Журнал «Медицина неотложных состояний» Том 16, №3, 2020
Вернуться к номеру
Сучасні підходи до лікування та профілактики стресових виразок у поранених
Авторы: Нечмоня Є.О., Кішко Р.М.
Українська військово-медична академія, м. Київ, Україна
Рубрики: Медицина неотложных состояний
Разделы: Медицинские форумы
Версия для печати
Вступ. Аналіз літератури, присвяченої проблемі гострих ерозивно-виразкових уражень травного тракту в ранньому післяопераційному періоді, свідчить про відсутність єдиних поглядів на багато питань патогенезу, лікування і профілактики цього ускладнення, що визначає актуальність даного наукового дослідження.
Мета: запобігання виникненню та розвитку стресових виразок (СВ) у поранених військовослужбовців шляхом вибору найоптимальніших тактик профілактики та лікування в практиці лікаря-анестезіолога.
Завдання: провести аналіз історій хвороб пацієнтів НВМКЦ «ГВКГ» з абдомінальними пораненнями, які отримували хірургічне лікування та перебували у ВРІТ. Оцінити частоту розвитку стресових виразок дванадцятипалої кишки (ДПК). На підставі ретроградного аналізу результатів лікування СВ визначити найоптимальнішу тактику лікування та профілактики СВ.
Матеріали та методи. Для опрацювання було відібрано 40 історій хвороб пацієнтів з абдомінальними пораненнями — проникаючими (n = 9) та тупими (n = 31), які отримували хірургічне лікування у ВРІТ за період з 2010 по 2019 рік.
Результати. На першому етапі дослідження було встановлено, що з відібраних 40 пацієнтів діагноз СВ ДПК було встановлено 33 хворим (82,5 %), у 7 (17,5 %) даного ускладнення не спостерігалось. За шкалою АТІ у пацієнтів із встановленим діагнозом СВ ДПК у середньому відзначено 12 балів, поранення живота були переважно тупими, у пацієнтів без діагнозу СВ ДПК поранення були переважно проникаючі та стан за шкалою АТІ оцінювався у 5,3 бала. Відзначено, що у 13 (81,25 %) з 16 пацієнтів, яким проводилась епідуральна анестезія, здійснено інтубацію кишечника та у 10 (62,5 %) з них розпочато раннє (до 3 діб) ентеральне харчування. У 7 (43,8 %) пацієнтів цієї групи не розвинулись СВ ДПК у післяопераційному періоді. Хворі перебували у ВРІТ від 3 до 7 днів. У першій групі пацієнтів абдомінальні поранення за шкалою АТІ були вірогідно легші за станом тяжкості, ніж у другій (р < 0,05). На другому етапі аналізувалось лікування в післяопераційному періоді пацієнтів із СВ ДПК, які перебували у ВРІТ від 14 до 41 доби. Усі пацієнти даної групи отримували для лікування СВ ДПК проксіум 40–80 мг на добу, 21 (63,6 %) пацієнт отримував проксіум та ранітидин 300 мг на добу, окрім основного лікування. Серед 33 пацієнтів у 6 (18,2 %) розвинулись ускладнення СВ у вигляді поєднання перфорації та кровотечі, 5 (83,3 %) з них померли. Стан тяжкості абдомінальних поранень пацієнтів, у яких розвинулись ускладнення СВ за шкалою АТІ, дорівнював у середньому 15 балів, що відповідає тяжкому ступеню. Ранітидин пацієнти не отримували, доза проксіуму становила 80 мг. Вірогідних відмінностей у тактиці лікування СВ пацієнтів, які вилікувались, та пацієнтів, які померли, не відзначено. На розвиток ускладнень вірогідно мав вплив лише ступінь тяжкості абдомінального поранення. В цій групі ефективне лікування СВ відзначено у 28 (84,8 %) пацієнтів, 21 (75 %) з яких отримував проксіум та ранітидин пролонговано.
Висновки. Застосування епідуральної анестезії під час операції, інтубація кишечника та початок ентерального харчування менше ніж через 3 доби після операційного періоду вірогідно мали позитивний вплив на запобігання розвитку СВ ДПК (р < 0,05). Зважаючи на те, що серед пацієнтів, які отримували пролонговано проксіум 40 мг та ранітидин 300 мг, не було відзначено жодного випадку розвитку ускладнень та летального наслідку; дану схему можна вважати ефективною для лікування стрес-виразок у поранених (р < 0,05). Частота розвитку ускладнень СВ ДПК вірогідно залежить від ступеня тяжкості абдомінального поранення.