций принадлежит препаратам группы карбапенемов, обладающим широким спектром противомикробного действия, высокой степенью противомикробной активности, хорошей биодоступностью, способностью накапливаться в различных органах и тканях и создавать высокие концентрации в крови больных, превышающие максимальное потребление кислорода для большинства возбудителей ожоговой болезни. Таким образом, приведенные выше данные свидетельствуют, что на современном этапе при тяжелых инфекциях принципиально важно назначение уже на первом этапе лечения адекватного режима антибактериальной терапии. В представленной работе обобщен небольшой опыт применения в комплексной терапии обожженных препарата Имибацид. Проанализированы результаты обследования и лечения 16 обожженных (3 женщины и 13 мужчин) в возрасте от 17 до 79 лет (средний возраст — 37,9 ± 4,0 года), у 6 из которых ожоги кожи сочетались с термоингаляционным поражением дыхательных путей. Общая площадь поражения у больных исследуемой группы составляла от 3 до 70 % поверхности тела, при этом площадь глубоких ожогов ІІІБ–IV степени занимала от 1 до 40 % поверхности тела, у 4 больных были обширные поверхностные и пограничные инфицированные ожоги. Как показали клинико-лабораторные наблюдения, Имибацид является эффективным в лечении и профилактике инфекционных осложнений у обожженных и в дозировке 500/500 мг каждые 12 часов показан в качестве лечебного средства при начальной и легкой степени воспалительного процесса в ране, а также для профилактики развития инфекционного осложнения у обожженных на протяжении 3–5 дней. Применение препарата в период ожогового шока и ожоговой токсемии позволяет купировать развитие инфекционных осложнений в ранах и быстрее подготовить больных к раннему оперативному лечению. Это подтверждает и проведение цитологических исследований мазков-отпечатков из ран в период лечения: отмечается его более благоприятное по сравнению с обычной терапией действие на репаративные процессы и морфологический (клеточный) состав ожоговых ран.
According to various authors, the microflora of burn wounds is represented, as a rule, by associations of opportunistic Gram-positive and Gram-negative microorganisms. The associations of methicillin-resistant staphylococci and beta-lactamase-producing strains of Pseudomonas aeruginosa with enterococci, protea, Escherichia coli, fungi, and acinetobacter are most common. The main causative agents of burn infection are currently Staphylococcus aureus and Pseudomonas aeruginosa. The most dangerous are hospital strains of microorganisms that have a high degree of resistance to antimicrobial agents. In addition to the immediate threat to the patient’s life, an existing infection significantly slows down the epithelization of burn wounds, including hindering timely surgical treatment to restore the skin, and also leads to the formation of hypertrophic scars and keloids. Infection of burn wounds with prolonged existence can be complicated by generalization, the development of sepsis, leads to a systemic inflammatory response, which can result in multiple organ failure and death. Systemic antibiotic therapy along with such methods as treatment in an abacterial environment, timely surgical treatment or excision of a burn wound, immunotherapy and immunoprophylaxis, enteral and parenteral nutrition, and many others, is an important method for the control of burn wound infection and infectious complications of burn disease. An increase in the number of multiresistant strains of microorganisms sown from burn wounds, mainly P.aeruginosa and S.aureus strains, which are highly resistant to most antimicrobials used today, necessitates the application of new effective antibacterial drugs to fight burn infection. In recent years, one of the leading places in systemic antibacterial chemotherapy for various infections belong to carbapenems, which have a wide spectrum of antimicrobial action, high degree of antimicrobial activity, good bioavailability, the ability to accumulate in various organs and tissues and create high concentrations in patients’ blood that exceed the minimal inhibitory concentration for most burn pathogens. Thus, the above data indicate that at the present stage in severe infections, it is fundamentally important to prescribe an adequate regime of antibacterial therapy already at the first stage of treatment. The presented work summarizes the small experience of using Imibacid in comprehensive therapy of patients with burns. The results of examination and treatment of 16 individuals with burns (3 women and 13 men) aged 17 to 79 years (average age of 37.9 ± 4.0 years) were analyzed, in 6 of them skin burns were combined with thermo-inhalation damage to the respiratory tract. The total lesion area in patients of the study group ranged from 3 to 70 % of the body surface, while the area of deep burns degrees IIIB–IV was from 1 to 40 % of the body surface, 4 people had extensive superficial and borderline infected burns. Clinical and laboratory observations have shown that Imibacid is effective in the treatment and prevention of infectious complications in patients with burns and at a dose of 500/500 mg every 12 hours is indicated as a therapeutic agent for the initial and mild inflammatory process in the wound, as well as for the prevention of the development of infectious complications for 3–5 days. The use of the drug during the period of burn shock and burn toxemia makes it possible to control the development of infectious complications in wounds and prepare patients for early surgical treatment faster. This is also confirmed by cytological studies of imprint smears from wounds during treatment: a more favorable effect on reparative processes and the morphological (cellular) composition of burn wounds is noted compared with conventional therapy.
опікова травма; нозокоміальна інфекція; Імібацид
ожоговая травма; нозокомиальная инфекция; Имибацид
burn injury; nosocomial infection; Imibacid
Введение
Материалы и методы
Результаты и обсуждение
Выводы
1. Алексеев А.А., Яковлев В.П., Федоров В.Д., Крутиков М.Г. Инфекция у обожженных: вопросы патогенеза, профилактики и лечения. Хирургия. 1999. № 6. С. 4-9.
2. Белобородов В.Б. Проблема нозокомиальной инфекции в отделениях реанимации и интенсивной терапии и роль карбапенемов. Клиническая фармакология и терапия. 1998. № 7(2). С. 13-16.
3. Крутиков М.Г., Бобровников А.Э., Лагвилава М.Г., Кашин Ю.Д., Гришина И.А. Опыт клинического применения при лечении инфекций ожоговых ран и инфекционных осложнений ожоговой болезни. Антибиотики и химиотерапия. 2000. Т. 45. № 7. С. 37-40.
4. Крутиков М.Г., Бобровников А.Э. Антибиотикопрофилактика в комбустиологии (обзор литературы). Комбустиология (электронный вариант). 2000. № 4.
5. Омельяновский В.В., Попова Ю.В. Антибиотики в стационаре — проблемы и пути решения. Педиатрия. 2001. № 1. С. 52-56.
6. Синопальников А.И., Сидоренко С.В., Яковлев С.В. Антибактериальная терапия внебольничной и госпитальной пневмонии у взрослых. Российские медицинские вести. 1999. С. 13-27.
7. Huchon G., Woodhead M., Gialdroni-Grassi G. et al. Guidelines for management of adult community — acquired lower respiratory tract infections. Eur. Resp. J. 1998. Vol. 11. P. 986-991.
8. Lesseva M.I., Hadjiiski O.G. Staphylococcal infections in the Sofia bum center, Bulgaria. Bums. 1996. 22. 4. P. 279-282.
9. Magliacani G., Stella M., Calcagni M. Antimicrobial therapy problems in burn sepsis. Ann. Medit. Burns Club. 1994. 7(2). P. 84-87.
10. Pfaller M.A., Jones R.N. A review of the in vitro activity of meropenem and comparative antimicrobial agents tested against 30,254 aerobic and anaerobic pathogens isolated worlg wide. Diagn. Microbiol. Infect. Dis. 1977. 28. 157-163.
11. Fish D.N., Singletare T.J. Meropenem: a nev carbapenem antibiotic. Pharmacotherape. 1977. 17(14). 644-669.